Обличчя людожера

Макс зреагував швидше, ніж здоровий глузд устиг увімкнути страх. Попри свій філософський прагматизм, зараз він діяв на чистому адреналіні Гільдії. Хлопець підхопив Степанівну на руки разом із її дерев’яними палицями — стара здалася йому легкою, мов сухе осіннє листя.

— Синочку, що це? Що там гупає?! — закричала вона, чіпляючись за його шию тремтячими пальцями.

— Все добре, бабусю, сидіть тут і не виходьте, — Макс вибив плечем двері веранди, добіг до Тойоти, акуратно опустив стареньку на переднє пасажирське сидіння й заблокував двері з брелока. Кросовер був захищений його новою силою, туди монстру зась.

Коли Макс повернувся до хати, коридор уже затягнуло густим, непроглядним туманом, який тхнув гнилою кукурудзою, сирим жомом і запеченою кров'ю. Дерев'яна підлога в залі з тріском лопнула.

З провалля під комодом повільно виповзало воно.

Макс застиг, тримаючи монету. Опис сусідки не передавав і десятої частки того жаху, який зараз постав перед ним. Мацапура був величезним, гібридним кошмаром. Його тіло нагадувало понівечену, зарослу жорсткою вугільно-чорною шерстю тварину, але передні лапи закінчувалися довгими, майже людськими сухими пальцями з обломаними жовтими нігтями, якими він із гидким шурхотом шкрябав лінолеум. Вовча морда була спотворена: замість звичайних щелеп була неприродно широка паща з трьома рядами гнилих, гострих, мов голки, зубів. Але найстрашнішим було інше — у його гнилу, покриту струпами шию намертво вріс масивний, іржавий залізний ланцюг, ланки якого з тихим брязканням волочилися слідом за істотою.

З пащі потвори капала густа чорна слина, яка, падаючи на підлогу, пропалювала дошки.

— Прийшов... Інженер... — пророкотав Мацапура. Його голос не був тваринним риком. Це був роздвоєний, хрипкий людський голос, у якому Макс із жахом упізнав інтонації покійного Миколи з видіння, але змішаний із підземним гулом. — Приніс світло... Думаєш, твій зефір і твої ліки врятують її від мене?

Яна стояла в кутку кімнати, міцно стискаючи в руках ланцюг Гільдії, який пульсував яскравим срібним сяйвом, стримуючи тварюку від миттєвого кидка.

Макс зробив крок уперед, міцніше затиснувши монету в кулаці. Його очі спалахнули у відповідь зеленим вогнем тринадцятої печаті.
— Ти не син Степанівни, — чітко, з крижаним спокоєм сказав Макс. — Ти прадавня гниль, яка ховається по силосних ямах, бо земля гидує тримати твої кістки. Навіщо ти прийшов сюди?

Мацапура нахилив потворну голову набік, і іржавий ланцюг на його шиї глухо дзвякнув. З його пащі вирвався сухий, тріскучий сміх.
— Я є те, що цей дім заслужив... Микола кликав мене кожним своїм ударом, кожним прокляттям, яким він плював в обличчя матері. Я з'їв його, бо його морок належав мені. А тепер я доїм її. Її страх — солодкий. Її туга — жирна. Навіщо ти лізеш, хлопче? Твоя Гільдія береже великі дороги, а це — моя яма! Тут немає закону вашого Харона!

— Тепер є, — Макс розтиснув кулак, і зелений промінь від монети Старшого Інженера вдарив прямо в очі монстра, змушуючи того люто заричати й прикрити морду пазуристими людськими пальцями. — Закон Харона приїхав сюди в моєму багажнику. Яно, в’яжи його!