Пасажир під білим рушником

Південний вокзал зустрів Макса звичною суєтою. Люди з валізами бігли на свої потяги, таксисти голосно пропонували поїздки, а повітря над розпеченим асфальтом тремтіло від спеки. Але жінку в старому вовняному пальті Макс помітив одразу.

Вона стояла біля скляних дверей термінала, абсолютно нерухома, наче статуя. Навколо неї утворювався порожній простір — перехожі підсвідомо оминали її, навіть не зазираючи в обличчя. Попри серпневе пекло, жінка була застебнута на всі ґудзики, а з-під хустки вибивалися сиві пасма. У руках вона міцно стискала звичайний плетений кошик, накритий білим рушником з традиційною червоною вишивкою.

Макс припаркував кросовер у зоні висадки, увімкнув аварійку й вийшов із прохолодного салону. Щойно він наблизився до жінки, по шкірі пройшов знайомий мороз.

— Від Харона? — тихо, не підводячи голови, запитала вона. Її голос нагадував шелест сухої трави.

— Від нього, — Макс простягнув руку. — Я кур'єр №44.

Жінка повільно підвела на нього погляд. Замість очей у неї були білясті, покриті катарактою більма, але Макс чітко відчув, що вона бачить його наскрізь. Навіть більше — вона бачила його нову потойбічну суть.

— Забирай, хлопче. І пам'ятай: не відкривай. Воно голодне, але свята земля його стримає. Якщо почуєш стукіт — не гальмуй.

Вона передала кошик. Він виявився дивно важким, а під білим рушником щось м'яко перекотилося, наче всередині лежав великий камінь або клубок живих змій. Макс швидко доніс вантаж до машини, відкрив багажник, поставив кошик у куток і щільно накрив його шматком чорної щільної тканини, як і наказувала Яна.

Пекло почалося, коли Макс виїхав на Набережне шосе в бік Вишгорода.

У салоні працював кондиціонер, але температура раптово почала стрімко падати. На лобовому склі зсередини виступив тонкий шар паморозі. Дихання Макса перетворилося на білу пару. У дзеркалі заднього виду він помітив, що чорна тканина в багажнику більше не лежить рівно. Під нею щось повільно піднімалося.

Тук. Тук. Тук.

З багажника пролунав чіткий, ритмічний стукіт. Наче хтось зсередини кошика грюкав маленьким кулачком по стінках. Звук ставав дедалі густішим, переростаючи у глухі поштовхи. Кросовер вагою у дві тонни раптом хитнуло вбік, ніби від сильного пориву вітру, хоча за вікном панував повний штиль.

— Не гальмувати, — процідив крізь зуби Макс, міцніше стискаючи кермо. Його філософський спокій тепер працював як броня. — Просто чергова доставка.

Раптом радіо в машині самостійно увімкнулося на повну гучність. Крізь білий шум і перешкоди прорвався тонкий, дитячий плач, який миттєво перейшов у моторошний, старечий сміх. Зона за спиною Макса здавалася чорною дірою, яка висмоктувала світло з салону. Тінь кросовера на асфальті, яку він бачив у бокові дзеркала, почала видовжуватися й вигинатися під неприродними кутами, наче за машиною бігло щось величезне й багатоголове.

На виїзді з міста, біля повороту на Вишгород, на узбіччі стояла Яна. Вона застрибнула на пасажирське сидіння на ходу, щойно Макс притормозив. Зиркнувши на вкрите інеєм скло та почувши глухі удари з багажника, вона лише насупилася.

— Добре тримаєшся, Інженере. Тисни на газ, нам треба встигнути до заходу сонця. Наша точка — Ржищів, урочище Гусинці.

— Гусинці? — Макс згадав карту. — Там же нічого немає, крім води. Село затопили, коли створювали Канівське водосховище у сімдесятих.

— Там залишилася Спасо-Преображенська церква, — тихо відповіла Яна, дивлячись на дорогу. — Церква на острові серед затопленого світу. Люди думають, що це просто мальовниче місце для туристів. Вони не знають, що коли радянська влада підривала й затоплювала довколишні села, під воду пішли не лише хати. Туди пішли старі кладовища з відьмами, яких ховали за межами церковної огорожі. Вода підняла те, що мало гнити в землі століттями. Тепер там заповідник для потерчат та водних мавок. А в кошику в тебе — те, що має заспокоїти їхнього ватажка, поки вони не пустили Канівську ГЕС за водою.

Вони прибули на місце, коли сонце кривавим диском сідало за обрій, фарбуючи води Дніпра в колір свіжої крові. На горизонті, прямо посеред безкрайньої водної гладіні, височіла білосніжна церква з золотими банями — самотній привид затопленого минулого. До неї вів вузький довгий місток.

Макс дістав кошик. Стукіт всередині припинився, але вантаж став настільки крижаним, що пальці німіли навіть крізь товсті шкіряні рукавички.

Коли вони перетнули місток і увійшли під склепіння старовинного храму, світло остаточно згасло. Церква всередині була порожньою, але стіни, покриті відновленими фресками, дихали сирістю. На підлозі лежав товстий шар річкового піску та мулу.

Раптом з-під купола пролунав тихий, ледь помітний сплеск.

Макс підняв ліхтарик. З темряви затоплених підвалів, крізь щілини в підлозі, почали підніматися... діти. Вони виглядали як звичайні трирічні малюки, але їхня шкіра мала синюшний відтінок води, а замість очей горіли блідо-зелені гниляки. Це були потерчата — душі дітей, що померли нехрещеними або потонули під час затоплення Гусинців. Їх було десятки. Вони безшумно повзли по стінах, лишаючи мокрі сліди, і з голодним писком дивилися на кошик у руках Макса.

А потім вода біля вівтаря закипіла.

З темного провалу під підлогою піднялася гігантська фігура. Вона була виткана з водоростей, річкової тліні та тисяч дрібних мушель, що впивалися в гнилу плоть. Це був Болотяник — прадавній володар цих заплав, який прокинувся через рух Порохниці під Києвом. Його порожні очниці зафіксувалися на Максові.

— Віддавай... — пророкотав голосом прибою річковий дух, протягуючи величезну руку з обривками старих рибальських сіток. — Або річка забере твій новий транспорт разом із твоєю душею.

Яна швидко зробила крок назад, готуючи срібний знак, але Макс спокійно вийшов уперед. Погляд його очей, наповнених силою тринадцятої печаті, зустрівся з поглядом монстра. Хлопець повільно зняв білий рушник із кошика.