Мовчазна дорога до причалу

Ці три хвилини здалися Максу вічністю, розтягнутою на десятки годин гарячкового жаху. Коли невидимі лещата нарешті розтиснулися, а кипляча нафта у венах раптово остигла, його кинуло в крижаний піт. Хлопець лежав пластом на асфальті, жадібно хапаючи повітря, чекаючи на зламані кістки чи внутрішню кровотечу, але за секунду сталося найдивніше: біль зник. Безслідно. Жодної ломоти в м'язах, жодного спазму — ніби щойно його тілом не прокотився шторм, що ламає саму структуру ДНК.

Він підвівся на тремтячих ногах, обмацав себе. Одяг цілий, шкіра гладка, дихання вільне. Усередині панувала така оманлива, кришталева тиша, що Макс не розумів, чи це була галюцинація через перевтому, чи система просто перевірила міцність повідця.

— Я божеволію. Точно божеволію, — прошепотів він у порожнечу провулку, стискаючи румпеля старого мопеда.

Дерев'яна скринька з серцем лежала в рюкзаку, вже не така гаряча, але й не мертва — вона тихо гула за спиною, наче заведений моторчик. Макс сів на мопед, завів двигун, що звично загуркотів у нічній тиші, і поїхав у бік Набережної-Хрещатицької. Його філософський прагматизм остаточно здав позиції, поступившись місцем холодному, первинному розумінню: сперечатися з цим додатком — все одно що намагатися пояснити закони фізики кулі, що летить у лоб. Треба просто виконати роботу.

Дорога до причалу №2 минула як у тумані. Порожні вулиці Києва пливли під колесами, ніби декорації дешевого театру, де за кожним рогом ховається невидимий глядач. Він заглушив мотор біля бетонних плит старого річкового причалу, куди темна вода Дніпра билася важкими, маслянистими хвилями.

Біля самої води, на краю бетонного виступу причалу №2, сиділа дівчина. На перший погляд — абсолютно звичайна студентка. Об'ємне худі, потерті джинси, білі кросівки, а з вух звисали дроти від навушників. Вона ліниво гойдала ногами над чорною дніпровською водою і щось гортала в телефоні. Жодного натяку на монстрів, містику чи потойбічний холод.

Макс затамував подих, глушачи скутер. Він повільно зняв жовтий рюкзак, підійшов ближче й дістав скриньку з надірваними сургучними печатками.

— Це... замовлення номер один, — хрипко витиснув він із себе.

Дівчина навіть не здригнулася. Вона плавно підвелася, витягнула один навушник і повернулася до нього. Приємне обличчя, русяве волосся, зібране в недбалий пучок. Тільки от погляд її карих очей був занадто дорослим і чіпким. Вона миттєво оцінила пошкоджене пакування.

— Порушив протокол цікавості на першому ж виїзді? — спокійно, навіть трохи глузливо запитала вона, забираючи скриньку. — Сміливо. Зазвичай більшість після побаченого три дні заїкаються і бовтають ногами, як паралізовані. А ти нічого, тримаєшся. Філософ?

Макс застиг. Його мозок чіплявся за реальність.
— Ти... ти людина? — запитав він. — Тебе теж катували цією програмою? Що взагалі відбувається? Навіщо тобі це все треба? Ти носиш людські серця, що світяться, у три години ночі!

Дівчина сховала скриньку у свій чорний міський рюкзак і байдуже знизала плечима. На її екрані смартфона на мить блиснув той самий зелений інтерфейс «Charon. Delivery», але статус у неї був інший — куратор.

— Мене звати Яна. І ні, мене ніхто не катує. Мене поставили дивитись за тобою, Максе. Щоб ти добросовісно виконував завдання, не викинув монету в Дніпро і не спробував накласти на себе руки — система цього дуже не любить.

Вона підійшла на крок ближче, і Макс мимоволі відступив. Проте Яна лише дістала з кишені товсту пачку новеньких, хрустких купюр по п'ятсот гривень і простягнула йому.

— Навіщо це мені? — вона перепитала його ж запитання й усміхнулася кутиком губ. — Гроші. Платня тут просто хороша. Такі суми в білому світі ти не заробиш за рік, навіть якщо продаси нирку. А замовлення... ну так, специфічні. Але якщо не лізти куди не просять і привозити все вчасно — ти дуже швидко закриєш свій борг за оренду і купиш нормальну тачку замість цього дирчика. Тому моя тобі порада: подумай над цією роботою. Твоя душа все одно вже в заставі. То чому б не отримати за це комфортне життя?

Вона розвернулася і впевненою ходою пішла в темряву набережної. Тієї ж миті телефон Макса коротко пискнув.

«Замовлення №1 виконано. Зараховано: 15 000 грн. Доступно до зняття».

Макс поглянув на гроші в руці, потім на темну річку. Філософія філософією, але за квартиру треба платити вже післязавтра.

Макс повернувся додому під ранок, коли небо над спальним районом посіріло, а двірники почали ліниво шарудіти мітлами по асфальту. Закинувши шолома на полицю, він кинув пачку з п'ятнадцятьма тисячами гривень на кухонний стіл. Купюри пахли свіжою друкарською фарбою і зовсім не розсипалися на попелясті примари чи обгоріле листя — це були справжні, важкі гроші, якими можна було закрити борг перед господарем і ще на три місяці вперед орендувати житло. Але сну не було.

Він ліг на ліжко поверх ковдри, вдягнений у куртку, і дивився в білу, потріскану по кутках стелю. Годину тому закінчилася його перша ніч у статусі мерця на прив'язі, а в грудях замість подиху стояла липка пустота. Як міг простий хлопець, який ще вчора розмірковував над іронією буття за чашкою розчинної кави, вляпатися в такий сюрреалістичний маразм? Серце в скриньці, що світилося синім, досі здавалося гарячою плямою на внутрішньому боці повік.

— Треба увімкнути мілкий прагматизм, — пробурмотів він до напівтемряви кімнати і різко піднявся з ліжка.

Макс підтягнув до себе старий, покритий подряпинами ноутбук Lenovo, що гудів кулером, немов збитий гелікоптер. Якщо це сучасна міська легенда, пранк чи високотехнологічна банда хакерів, які використовують галюциногенний газ і наворочену проєкцію для залякування кур'єрів, то у них мають бути сліди в мережі. Не буває програм, які не залишають цифрового сліду в архівах App Store чи хоча б на тенетах даркнету.

Він відкрив браузер і вбив у пошуковий рядок назву: «Charon. Delivery».