Силосні ями та видіння Мацапури

Чорний кросовер загальмував біля трьох високих, напівсохлих тополь, що стояли на краю кукурудзяного поля. Далі дорога зникала в заростях чортополоху та дикої бузини. Саме тут були провалля старих радянських силосних ям — конструкції, що вросли в землю, потріскалися й затягнулися болотною тлінню.

Попри яскраве ранкове сонце, повітря тут здавалося важким, затхлим, із легким присмаком озону, як перед сильною грозою.

— Приїхали, — тихо сказала Яна, відчиняючи двері машини. — Сусідка не збрехала. Тут навіть комахи не дзижчать. Чистий некротичний контур.

Макс вийшов із салону. Щойно його кросівки торкнулися сухої, потрісканої землі, по тілу прокотилася хвиля нудоти. Старовинна монета Харона в кишені не просто нагрілася — вона обпікала стегно, люто вимагаючи виходу. Хлопець повільно підійшов до краю першої силосної ями, де трава навколо була випаленою й чорною, точно за описом жінки.

Він дістав монету, затиснув її між пальцями й підніс до очей, дивлячись на світ крізь викарбуване око в трикутнику.

Реальність навколо миттєво хитнулася й розсипалася кривавими пікселями. Сонце згасло. Небо над головою затягнуло вугільно-чорними хмарами, а кукурудзяне поле перетворилося на сухі, гострі хащі, що шелестіли в сутінках осінньої ночі. Макс бачив минуле. Він бачив ніч смерті сина Степанівни.

Ось полем, хитаючись і викрикуючи прокляття, бреде Микола. В руках у нього недопита пляшка горілки. Він знову п'яний, знову злий на весь світ. Раптом він зупиняється. З глибини силосної ями лунає важке, хрипке дихання й сухий хрускіт кісток.

З темряви бетону повільно піднімається Мацапура — прадавня потвора з українських демонологічних легенд. Але це не звичайний перевертень. Мацапура — це дух проклятого чоловіка, який за життя був людожером, дебоширом та катом власної родини. Після смерті земля не прийняла його грішне тіло, і він переродився на страшного монстра в подобі понівеченої, гібридної тварини: з вовчою мордою, довгими кістлявими лапами, що закінчуються людськими пальцями з брудними нігтями, та важким ланцюгом, який намертво вріс у його гнилу шию.

Микола у видінні застигає, миттєво тверезіючи від жаху.

Мацапура робить блискавичний стрибок. Монстр не просто рве плоть — він припадає пащею до грудей чоловіка й починає втягувати в себе його повітря, його страх, його життя. Шкіра Миколи на очах Макса всихає, стає чорною, як обгоріле дерево, а на грудях від гарячого потойбічного ланцюга тварини випалюється страшний багровий слід.

«Він такий самий, як я при житті...» — пролунав у голові Макса гнилий, підземний шепіт монстра. — «Його морок — мій морок. Я доїм його дім...»

Видіння раптово обірвалося. Макс відсахнувся від краю ями, важко дихаючи й витираючи холодний піт із чола. Сонце знову яскраво світило, а Яна з тривогою дивилася на нього, тримаючи руку на його плечі.

— Що ти бачив, Інженере? — швидко запитала вона.

— Це не дрібний біс, Яно, — хрипко відповів Макс, ховаючи палаючу монету. — Там, у хаті, на нас чекає Мацапура. Прадавній перевертень-людожер, який харчується прокляттями й домашнім насильством. Він загриз сина Степанівни, тому що той був таким самим гнилим зсередини. І тепер цей звір повертається в хату під виглядом сина, щоб висмоктати життя з його немічної матері.

Яна стиснула зуби, і її обличчя стало кам'яним.
— Мацапура... Земля його не тримає, тому він ховається в силосі. Тепер зрозуміло, чому він не вийшов уночі — він відчув тринадцяту печать Харона на твоїй монеті. Нам потрібна не звичайна пастка, Максе. Щоб забити цю тварину, нам потрібен заговорений залізний ланцюг із Гільдії та її власна кров. Повертаємося в місто. Треба готуватися до справжньої зачистки.