Сліди на випаленій траві

Макс і Яна зайшли на подвір'я. На порозі хати їх уже чекав заляканий господар — літній чоловік на ім'я Петро, який стискав у руках старий мисливський двоствольний тоз. Побачивши спокійного хлопця та дівчину з Гільдії, він трохи опустив зброю, але його руки все одно продовжували дрібно тремтіти.

Макс підійшов ближче. Його філософський прагматизм миттєво ввімкнув режим розслідування. Він лагідно попросив чоловіка сховати рушницю й розпитав у хазяїна про все, що той бачив або чув за ці моторошні три дні.

— Та яке там «бачив», синку... — хрипко заговорив Петро, витираючи спітніле чоло кулаком. — Воно ж приходить тільки перед світанком, коли найтемніша пора. Собака мій, Рекс, у перший же день забився під веранду, три дні вже звідти не вилазить, навіть м'яса не бере. А вночі чути тільки, як клітки тріщать. Залізна сітка-рабиця викручена, наче її пасатижами гнули.

Чоловік озирнувся на темне поле, що починалося відразу за його городом, і стишив голос до шепоту:
— У селі думають, що це бродячі пси, які живуть у полі вже багато років. Там дика зграя бігає, великі такі, волохаті. Але раніше вони цього не робили! Пси ж якщо прийдуть, то м'ясо з'їдять, роздеруть усе. А тут... на ранок знаходять лише задушених тварин, а в деяких повністю випита кров. Жодного шматочка м'яса не торкнуто. Просто дірочки на шиї — і порожні шкурки. Страшно це, дітки. Баби кажуть — прокляття якесь.

Яна підійшла до понівеченого крольчатника й підняла ліхтарик. Залізні стрежні міцної клітки були не просто зламані, вони були покриті тонким, липким шаром потойбічної слини, яка пахла застояною болотною водою й сіркою.

— Бродячі пси не п’ють кров і не викручують залізо руками, — тихо сказала вона Максу, перевіряючи ланки рунічного ланцюга. — Це вовкулака-недоліток або польовий упир, який прибився до дикої зграї псів. Тварини дали йому фізичне прикриття в нашому світі, а він веде їх за собою, підживлюючись їхнім диким голодом.

Макс присів біля зламаного паркану, де починалася межа поля. Його потойбічний зір Головного Інженера чітко зафіксував: у пилу поруч із великими собачими лапами відбилися важкі, майже людські сліди з довгими пазурами. А трава навколо цих слідів була сухою й жовтою, наче випаленою хімікатами.

— Вони думають, що це собаки, тому й намагаються ловити їх звичайними сітками, — спокійно і легко сказав Макс, підводячись і дістаючи з кишені свою срібну монету Контуру. — Але ми ловитимемо ватажка. Петре, заходьте в хату й зачиніть двері на всі засуви. До світанку залишилася година. Зграя скоро прийде на водопій і свіжу кров.

Він повернувся до Яни, і в його очах знову спалахнув той самий холодний, упевнений смарагдовий вогонь. Новий Статут Гільдії вимагав діяти швидко, поки нечисть не пішла далі по селу.
— Яно, готуй срібний контур. Ми вийдемо їм назустріч прямо в поле.