Замовлення о 03:33

Смартфон у киянах зазвичай вібрував делікатно, але цей звук змусив Макса здригнутися. На екрані додатку Glovo спалахнуло нове сповіщення. Потрійний звуковий сигнал прорізав тишу нічного проспекту.

Макс затушив недопалок об підошву кросівка й подивився на годинник.

03:33.

— Ну звісно, кому ще захочеться замовити жерти в такий час, — пробурмотів він під ніс, потираючи втомлені очі.

Він працював на нічних змінах уже пів року. Звик до дивних клієнтів: п'яних компаній, яким терміново знадобилися чіпси, чи програмістів із червоними від моніторів очима, що замовляли літри енергетиків. Але це замовлення з першої секунди виглядало неправильним.

У графі «Ресторан» значилося: «Цілодобова кулінарія "М'ясний бенкет"». Макс навіть не знав, де така розташована, хоча вивчив кожен провулок цього району. Але навігатор упевнено проклав маршрут до підвалу старої промислової зони. Замовлення — один важкий, щільно замотаний у чорний поліетилен пакунок. Від нього пахло сирим залізом і чимось солодкуватим, від чого нудило.

Проте справжній холодок пробіг по спині, коли Макс відкрив деталі доставки.

Адреса: вул. Госпітальна, 13Б (занедбаний триповерховий будинок біля колії).
Коментар клієнта: «Залиш під дверима квартири №7. Тисни на дзвінок тричі. Якщо двері відчиняться раніше, ніж ти підеш — заплющ очі. НЕ ДИВИСЬ В ОЧІ ТОМУ, ХТО ВІДКРИЄ. Дивись під ноги».

— Жартівники нещасні. Тіктокери, мабуть, — Макс сплюнув, натягуючи на плечі важкий жовтий рюкзак.

Гроші за нічний тариф були потрібні на заріз — за тиждень господар орендованої квартири пообіцяв виставити його на вулицю за борги. Тому Макс завів свій старенький скутер, і той хрипко загарчав, порушуючи мертву тишу спального району.

За п'ятнадцять хвилин він уже стояв перед потрібним будинком. Будівля була з вибитими вікнами, облуплена штукатурка звисала шматками, а навколо розрослися хащі дикого винограду й будяків. Навколо — жодного ліхтаря. Лише повний місяць підсвічував фасад, роблячи його схожим на гнилий череп. Будинок офіційно готували під знесення вже років п'ять, тут не було ні світла, ні води, ні, тим паче, живих мешканців.

— Так, Максе, віддаєш пакунок, робиш фото для звіту і валиш, — скомандував собі хлопець, вмикаючи ліхтарик на телефоні.

Він переступив через напівзогнилі вхідні двері. Усередині пахло цвіллю, старою цеглою та пилом. Сходи на другий поверх рипіли так, наче збиралися обвалитися під його вагою. Світло ліхтарика вихоплювало зі стін графіті й обривки старих шпалер.

Квартира №7 зустріла його масивними дубовими дверима, які дивом уціліли. На них не було номера, лише вицарапана ножем сімка.

Серце Макса раптом почало калатати у грудях, як шалене. Пакунок у термосумці здався гарячим, майже живим. Рука дрижала, коли він тягнувся до іржавої кнопки старого дзвінка. Коментар у додатку знову спалахнув перед очима: «Тисни на дзвінок тричі».

Він натиснув. Раз. Два. Три.

З глибини квартири пролунав хрипкий, металевий звук, схожий на передсмертний стогін. Макс швидко поставив чорний пакунок на поріг, дістав телефон, щоб зробити фотофіксацію, як раптом за дверима почулися кроки.

Вони не були людськими. Це був дивний, човгаючий звук, ніби щось важке волочилося по підлозі, супроводжуючись сухим клацанням, наче від кігтів.

«Заплющ очі. Не дивись». — пронісся в голові наляканий внутрішній голос.

Але здоровий глузд і звичайна людська цікавість виявилися сильнішими. Двері з гнітячим рипінням почали відчинятися всередину. Зі щілини пахнуло таким льодовим холодом, що у Макса миттєво пішла пара з рота.

Він підняв ліхтарик.

У прорізі дверей стояло... щось. Воно мало людський силует, але було занадто високим і неприродно худим. Руки істоти звисали нижче колін, а пальці закінчувалися довгими, жовтуватими нігтями. Але найстрашнішим було обличчя. Шкіра, натягнута на череп, мала сірий, землянистий відтінок. Очей не було — замість них були дві глибокі, абсолютно чорні заглибини, на дні яких тліли ледь помітні червоні вогники.

Істота повільно нахилила голову набік. Хребці в її шиї хруснули з децибелами сухих гілок. Red-вогники в порожніх очницях сфокусувалися прямо на Максові.

Він заціпенів. Жах був настільки густим і матеріальним, що легені відмовилися приймати повітря. Макс хотів закричати, кинутися навтьоки, але ноги наче вросли в цементну підлогу.

Істота повільно опустила свій страшний погляд на пакунок, потім знову звела «очі» на хлопця. З її беззубого рота вирвався звук, схожий на сухий шелест осіннього листя:

— Вчасно...

Довга, кістлява рука з брудними нігтями блискавично схопила пакунок. Інша рука істоти сіпнулася вперед і щось кинула Максу.

Хлопець рефлекторно виставив долоню, і в неї впало щось маленьке й важке. Метал обпік шкіру неймовірним холодом.

Двері з гуркотом зачинилися. Потік повітря згасив ліхтарик на телефоні.

Макс нарешті вимкнув контроль над своїм тілом. Він закричав — дико, по-звірячому, — і кинувся вниз по сходах, не розбираючи дороги. Він перечіплявся, падав, здирав коліна й лікті, але підвівся й біг далі, поки не вискочив на свіже нічне повітря.

Він застрибнув на скутер, завів його з третього разу й мчав геть від Госпітальної, не озираючись, порушуючи всі можливі правила дорожнього руху.

За годину Макс сидів на кухні своєї орендованої однокімнатної квартири. Руки все ще ходили ходором, а зуби цокотіли об край склянки з водою.

— Це був просто бомж. Або наркоман. Або розіграш, — переконував він себе, хоча сам не вірив у жодне слово. Жоден наркоман не мав таких очей і не випромінював такий могильний холод.

Він згадав про річ, яку йому кинула істота. Макс повільно розтиснув кулак.

На долоні лежала старовинна, потемніла від часу монета. Вона була більшою за звичайні гроші. На одному боці був викарбований трикутник із оком по центру, а на іншому — химерний напис невідомою мовою. Метал досі залишався крижаним, наче його щойно дістали з морозилки.