Епілог. Весілля

Запрошення. Написане мамою, переписане Ґервазом Копійкою начисто, бо мама пише «як курка лапою», і розіслане кажанами по всьому королівству:
«Ганна Ґудзик, корчма "Ґудзик і Кухоль", Пліснявка, запрошує вас на весілля своєї доньки Злати з Морвеном (поки що без прізвища, але це ненадовго).
Коли: як зацвіте бузок.
Де: Чорноскель. Пагорб за болотом. Там, де раніше була шибениця, а тепер ні.
Що брати: себе, апетит і, якщо ви королева Срібного Гаю, нюхальну сіль.
Подарунків не треба. Але якщо дуже хочеться, то гусячий жир. Бо дочка рук досі не мастить»

Бузок зацвів у травні.
Злата побачила це першою. Вона прокинулася на світанку, бо прокидалася на світанку завжди, ще з маминої корчми, і визирнула у вікно. Над болотами стояв рожевий туман. А на пагорбі, там, де колись стояла шибениця, а потім виріс дикий кущ, який Злата першого місяця побачила з вікна камери для зрадників і сказала «гарно», за одну ніч розквітло все.
Пагорб був фіолетовий. Від підніжжя до верхівки. Бузок цвів так густо, що здавалося, хтось накинув на пагорб величезну вишиту хустку. Запах доходив аж сюди, до вікна, крізь туман, крізь болото, крізь сто дванадцять кімнат.
Портрет суворої дами на стіні теж дивився у вікно. І, Злата могла б заприсягтися, нюхав.
— Сьогодні, — сказала Злата.
Дама на портреті кивнула.
А потім Злата почула, як за дверима, у коридорі, хтось біжить. Тупотить. Падає. Встає. Знову біжить. Двері відчинилися, і в кімнату влетів Хлип. З ополоником. У сорочці навиворіт. З очима, повними сліз.
— Бузок! — заволав він. — Пані! Бузок зацвів! Я всім сказав! Я кажанам сказав! Я Грицю сказав! Я пану Копійці сказав! Я обладункам сказав!
— А пану Морвенові?
Хлип завмер.
— А йому не можна, — прошепотів він. — Мама сказала. До весілля не можна бачитися. Це погана прикмета.
— Хлипе, ми бачимося щоранку за стійкою.
— Сьогодні не можна, — твердо сказав Хлип. — Мама сказала. Пан Морвен зачинений у північній вежі. Мама сказала, що якщо він вийде, вона прийде. — Хлип зробив страшні очі. — З качалкою.

Гості почали з'їжджатися ще за тиждень.
Першим, на подив усіх, приїхав Ланцелот. Хоча він і так жив у Чорноскелі. Але минулої зими вони з Оксаною обвінчалися в Гнилих Лозах, і на ту зиму й весну він поїхав до неї, бо баба Явдоха сказала, що «молоді мусять пожити окремо, щоб знати, що таке спільний дах». Ланцелот приїхав за шість днів до весілля. Сяючий. У нових обладунках. З плюмажем, вищим за попередній.
— Я встиг! — гукнув він ще біля брами.
— Весілля через шість днів, — сказала Злата.
Ланцелот подумав.
— Я встиг раніше! — гукнув він ще радісніше. — Уперше в житті я приїхав раніше! Оксано, ти чула? Раніше!
Оксана, що злазила з воза з ковальським молотом за поясом, тільки похитала головою. Але Злата бачила, що вона усміхається.
Потім гноми. Торбін Мідяк із усією ріднею, бабусею, якій тепер було двісті вісімдесят один, і новим бочонком пива, на якому великими літерами було намальовано: НЕ КВАС. Бабуся Торбіна одразу пішла в західне крило миритися з рукою з підлоги. Вони помирилися за годину. Рука потім ходила, тобто повзала, з бабусею під ліжками всього західного крила, і бабуся вчила її «хапати з душею, але делікатно».
Потім ельфи. Ліріель і Ельдарін, у сріблі й перламутрі, на білих конях. Ліріель цього разу не в чорному. У біло-рожевій сукні, на якій були вишиті маленькі кажани. Бо, як вона пояснила, «чорне на чужому весіллі — це вульгарно». А в Ельдаріна на руках був не акваріум, а сповиток.
— Знайомтеся, — гордо сказала Ліріель. — Наша донька. Аельтіра.
Злата заглянула в сповиток. Там, рожева, крихітна, з гостренькими вушками й золотистим пушком на голові, спала дівчинка.
— А Квак? — спитала Злата.
— Квак у ставку в Срібному Гаю, — сказав Ельдарін. — Він подорослішав і захотів незалежності. — Ельф трохи помовчав. — Ми його відвідуємо по неділях.
А за ними, на білому коні, у короні з живих квітів, їхала королева Срібного Гаю. Вона подивилася на браму. На три написи. На вежі, обвиті чорними трояндами. На пагорб, фіолетовий від бузку.
І не знепритомніла.
Вона зіскочила з коня, сама, без допомоги придворних, підійшла до Злати й обійняла її.
— Я так за вас рада, — сказала королева. — Ви навіть не уявляєте.
А потім, з неймовірною ельфійською грацією, знепритомніла від хвилювання.
— Сьомий, — щасливо сказала Ліріель. — Але цей від радості. Він рахується?
— Рахується, — сказала Злата.

Магістра Гертруда Біла приїхала за два дні до весілля.
Сама. Пішки. Як ходила завжди. Сірий плащ, сива коса, гострий ніс. А в руках у неї був глиняний горщик. У горщику росла троянда.
Чорна.
Морвен, якого мама на ці два дні ще не замкнула у вежі, бо «ще рано», вийшов до брами. Побачив Гертруду. Побачив горщик. Зупинився.
— Звідки? — тихо спитав він.
— З оранжереї Білої Вежі, — сказала Гертруда. — Із тієї самої.
Морвен дивився на троянду.
— Але ж... це було чотириста років тому.
— Чотириста дванадцять, — уточнила Гертруда. Вона завжди була точна, як Ґерваз. — Вони так і не побіліли. Жодна. Чотириста дванадцять років поспіль Рада щовесни відправляла учнів білити їх вапном. Щоб ніхто не бачив. — Вона презирливо пирхнула. — Уявляєте? Чотириста років. Вапном. Найбільші чарівники королівства.
Злата, що стояла поряд, закусила губу. Вона згадала свої вибілені стіни, які замок щоночі перефарбовував на чорне.
— А цієї весни, — продовжувала Гертруда, — Рада, переглянувши моє клопотання, ухвалила вапно не купувати. Оранжерея Білої Вежі вперше за чотири століття цвіте так, як вона хоче. — Вона простягнула горщик Морвенові. — Це від Ради. Офіційний подарунок. І офіційне вибачення.
Морвен узяв горщик. Обережно. Обома руками. Як колись Гриць брав круглу скриньку.
— І ще одне, — сказала Гертруда. Вона дістала з-під плаща згорток пергаменту з білою печаткою. — Диплом. Про закінчення навчання в Білій Вежі. Іспит із вирощування троянд будь-якого кольору. Зараховано.
— Але я не складав іспиту.
— Складали, — сказала Гертруда. — Комісія Ради приїздила минулої осені. Інкогніто. Жила в готелі тиждень. Їх, зокрема, лоскотала рука з підлоги. — Вона ледь помітно скривилася. — Магістр Ольгерд досі на неї ображений. Але троянди в замку він бачив. Усі. — Вона помовчала. — Він плакав. Не кажіть йому, що я вам сказала.
Морвен дивився на диплом. На горщик. На Гертруду.
А потім зробив те, чого Злата ніколи від нього не чекала. Він обійняв Магістру Гертруду Білу. Незграбно. Одною рукою, бо в другій тримав горщик.
Гертруда завмерла. Стояла, як стовп, із притиснутими до боків руками. А потім, дуже повільно, дуже обережно, наче вперше в житті, поплескала його по спині.
— Ну-ну, — сказала вона сухо. — Ну-ну. Не треба. Я ж була качкою. У мене досі пір'я з носа вилітає.
І чхнула. З носа вилетіла пір'їнка.
А потім спитала, ніби між іншим, дивлячись кудись убік:
— А пан Копійка... він тут?