Виклик без відповіді

Макс різко відсахнувся від вхідних дверей, коли за ними знову пролунав короткий, клацаючий звук — ніби хтось провід до проводки притискав на старому кнопковому пульті. Його філософський прагматизм, щойно похитнутий моторошною монетою, увімкнувся із запізнілим застереженням: якщо у твоїй квартирі твориться психоделічний сюрреалізм, це не означає, що треба грати за правилами паранормального театру.

— Яке відкривати? Я вам не дурник з горор-фільмів категорії «Б», — пробурмотів він, швидкими рухами витираючи спітнілі долоні об джинси.

Він відступив до кімнати, обережно, напівпригнувшись, підхопив із дивана свій розряджений особистий смартфон (звичайний "Redmi", на відміну від проклятого робочого гаджета) і, не дихаючи, набрав короткий номер.

102.

Гудки йшли повільно, в’яло, наче пробивалися крізь вату. Макс притиснув трубку до вуха, дивлячись на зачинені двері коридору. На щастя, дзвінок замовк, але з-за дверей долинав ледь помітний, але моторошний шелест — ніби хтось дуже тонкою шкуркою тер дерево з іншого боку.

— Національна поліція України, операторка номер сорок три, слухаю, — пролунав у динаміці живий, хоч і втомлений жіночий голос.

У Макса відлягло від серця. Жива людина. Стандартна реальність. Ніяких чорних тіней.

— Алло! Здрастуйте! — заговорив він швидким, зривчастим шепотом, боячись підвищити голос. — Мене, здається, намагаються... тобто, до моєї квартири хтось ломиться. Вулиця Васильківська, будинок дев’ять, квартира сорок два. Замки закриті, але під дверима хтось стоїть. Воно... воно поводиться неадекватно. Мені страшно за своє життя!

Операторка на тому кінці не злякалася, не здивувалася, не почала кричати. Вона просто кілька секунд мовчала, а потім заговорила рівним, абсолютно механічним, позбавленим будь-яких емоцій тоном, який чомусь наганяв жаху більше, ніж кроки в під'їзді:

— Ваша заявка прийнята, громадянине. Адреса: Васильківська, дев'ять, сорок два. Замовлення номер два. Статус: перенаправлено до уповноваженого екіпажу. Час прибуття патруля... ніколи.

— Що?! — Макс задерев’янів, тримаючи трубку біля вуха. — Яке замовлення? Я викликаю поліцію! Ви хто взагалі?!

— «Виклики поза межами мережі не обслуговуються», — пролунав із трубки той самий хрипкий, мертвий голос, який він чув сьогодні вночі у занедбаній будівлі на Госпітальній.

Макс у екрані свого власного телефона побачив, як звичайний логотип виклику на "Redmi" розсипався кривавими пікселями, перетворившись на чорне тло програми «Charon. Delivery». Навіть його особистий апарат перехопили.

Але справжній крижаний параліч скував його ноги за секунду опісля.

У дверному вічці — старому, круглому, мідному вічці, куди Макс клявся собі не дивитися, — раптом спалахнуло яскраве, неприродно-синє світло. Хтось із коридору зазирнув усередину квартири. Із запізнілим жахом Макс зрозумів просту річ: вічко працює в обидва боки, якщо з під'їзду на нього спрямувати достатньо потужне, нелюдське світло.

Із коридору пролунав тихий, вкрадливий голос — тепер він звучав прямо біля самого замка, так, ніби гість припав ротом до щілини:

— Ти не відчинив двері мені, Максе. То чому ти думаєш, що закон цього світу захистить тебе від мого дзвінка?

Замок на вхідних дверях повільно, з неможливим, металевим хрускотом почав провертатися сам собою. Один. Два.

Макс втиснувся спиною в холодну стіну коридору, судорожно стискаючи в кишені прокляту монету, і через зачинені двері крикнув — голос зривався на фальцет, але звучав відчайдушно: «Що вам треба?! Хто ви такі взагалі?! Я бідний, простий хлопець, що ви від мене хочете, я ж нічого не маю!»

Металеве хрускотіння замка раптово стихло. На секунду в під'їзді запала така абсолютна, дзвінка тиша, що Макс почув власний пульс, який гупав у скронях, наче молот. Навіть повітря за дверима перестало рухатися.

— Маєш, — пролунала відповідь із коридору. Голос більше не шепотів — він роздвоївся, зазвучав одночасно біля самого порога і чомусь у закритій шафі у спальні, віддаючись гулом у кожній кістці. — Ти маєш час, якого в нас немає. І ти взяв нашу монету, кур’єре.

Ригель у замку клацнув у зворотний бік — двері знову заблокувалися, але тепер важким, мертвим залізом. За порогом почулося повільне, важке човгання, яке віддалялося до виходу з під'їзду. Звук кроків затих десь на нижніх поверхах, а запах сирого заліза та тліну в приміщенні почав розсіюватися, залишаючи по собі лише холодний липкий піт на обличчі Макса.

Він сповз спиною по стіні на підлогу і втупився у свій смартфон, який знову самостійно розблокувався. На екрані програми «Charon. Delivery» зник зворотний відлік. Замість нього з'явився новий рядок із чіткою адресою та таймером на сорок хвилин: «Замовлення №1. Доставити пакет з адреси: вул. Нижній Вал, 19 (закинутий склад) до точки: Набережна-Хрещатицька, причал №2. Час: суворо до опівночі». Плюс примітка дрібним шрифтом: «За відмову — мінус три роки з біологічного віку».

Макс витер обличчя тремтячими долонями, дивлячись на прокляту монету, що досі холоділа в руці. Філософія Ніцше та розмови про «простого хлопця» раптово розсипалися на порох перед перспективою старіти на три роки за кожен пропущений дедлайн. Він піднявся на ноги, натягнув куртку і мовчки попрямував до виходу.