Базар за межею реальності

Макс припаркував свій розхристаний мопед біля захаращених рядів книжкового ринку на Почайній (колишній Петрівці). У неділю вдень тут завжди кипіло життя: сотні людей рилися в горах старих платівок, радянських значків, затертих фоліантів і ржавого інструменту. Але зараз, із новими «налаштуваннями» зору, цей натовп виглядав інакше. Над кожним другим перекупником коливався тонкий сизий випар жадібності, а між рядами снували сірі приземкуваті тіні, що винюхували забуті речі з поганою історією.

Яна чекала біля купи закинутих радянських фотоапаратів. На ній було те саме вільне худі, а в руках вона крутила маленький срібний наперсток із дивними карбуваннями.

— Бачу, приїхав без запізнень, — кинула вона замість привітання, окинувши його поглядом. По її злегка блідому обличчю було видно: вона теж відчувала напругу цього місця. — Ну як воно? Почав помічати, скільки всього «зайвого» розвелося на квадратний метр столиці?

Макс зняв шолом, поклав його на сидіння і впритул підійшов до кураторки. Його голос звучав з тихим, стриманим надривом:
— Яно, я сьогодні пройшовся містом. У спортзалі, на вулиці, біля метро... Я бачив якихось паразитів на людях, роздвоєні тіні, чорноту на чужих машинах. Вони всюди! Що це за тварюки? І найголовніше — як на них можна вплинути? Чи ми можемо їх чіпати, чи краще вдавати, що сліпі?

Яна сховала срібний наперсток у кишеню і зиркнула на ряди торговищ, де старий дід саме пропонував перехожому потемніле від часу дзеркало.

— Тихенько, кур'єре. Не дивись пильно на тих, хто на твоїх очах висмоктує енергію з перехожих, бо вони відчувають увагу. Почнеш махати руками — і вони переключаться на тебе, — її тон став жорстким і діловим. — Те, що ти бачиш — це ляви, примари емоцій, морок, який виділяють самі люди. Злість, заздрість, хронічна втома, жадоба. Вони паразитують на цьому бруді.

Вона зробила крок ближче до Макса й заговорила тихо, чекаючи на потрібний момент за таймером програми:
— Вплинути на них можна, але не кулаками. Вони не мають фізичної плоті, поки не нажеруться до стану міні-демонів. Щоб їх розігнати, потрібні специфічні речі: правильний резонанс, срібло, заговорений сільник або енергія артефактів, які ми з тобою доставляємо. Але головне правило гільдії: ми не прибираємо все міське сміття. Ми не двірники для чужих гріхів. Ми тримаємо лише великі магістралі, щоб місто не прорвало наскрізь.

Вона витягла з кишені смартфон, де на зеленому тлі Charon. Delivery висвітлилася точка призначення.
— А тепер забудь про дрібних паразитів навколо. Наше завдання тут — знайти крамаря з сорокового ряду, який торгує старими церковними книгами. Хтось приніс йому фоліант із зашитим у палітурку людським язиком. І цей предмет почне говорити за п'ятнадцять хвилин. Пішли.

Сороковий ряд книжкового ринку на Почайній нагадував гнилу артерію старого міста. Сюди майже не заглядало сонце крізь натягнуті зверху брудні брезентові тенти. Тут пахло пліснявою, пилом віків і сирістю. Покупців не було — перехожі мимоволі прискорювали крок, оминаючи це місце.

Потрібний крамар, худий дідок із розпатланою сивою бородою та збожеволілим поглядом, сидів на розкладному стільці біля ящиків із пожовклими церковними книгами. Його руки так сильно тремтіли, що він не міг утримати сигарету. Коли Макс і Яна підійшли, старий підвів на них червоні, невиспані очі.

— Ви... від Харона? — хрипко, зриваючись на свист, запитав він. — Скажіть, що ви від нього. Я більше не можу. Воно зведе мене з розуму.

Яна мовчки кивнула й дістала телефон із зеленим екраном додатка.
— Де книга? — коротко кинула вона.

Старий швидко вказав пальцем на масивну залізну скриню в кутку ятки, обмотану іржавим ланцюгом.
— Два дні тому принесли... Два солдати, знайшли в підвалі напівзруйнованої церкви під Бахмутом, — прошепотів крамар, озираючись на порожній ряд. — Сказали — старовинне Євангеліє, хотіли за копійки здати. Я взяв. А вночі вона почала... воно почало ворушитися. Воно не паперове, чуєте?! Воно живе!

Макс зробив крок до скрині. З кожним наближенням холодок під шкірою переростав у справжній мороз. Зсередини залізного ящика долинав звук. Це не був шелест сторінок. Це було повільне, хрипке людське дихання. Наче хтось задихався в тісному просторі.

— Максе, бери, — тихо наказала Яна, і в її голосі вперше пролунали нотки тривоги. — Час спливає. Контур магії навколо ринку починає рватися.

Старий крамар тремтячими руками відімкнув ланцюг і з гуркотом відкинув кришку. На дні скрині, загорнутий у брудну мішковину, лежав масивний фоліант у чорній шкіряній палітурці. Коли Макс протягнув руки й торкнувся його, його ледь не вирвало. Палітурка на дотик була теплою, еластичною й злегка вологою — наче він торкався спини живої істоти.

Щойно Макс підняв книгу, мішковина сповзла. Хлопець ледь не впустив її від жаху. Прямо по центру обкладинки, крізь розріз у шкірі, випирало щось рожеве й м'ясисте. Це був справжній, грубо відрізаний людський язик, зашитий у палітурку суворими чорними нитками. Нитками, які зараз натягувалися, бо язик... ворушився. Він швидко облизував чорну шкіру книги, наче намагався щось вимовити.

— О Господи... — витиснув Макс, відчуваючи, як серце летить у прірву. Філософський прагматизм остаточно помер. — Воно... воно рухається!

З-під закритих сторінок фоліанту раптово відчувся густий, солодкуватий сморід свіжої крові. Натовп навколо ринку, за межами сорокового ряду, раптом затих — звук живого міста зник, наче хтось вимкнув тумблер. Світло під тентом стало брудно-сірим.

— Тікаємо! — крикнула Яна, хапаючи Макса за рукав.

Вони бігли крізь лабіринти Почайної, поки за їхніми спинами з сорокового ряду долинав божевільний, хрипкий крик крамаря. Книга в руках Макса ставала все важчою, вона буквально пульсувала, заходячись у судорожних поштовхах. Зашитий язик почав видавати перші членороздільні звуки — гнилий, підземний шепіт, від якого у Макса з вух ледь не пішла кров:
— Він іде... Вода підніметься... Печать прорвано...