Сліди на лінолеумі

Хата на краю села виглядала втомленою, як і її господарка. Облуплена біла мазанка із перекошеним плотом та порожнім занедбаним городом. Коли Макс заглушив двигун кросовера, у салоні миттєво згасла штучна прохолода, поступившись місцем важкому нічному повітрю, що пахло пилом та полином.

Двері їм відчинила сама бабуся — старенька, згорблена Степанівна. Вона важко спиралася на дві дерев'яні палиці, ледь переставляючи набряклі, деформовані суглобами ноги. Кожна дрібна дія давалася їй із видимим фізичним болем. Вона впустила гостей до хати без зайвих запитань, наче давно чекала бодай когось, хто погодиться її вислухати.

Усередині пахло старою ковдрою, ліками та сирістю. На стіні у кутку, під вишитим рушником, висіло свіже фото чоловіка років сорока з важким, похмурим поглядом та глибокими зморшками біля рота.

— Сідайте, дітки, сідайте, — тихо прохрипіла Степанівна, опускаючись на старий диван. — Ви кажете, з міста, з соціальної служби? Дякую, що приїхали... Бо я вже з розуму сходжу на старості років.

Яна сіла поруч, обережно поклавши руку на її плече. Її пальці непомітно торкнулися старої тканини хустки, перевіряючи, чи немає на жінці сліду чорного потойбічного паразита. Слід був, але слабкий — звичайний сірий випар глибокої, застарілої втоми.

— Бабусю, розкажіть нам про вашого сина, — м'яко попросила Яна, кивнувши на фото. — Як так сталося? Що з ним відбулося кілька місяців тому?

Макс стояв біля дверей, уважно оглядаючи кутки кімнати. Його новий зір чітко бачив, що підлога навколо старого комода була вкрита ледь помітним, липким темним нальотом. Тут явно щось відбувалося.

Степанівна раптом затремтіла, і з її вицвілих очей покотилися важкі сльози. Вона закрила обличчя руками й тихо розплакалася. Але Макс, який навчився бачити суть речей, зрозумів: це були сльози не від гарячого, свіжого горя за втраченою дитиною. Це був плач від безвиході й образи на важке, зламане життя.

— Не дає він мені спокою, дітки... І з того світу не дає, — схлипувала стара, витираючи обличчя краєм хустки. — Випивав він страшно. Останні роки взагалі людську подобу втратив. Жінка його через те покинула, дітей забрала до міста. А він тут... дебоширив у хаті, меблі трощив, гроші в мене забирав, які на ліки відкладала. Ноги в мене не ходять, ледь їх тягаю, а він прийде п'яний — і кричить, вибиває двері. А одного дня... знайшли його в полі. Навіть не знаю, що сталося. Серце від горілки відмовило чи замерз просто в бур'янах. Ховали в закритій труні, бо понівечений був сильно, собаки потягали...

Вона підняла очі на Макса, і в них застиг первісний, дитячий страх.

— Я думала, що як поховаю його, то хоч наприкінці життя спокій побачу. Помолюся, поплачу, що таку долю прожила. А воно ні. Онуків привезли на вихідні, то серед ночі світло як бабахне! І кроки... важкі такі, впевнені. Наче він знову п'яний по хаті ходить і гроші шукає. Він і з того світу прийшов мене мучити, дітки. Що мені робити? Кому молитися?

Макс мимоволі стиснув кулаки. Його філософський погляд на буття знову зіткнувся з брутальною і не справедливою людською реальністю. Цей чоловік при житті був монстром для власної матері, і тепер щось повернулося в його подобі, щоб закінчити те, що він почав.

Яна підвелася з дивана і підійшла до Макса, дістаючи з кишені смартфон. На годиннику було 01:45. До появи невидимого гостя залишалося рівно п'ятнадцять хвилин.

— Це не привид сина, Максе, — тихо прошепотіла вона йому на вухо, щоб стара не почула. — Привиди алкоголіків і дебоширів не мають сили вмикати електрику й залишати фізичні сліди на лінолеумі. Її образа, страх і туга за нормальним життям створили ідеальну приманку для Нічниці або якогось підвального біса-перевертня. Воно харчується її жахом і використовує образ покійного сина, щоб висмоктати з неї останні сили.

— Як ми це зупинимо? — Макс дістав із кишені свою монету Старшого Інженера Контуру. Метал під пальцями почав повільно нагріватися, відчуваючи близькість чужорідної потойбічної енергії.

— Зараз відведемо Степанівну в дальню кімнату, дамо їй заспокійливе, щоб вона заснула, — Яна перевірила затвор свого містичного наперстка. — А о другій годині ночі ми зустрінемо цього «синка» прямо в коридорі. І повір, ця розмова йому дуже не сподобається.

Годинник на стіні старого будинку методично відраховував хвилини.

01:58. 01:59. 02:00.

Макс застиг у коридорі, затамувавши подих. Його пальці міцно стискали прокляту монету Харона, яка вже пекла шкіру, наче розпечене вугілля. Поруч стояла Яна, тримаючи на поготові свій срібний знак, а її очі намагались вихоплювати найменші коливання повітря в темній кімнаті онуків. Стару Степанівну вони заздалегідь уклали спати в дальній спальні, давши їй потрійну дозу заспокійливих крапель.

Минуло п'ять хвилин. Потім десять. П'ятнадцять.

У хаті панувала оглушлива, майже цвинтарна тиша, яку порушувало лише важке старече дихання баби з-за зачинених дверей та хрипке цокання механічного будильника. Світло не ввімкнулося. Жоден лінолеум не прогнувся під важкою невидимою ходою. Жодна тінь не відділилася від обдертих стін.

— Що за чортівня? — пошепки запитав Макс, не послаблюючи хватки на артефакті. — Де цей дебошир із того світу?

Яна повільно опустила руку зі срібним знаком і розчаровано видихнула. На екрані її телефона додаток Charon. Delivery продовжував світитися червоним, але статус замовлення застиг у режимі «Очікування».

— Воно не прийде, Максе, — тихо і злостиво процідила вона крізь зуби. — Ця тварюка не така дурна, як нам здавалося. Вона не збирається показуватися нам. Тварина відчула силу нашої тринадцятої печаті ще на під’їзді до села й просто залягла на дно. Вона харчується страхом безпорадної старої жінки, а не шукає відкритого бою з мисливцями Гільдії.

— І що тепер? Будемо сидіти тут до ранку? — Макс сховав монету назад у кишеню, відчуваючи дивну суміш полегшення та роздратування. Його філософське бачення світу знову підказувало: найнебезпечніший ворог — це той, який вміє чекати й аналізувати.