Свідок із живого світу

Важкий чорний кросовер плавно підстрибував на вибоїнах сільської дороги, здіймаючи колесами сіру куряву. Макс тримав руку на кермі, вдивляючись у сонячні вулиці села, які після безсонної нічної варти здавалися оманливо мирними. Вони якраз минали стару похилену загорожу біля місцевого магазину, коли на дорогу раптово вийшла жінка.

Вона рішуче змахнула рукою, змушуючи Макса натиснути на гальма. На вигляд їй було років під п’ятдесят: у квітчастому халаті, гумових капцях і з повним відром свіжого молока в руці. Її маленькі, пронизливі очі виказували ту саму сільську цікавість, від якої не сховатись жодному чужаку.

Макс опустив скло дверей. До салону відразу увірвався запах парного молока та розігрітого на сонці бур'яну.

— Доброго ранку, — першою заговорила жінка, підозріло оглядаючи дорогий салон Тойоти та пасажирів. — А ви хто такі будете? Чого це ви від Степанівни так рано виїжджаєте? Не бачила я у неї таких родичів раніше.

Яна м'яко посміхнулася, миттєво перемикаючись у режим «соціального працівника».
— Доброго ранку. Ми із міської соціальної служби підтримки, — спокійно збрехала вона, демонструючи жінці якусь картку у шкіряній обкладинці, що здалеку виглядала як офіційне посвідчення. — Степанівна зараз у важкому стані, ноги майже не ходять. Ми закріплені за її ділянкою і поки що будемо їй допомагати з ліками та продуктами.

Жінка помітно розслабилася, почувши знайомі бюрократичні слова, і навіть поставила відро на траву.
— А-а-а, держслужба... Ну, діло добре. Бо стара геть немічна стала, а після того, як Кольку поховала, то взагалі, — вона зітхнула й перехрестилася.

Макс вирішив скористатися моментом. Його потойбічний зір зараз не бачив на жінці жодних сутностей — звичайна жива людина, яка могла знати куди більше, ніж офіційні міські бази даних.
— Ми якраз оформлюємо документи щодо втрати годувальника, — підіграв він Яні, спершись ліктем на кермо. — Підкажіть, а як саме її син загинув? Офіційні папери дуже скупі на деталі.

Сусідка озирнулася на дорогу, наче боялася, що її хтось почує, і підійшла ближче до вікна машини.
— Та яке там «скупі»... Темна то справа, синку, — зашепотіла вона. — Пити-то він пив, дебоширив, стара від нього наплакалася. Але мертвим його знайшли не просто так. Знайшли в полі, за старими силосними ямами. Туди навіть худоба влітку не ходить — трава там гнила, чорна. Лежав обличчям до неба, очі розплющені, а на грудях — наче випалений слід від копита чи великого ланцюга. Говорили, серце відмовило. Але в труну його клали закриту не через собак... Його шкіра за два дні стала сухою й чорною, як старе дерево. Наче з нього всю вологу висмоктало за лічені хвилини.

Яна і Макс перезирнулися. Це не був опис смерті від алкогольного отруєння. Це був класичний слід того, що сутність з Межі забрала людську життєву силу до останньої краплі. І тепер вона повернулася у хату, використовуючи залишки енергії нещасного сина.

— А ви... не могли б нам показати це місце в полі? — Макс уважно подивився жінці в очі, непомітно торкнувшись монети у кишені, щоб додати своєму голосу ледь відчутного навіювання. — Для звіту потрібно зафіксувати точні координати інциденту.

Жінка на мить завагалася, але під дією спокійного, впевненого погляду Макса кивнула.
— Та чого ж не показати... Мені якраз у той бік корів виганяти. Сідати до вас у таку чисту машину не буду, бо в капцях. Отам, бачите, за крайньою хатою дорога ліворуч повертає, повз старий яр. Їдьте туди, а я навпростець піду. Там біля трьох високих тополь і є ті силосні ями. Тільки глядіть там... Місце погане. Поки сонце високо — ще нічого, а під вечір там навіть птахи не співають.