Розділ 1. Тріщина в серці

Між зеленого степу, біля бігучої річкової води стояв хутір. На хуторі сотник заручини гуляв. Гуляв — дай Боже! Грали музики, не жаліючи пальців і струн на кобзах і цимбалах; шалена хмільна мелодія підіймала всіх до танцю — як молодого, так і старого. Молоді парубки витанцьовували так, що, гупаючи чобітками, підіймали куряву на весь двір. Жінки у яскравих червоних плахтах плескали в долоні і підтанцьовували.

— Вип'ємо за щастя молодих! Будьмо, гей! — вигукувала старшина і пила медовуху за їхню долю.

Тут батьки нареченого виносять коровай. Над подвір’ям розливався солодкий запах свіжоспеченого короваю. На його верхівці сиділи виліплені з тіста голуби, символізуючи їх кохання, а довкола тяглася пишна коса. Поміж нею зеленів барвінок і зерна гарбуза — усе як годилося на добрий ритуальний хліб.

— Гей, кобзарю, давай веселішої! Щоб аж земля гуділа!

— Ой, Уляно, глянь, який він у тебе молодий! Щаслива будеш!

— Та я бачу, який він молодий, раз до старої Олесі танцювати поліз.

— Невже ревнуєш?

— Ревнувати? Серйозно, до неї? Вона вже ладаном пахне.

— Ой, Уляно, мені б твою вроду, аби теж так хлопці ходили. А то одна ходжу.

— Ходи-но ти і далі з вовчим лицем і менше гарбузів сади, а то й до сивої днини ходити будеш отак сама. Он Василь ходив за тобою, а ти, щоб мала дати, то дала йому гарбуза. Тепер і не ходить за тобою.

— Та він не гарний, як з ним можна ходити?

— Він хлопака такий, що до смерті любити буде.

Яромир стояв осторонь, у густій тіні старої яблуні яка росла біля повітки

Куди ледь долітало світло олійних каганців і багать. До його плеча притулилася холодна дубова соха, а під ногами лежала непорушна нічна темрява, в якій він звик ховатися від людського ока.

— Чуєш, брате, повна чарка міцної оковитої стоїть на похиленому колесі від воза, а ти навіть до неї навіть не доторкнувся.

— Звідки це ти взявся, куме?

— Як і ти, вирішив сходити під повітку, а то оковита як війшла, так і виходить. І чого це ти так на мене жахано подивився, на молоду невже задивився?

— Ох ти й чортяко, все відаєш про мене.

— Та знайдеш ще собі жінку. Хоч візьми стару Параску.

— Годі тобі язика тягнути і лице кривити зі сміху. Сам давно самим ходив.

— Як бач, прийшла моя пора, і Ганну свою зустрів, не те що ти корову на луг гонив.

Яромир мовчки відвів погляд. Десь за повіткою гупали чобітки, сміх дівчат розлітався, як іскри з багаття, а кобза все гучніше виводила весільну. Він відчув, як кум міцно стиснув його плече.

— Не журися, брате. Ось побачиш — знайдеться й на твоє серце дівчина, що не дасть гарбуза, а сама прийде з рушником. А поки що… — кум кивнув у бік похиленого колеса, — вип’ємо за те, щоб доля не оминула.

Яромир узяв нарешті чарку. Оковита обпекла горло, але тепло розлилося грудьми. Він глянув туди, де в колі світла кружляла Уляна — молода, смілива. І вперше за довгий час усміхнувся — гірко й тихо.

— Будьмо, куме, — тихо сказав він. — За те, щоб і нам колись так гуляли.

Кум ще довго жартував, але Яромир уже не слухав. Він дивився на Уляну. Вона кружляла в танці — легка, як іскра над багаттям. Поруч із нею був Степан. Він сміявся, тримаючи її за талію.

А на подвір’ї музики заграли ще дужче.

Степан підхопив Уляну за руку, і вони знову закружляли в танці. Вона сміялася, відкинувши голову, а намисто на шиї спалахувало в світлі вогнищ.

Покликав весільний староста всіх за стіл:

— Гей, усі! Пора уже за стіл. Сьогодні ясне сонце нам світило, доля дає знак на процвітання молодим. Вип'єм за їх благо і добро!

Коли музика на мить стихла, щоб кобзар перевів подих, Степан нахилився до її вуха. Він щось прошепотів — тихо, гаряче, тільки для неї однієї, — і його вуста ковзнули по ніжній, оксамитовій дівочій щоці.

Уляна вся спалахнула рум’янцем. Вона опустила довгі темні вії, ховаючи щасливий погляд, і в цьому сором'язливому русі, у ледь помітному тремтінні її тонких губ і відкритій шиї було стільки беззахисної, святої ніжності, що в грудях Яромира щось тріснуло навпіл.

Це був не просто біль від ревнощів. Це був глухий, розривний звук заліза, яке зламалося під вагою поразки. Він відчув, як у жилах закипає щось темне, чорне, прадавнє — та сама сила, яку він клявся тримати замкненою. Усе повітря навколо раптом видалося Яромирові розпеченою отрутою. Вона ніколи не погляне так на нього. Навіть якщо він покладе до її ніг усю гетьманську скарбницю, навіть якщо розірве на шматки ворожі полки одним помахом руки. Улянине серце було зайняте навіки — до останньої краплі крові, до останнього подиху.

— Добре, Яромире, я за стіл, бач, сіли пить і без мене. Не підеш зі мною?

— Та ні, мені робити там нічого.

— Твоя справа.

Повітка навколо характерника раптом затремтіла від ледь відчутної вібрації, а нічні метелики, що летіли на вогонь, почали замертво падати в пил біля його чобіт. Яромир не зводив очей зі щасливого Степана. Якщо це серце не могло полюбити його живою волею — воно не належатиме більше нікому.