Легенда Голого Бору

Не встиг Макс підійти до дзеркала, як на подвір'ї санаторію почувся тихий шурхіт шин. Через розбиті скляні двері вестибюля вони з Яною побачили старий пофарбований у матовий колір позашляховик. З машини вийшли двоє: високий сивий чоловік у військовому флісі та молода дівчина з важким армійським рюкзаком за плечима. Це були керівники Харківського Контуру — капітан у відставці Богдан та його головна відьма-координаторка Олена.

— Радий бачити, Головний Інженере, — Богдан суворо кивнув, міцно тиснучи руку Максу. — Добре, що новий Статут дозволяє нам зайти сюди. Харон три роки тримав цей об'єкт у «чорному списку» невиїзних. Казав, економія ресурсів. А у нас тут діти гинуть.

Олена тим часом дістала з рюкзака важкі мішечки із заговореною четверговою сіллю та почала швидко розсипати їх тонкою лінією вздовж порога, відсікаючи вестибюль від нічного лісу.

— Що це за місце? — Макс кивнув на довгий темний коридор, де з глибини потрісканого дзеркала досі долинав ледь чутний дитячий шепіт. Його філософський прагматизм вимагав деталей. — Чому підлітки зникають саме тут?

Богдан дістав стару флягу, зробив ковток і важко зітхнув, дивлячись на облуплені радянські колони.
— Цей санаторій називався «Голий Бор». Його збудували у шістдесятих роках на місці спаленого козацького хутора. Офіційно — оздоровчий комплекс для залізничників. Але неофіційно... радянське керівництво завезли сюди секретну лабораторію. Вони намагалися лікувати людей за допомогою ультразвукових частот та експериментальної ізоляції. Шукали спосіб вилікувати шизофренію, а насправді — намагалися підпорядкувати людський розум.

Олена підійшла ближче, тримаючи в руках старовинний мідний компас Гільдії, стрілка якого шалено крутилася по колу.
— Вони не знали, що цей ліс здавна називали «Заманником». За старою місцевою легендою, тут у ХІХ столітті жила відьма-сирітка, яку селяни заживо замурували у глибокому колодязі, звинувативши в заморі худоби. Перед смертю вона прокляла землю, сказавши: «Усе, що сюди зайде шукати чужого — залишиться в моєму домі назавжди». Коли радянські вчені увімкнули свої частотні апарати на повну потужність, вони випадково пробили Межу. Апарати резонували з криком замурованої відьми. Люди в палатах почали бачити, як їхні власні тіні відокремлюються від стін і кличуть їх за собою.

— Санаторій закрили буквально за одну ніч у 1982 році, — продовжив Богдан, його голос звучав глухо в порожньому фоє. — Офіційно — через спалах невідомої інфекції. Насправді — сорок пацієнтів та весь медичний персонал просто зникли зі своїх ліжок під час нічної зміни. Залишився лише сухий одяг та розбиті медичні дзеркала. Харон знав, що тут прокинулася Заманка — прадавній дзеркальний дух, який харчується людською цікавістю та самотністю. Він капітально запечатав це місце цифровим блоком, але підлітки з телефонами та Тіктоками... вони шукають екстриму, ламають фізичні замки, і їхній азарт підживлює відьму.

Богдан подивився на Макса з глибокою повагою й тривогою.
— Ми думаємо, що діти ще живі, Головний Інженере. Заманка не вбиває одразу — вона затягує душі в задзеркальний лабіринт колишнього санаторію і повільно висмоктує з них емоції, поки тіла не перетворяться на сухий пил. Якщо ми не розіб'ємо її ядро до третьої години ночі, ці троє підлітків залишаться там назавжди, поповнивши армію її тіней. Що робитимемо?

Макс повільно провів пальцями по срібному кулону на шиї. Смарагдове світло в його зіницях спалахнуло з новою, затятою силою. Новий Статут Гільдії України мав пройти своє перше масштабне бойове хрещення.

— Робимо контурний штурм, — чітко й легко скомандував Макс, і його телефон у кишені відгукнувся глибоким срібним дзвоном Контуру. — Богдане, Олено — тримайте вхід і не випускайте тіні в ліс. Яно, твій рунічний ланцюг готовий? Ми йдемо всередину дзеркала. Час повернути дітей додому.