Гостинці для Степанівни

Коли великий чорний кросовер знову зупинився біля перекошеного плоту на краю села, сонце вже майже сховалося за обрій. Останні промені багряного світла фарбували вікна старої мазанки, роблячи її схожою на декорацію до моторошної казки. Проте всередині пакети з супермаркету принесли зовсім іншу, забуту тут атмосферу життя.

Макс обережно заніс важкі пакети до хати й поставив їх на старий кухонний стіл, покритий клейонкою. Степанівна, яка якраз сиділа на дивані, важко спираючись на свої палиці, здивовано кліпала вицвілими очима.

— Ой, дітки... А що це таке? Це ви мені? — її голос затремтів, коли Макс почав діставати та викладати на стіл свіжий хліб, ароматний твердий сир, великі соковиті яблука та пакунки з ліками й чаєм.

— Це вам, бабусю, — Макс лагідно посміхнувся, викладаючи коробку її улюбленого зефіру на самий вершечок. — Щоб ви добре харчувалися і не думали про ціни. Ми ж казали, що допоможемо.

Стара жінка на мить заніміла, розглядаючи це раптове багатство, а потім її обличчя вкрилося зморшками, і вона знову розплакалася. Але цього разу це були зовсім інші сльози — сльози глибокої, дитячої вдячності від того, що про неї, забуту всіма на краю світу, хтось потурбувався. Вона схопила Макса за руку своїми сухими, тремтячими пальцями й почала палко дякувати:

— Господи, синку... Дай тобі Боже здоров'ячка! І дівчинці твоїй... Мені ж за всю зиму ніхто навіть буханки хліба не приніс просто так. Син тільки вигрібав усе, а ви... ви як ангели мені з неба спустилися. Дякую за доброту твою, хлопче, дякую... Я ж тепер і чаю солодкого поп’ю, і ліки матиму...

Яна стояла трохи осторонь у коридорі, тримаючи в руках важкий дерев'яний футляр із заговореним ланцюгом Мацапури. Вона мовчки спостерігала за цією сценою, і її зазвичай холодний, професійний погляд куратора Гільдії зараз ховав щось глибоке, майже людське. Вона бачила, як навколо Степанівни сірий випар туги та безвиході почав повільно розсіюватися, поступаючись місцем теплому, золотавому світлу щирої радості.

Проте Макс, чий зір тепер працював на два світи, раптом застиг.

Щойно золото людської вдячності спалахнуло в кімнаті, з-під старої дерев'яної підлоги, прямо з гнилого підпілля, долинав глухий, лютий рик. Прадавній Мацапура, який ховався під хатою, відчув це світло добра. Воно пекло його потойбічну сутність, випалювало його лігво і змушувало голодувати, адже страх старої жінки раптово зник. Потвора більше не збиралася чекати другої години ночі.

Підлога під ногами Макса з хрускотом здригнулася. Дошка біля старого комода тріснула, і з темної щілини поповз густий, солодкуватий сморід свіжої крові та застарілого тліну.

— Максе, виводь її! Швидко! — крикнула Яна, блискавично відкриваючи футляр і вихоплюючи заговорений рунами ланцюг, який миттєво спалахнув срібним вогнем у її руках. — Звір іде на запах твого добра!