Розділ 27. Урочисте перевідкриття

Оголошення в «Путівнику Королівства для мандрівників», розділ «Нові заклади». Подано власницею. Виправлено коректором. Повернуто власницею з приміткою «не чіпайте»:
«Готель "Чорноскель". Колишня резиденція Темного Володаря. Чотири вежі (одна трохи падає, так задумано). Сто дванадцять кімнат, усі з видом. Кухня (без жодної книги заклять). Пральня (колишня катівня, тепер без катування). Екскурсії західним крилом. Кажанячий хор щоп'ятниці.
Портьє — колишній Темний Володар. Усміхається.
Стан замку: щасливий»

Млин у Гнилих Лозах відбудували за два тижні до перевідкриття.
Будували всім Чорноскелем. Гноми Торбіна Мідяка тесали камінь і сварилися, хто з прадідів краще знався на жорнах. Оксана кувала залізо для колеса. Ланцелот носив колоди й жодного разу не впав у річку, хоча дуже хотів показати Оксані маневр. Гриць і Хлип варили для всіх обід просто на березі, у казані, принесеному з замку, і гнилолозівці ще довго згадували той борщ.
А Морвен клав стіни.
Без магії. Без жодної іскри. Руками. Він ніколи в житті не клав каміння, і перші три дні в нього нічого не виходило. Стіна кривилася, розчин тік, камені падали. На четвертий день баба Явдоха, яка весь цей час сиділа на лаві біля річки й мовчки дивилася, підвелася, підійшла, забрала в нього кельму й показала. Один раз. Повільно. Не кажучи ні слова.
На п'ятий день стіна стояла рівно.
Коли колесо вперше повернулося, а жорна вперше загули, баба Явдоха довго стояла біля млина й слухала. Потім обернулася до Морвена. Він був у пилюці з голови до ніг, з подертими руками, у старій сорочці, прожженій розчином, і дивився на неї так, як колись, мабуть, дивився хлопчик на Білу Вежу. Чекаючи вироку.
— Ну, — сказала баба Явдоха.
— Ну, — сказав Морвен.
— За двічі, — сказала вона, стукнувши ковінькою об поріг, — прощаю.
Морвен кліпнув.
— А втретє?
— А втретє ти не палив, — сказала баба Явдоха. — Ти його будував. За таке не прощають. За таке дякують.
І вона поклала йому в подерту руку пиріжок. З маком.
Морвен потім сказав Златі, що за чотириста років жодна нагорода, жодна корона, жодна здобута фортеця не важила стільки, скільки той пиріжок. Злата не сміялася. Вона знала, що він каже правду.

Дата перевідкриття була призначена на день першого снігу.
Ніхто не знав, коли він випаде. Ґерваз Копійка обурювався, що так не можна, що в документах має стояти дата, що Скарбниця не прийме реєстрацію з формулюванням «коли випаде сніг». Але Злата наполягла.
— Я купила цей замок випадково, — сказала вона. — Хай і відкривається випадково. Так чесніше.
Скарбниця, на загальний подив, реєстрацію прийняла. Писар, той самий, у тих самих окулярах, особисто привіз її в Чорноскель, разом із дружиною, трьома дітьми й тещею. Він заплатив за тиждень наперед і попросив кімнату «з видом на те місце, де лежала рука з підлоги». Теща, побачивши Морвена за стійкою, сказала, що чула про нього страшні речі, а потім до вечора не відходила від трону й розпитувала про облогу столиці.
— На день народження короля, кажете? — перепитувала вона. — Ох, яке нахабство. Розкажіть ще раз.
Писар потім знайшов Злату на кухні й, ніяково покашлюючи, вручив їй новий примірник інвентарного опису.
— Переписаний, — пояснив він. — За новими даними. Для архіву.
Злата розгорнула. На останній сторінці, акуратним писарським почерком, було виведено:
«Тронна зала: трон (1, використовується як стійка), статуї (12, з трояндами), камін (1), доріжка червона (1, нова). Портьє (1). Стан: живий. Примітка: декором не є»
Злата довго дивилася на цей рядок. Потім підвела очі на писаря.
— Дякую, — сказала вона.
— Знаєте, — сказав писар, знявши окуляри й протираючи їх, — за двадцять років служби я ще жодного разу не переписував опис. А ваш переписав. Тричі. Бо кожного разу виходило не так. — Він знову надів окуляри. — Мабуть, тому, що раніше я описував речі. А тут опис...
Він не договорив. Але Злата зрозуміла.

Сніг випав на початку грудня.
Злата прокинулася на світанку від тиші. Особливої, глибокої, м'якої. Такої, що буває тільки взимку, коли сніг укриває все й навіть болото перестає булькати. Вона визирнула у вікно. Болота були білі. Ліс білий. Пагорб із бузком, де колись стояла шибениця, білий. Тільки чорні троянди на стінах Чорноскелю, що цвіли відтоді, як ключ повернувся в зворотний бік, і не збиралися відцвітати навіть на морозі, темніли крізь сніг, як вишивка на білій сорочці.
Портрет суворої дами на стіні дивився у вікно разом із нею.
— Красиво, — сказала Злата.
Дама на портреті кивнула. Ледь помітно. Злата вже звикла.
На кухні, на дверях буфета, висіла кругла табличка. Не «НЕ ПАНІКУВАТИ». Нова. Гриць вирізав її вчора ввечері, коли зрозумів, що сніг от-от випаде, і повісив урочисто, з молитвою, як вішають ікону.
ПАНІКУВАТИ МОЖНА. АЛЕ ПІСЛЯ ОБІДУ.

Гості почали прибувати до сніданку.
Злата стояла біля брами. Вона вже й не пам'ятала, скільки разів так стояла. Біля брами, зустрічаючи гостей. З ключами, з посмішкою, з цифрами в голові. Але сьогодні вона вперше стояла тут, і руки в неї не тремтіли. Гусячим жиром вони, щоправда, досі намащені не були. Але Злата пообіцяла собі, що почне. Після весілля.
Першими приїхали гноми. Звісно. Торбін Мідяк, його кузени, кузени кузенів і, як з'ясувалося, бабуся Торбіна, якій було двісті вісімдесят років і яка заявила, що «приїхала подивитися на руку з підлоги, поки ще бачить». Бабуся обійшла все західне крило, тричі дала руці себе схопити, а потім посварилася з нею, бо рука, на її думку, «хапає неправильно, без душі». Рука потім кілька днів ображено не вилазила з-під ліжок.
Потім ельфи. Ліріель і Ельдарін, які привезли Квака в новому, більшому акваріумі. Квак за осінь виріс і тепер, за словами Ельдаріна, «майже розмовляв». Злата чемно не питала, що саме він майже казав. Королева Срібного Гаю «знову проїжджала повз». Злата вже не дивувалася. Королева подивилася на браму, на сніг, на чорні троянди, на Злату. Похитнулася.
І не знепритомніла.
— Мамо? — здивовано спитала Ліріель.
Королева випросталася. Поправила корону з живих квітів, що на морозі трохи прив'яли.
— Я звикла, — гідно сказала вона. — Мені навіть тут подобається. — Вона помовчала. — Але якщо можна, кімнату подалі від кажанів.
Потім Пліснявка. Мама на передньому возі, з Пузирем, з трьома бочками капусти й корзиною пирогів. За нею Параска, яка тепер вела корчму «Ґудзик і Кухоль», і половина села. Параска, побачивши замок, сказала «матінко рідна» й більше не казала нічого до самого обіду.
Потім Гнилі Лози, з бабою Явдохою на чолі й цапом у новому вінку, цього разу з ялинових гілок.
Потім студенти Королівської академії, що приїхали писати «наукову роботу про трансформацію темних споруд», а насправді, як підозрювала Злата, просто приїхали ще раз. Студентка в гострих окулярах, Мирослава, привезла з собою зошит, списаний до останньої сторінки, і новий, чистий.
Потім мисливці на привидів, що за осінь удосконалили свою лійку й тепер мали до неї ще й «ектоплазмометр». Ґерваз Копійка, побачивши ектоплазмометр, урочисто погодився, щоб його «виміряли». Один раз. Науково. Прилад показав щось, від чого мисливці довго радилися пошепки, а потім записали в журнал: «Привид. Дуже прискіпливий. Позитивний».
Потім купці. Серед них, із рум'яними щоками, у новому кунтуші, ішов Панас Глек.
Він зупинився перед Златою, глибоко вклонився й, не кажучи жодного слова, поклав їй у руку гаманець.
— Що це? — спитала Злата.
— За тиждень, — сказав Глек. — Наперед. — Він ковтнув. — І ще срібняк. На чай.
Злата подивилася на гаманець. Потім на Глека. Потім, мовчки, підняла підборіддя на пів дюйма.
Глек зблід і додав ще срібняк.
— На всяк випадок, — пробурмотів він.