Людське серце Гільдії

Підземні архіви Гільдії під Лисою горою зустріли напарників важким запахом старої шкіри, сургучу та холодного заліза. Макс ступав поміж нескінченних кам'яних стелажів, де зберігалися сотні запечатаних артефактів потойбіччя. Наприкінці залу старший координатор мовчки виніс їм важкий дерев'яний футляр.

Коли Макс відчинив кришку, всередині спалахнуло тьмяне сріблясте світло. На оксамитовій підкладці лежав його перший бойовий артефакт — заговорений залізний ланцюг із кованими ланками, покритими рунами стародавніх інженерів. Метал відгукнувся наближенням монети Харона й тихо задзвенів, наче живий.

— Він утримає Мацапуру, коли той спробує втекти, — коротко кинула Яна, закриваючи футляр. — Забирай, і погнали. Часу обмаль.

Дорогою назад до села чорна Тойота притормозила біля великого цілодобового супермаркету на виїзді з міста. Макс заглушив двигун і рішуче відстебнув пасок безпеки.

— Ти куди? Нам треба поспішати, — Яна незадоволено зиркнула на екран телефона, де додаток Харона вже вираховував хвилини до заходу сонця.

— Я швидко, — Макс вийшов із машини й попрямував до скляних дверей магазину.

Він узяв великий візок і почав методично ходити між рядами. Брав усе, на що Степанівна точно не мала грошей зі своєї мізерної пенсії: свіжі фрукти, хороше вершкове масло, дорогий твердий сир, м'який свіжий хліб, кілька пачок хорошого заспокійливого чаю та пакунок улюбленого зефіру. Гроші Харона приємно важчали на картці, і тепер він міг не думати про цінники.

Коли Макс повернувся до кросовера й завантажив два важкі пакети в багажник поруч із футляром для ланцюга, Яна з подивом вигнула брову.

— Гостинці? — вона склала руки на грудях. — Навіщо це тобі, Інженере? Ми їдемо ловити прадавнього перевертня, Степанівна — просто випадковий свідок і якір для сутності. Тобі нема на що витрачати гроші системи?

Макс завів мотор, виїхав на трасу й спокійно подивився на дорогу. Його філософський спокій зараз був наповнений якоюсь дуже теплою, людською силою.

— Я рано втратив своїх бабусь, Яно, — тихо відповів він. — І мені просто по-людськи шкода таких стареньких, які наприкінці життя залишаються абсолютно самотніми у своїх напіврозвалених хатах. Мені не важко купити гостинців для неї.

Він на мить замовк, міцніше стиснувши кермо Тойоти.
— Навіщо взагалі потрібні ці гроші від Харона, влада чи адреналін, про які ти казала, якщо не робити за них хоч якесь добро для живих людей? Якщо ми просто станемо сухими гвинтиками цієї містичної системи, то чим ми тоді відрізнятимемося від тих монстрів, яких щоночі заганяємо в залізні коробки?

Яна нічого не відповіла. Вона відвернулася до вікна, розглядаючи краєвиди вечірнього шосе, але Макс помітив, як її суворий погляд кураторки на мить пом'якшав. Гільдія тіней могла забрати їхні душі, але вона не могла забрати у Макса його людське серце.