Розділ 26. Останній злий план

Зі зошита «Злі плани». Нова сторінка. Почерк гострий, рівний і, вперше за весь зошит, дуже нервовий:
«ЗЛИЙ ПЛАН №4. ОСТАННІЙ.
Пункт перший. Спитати дозволу в її мами. (Взяти з собою Гриця. Мама любить Гриця.)
Пункт другий. Каблучка. (Грошей нема. Подумати.)
Пункт третій. Щоб вона нічого не запідозрила.
Пункт четвертий. Не впасти.
Пункт п'ятий. Якщо вона скаже "ні" — поїхати на південь облягти щось — пункту п'ятого не буде»

Через три тижні після рівнодення в Чорноскель прийшов лист із Білої Вежі.
Його принесла сова. Біла, пухнаста, з такими суворими жовтими очима, що Хлип, побачивши її на підвіконні кухні, сховався в буфет і відмовлявся виходити до обіду. Сова дочекалася, поки Злата відв'яже пергамент, презирливо глянула на гарбузові пиріжки на столі й полетіла геть, не попрощавшись.
На пергаменті стояла печатка з білою вежею. Злата повертіла його в руках і понесла до тронної зали.
Морвен сидів за стійкою, на троні, і реєстрував родину мірошників із-за Сірих Пагорбів. Мірошники прийшли подивитися на «того самого, що палив млини» й тепер дивилися на нього з глибоким, щирим розчаруванням, бо він виявився чемним, усміхненим і пригостив їхніх дітей вівсяним печивом.
— А ви точно той самий? — недовірливо спитав старший мірошник.
— Двічі, — сказав Морвен.
Мірошник трохи заспокоївся.
Коли вони пішли, Злата поклала лист на стійку. Морвен подивився на печатку й довго не торкався.
— Від Гертруди, — сказала Злата.
— Знаю. — Він нарешті розгорнув пергамент. Читав мовчки. Злата бачила, як змінюється його обличчя. Як піднімаються брови. Як здригається кутик губ.
«Шановний пане Морвене (без прізвища, як і раніше).
Рада Білої Вежі, розглянувши мій звіт (на звороті меню), ухвалила:
1. Скасувати рішення першого року про ваше відрахування як помилкове.
2. Відновити вас у статусі учня Білої Вежі.
3. Дозволити вам закінчити навчання за умови складання іспиту з вирощування троянд. Будь-якого кольору. (Магістр Ольгерд наполягав на білих. Я переконала його, що це недоречно.)
Щодо колишнього першого господаря Чорноскелю: він мешкає у ставку на подвір'ї Білої Вежі. Учні годують його хлібом. Він дуже обурюється, але їсть. Деякі з молодших учнів пишуть про нього вірші. Здебільшого погані.
Податок на болотяну м'яту, до речі, досі вважаю недоречним. Можете передати це пану Копійці.
Магістра Г. Біла.
P.S. Сто років я не мала можливості це сказати, тож скажу зараз: квіти справді дуже гарні»
Злата дочитала й підвела очі.
— Іспит із троянд, — сказала вона.
— Будь-якого кольору, — сказав Морвен. І всміхнувся так, що в куточку ока з'явилася та сама маленька зморшка. Тепер вона з'являлася щоразу.
— І ви складатимете?
— Ні, — сказав він. — Мені не потрібен диплом, щоб вирощувати троянди. Мені потрібен горщик, болотяна вода й щоб ніхто не дивився.
Він акуратно склав лист і поклав під стійку. Злата помітила, що поклав він його не в шухляду для непотрібних паперів, а в маленьку скриньку, де тримав чек від Скарбниці, дитячий малюнок із качками й зошит зі злими планами.

А потім усі почали поводитися дивно.
Злата помітила це не одразу. Спершу просто здалося, що гобліни на кухні якось надто швидко замовкають, коли вона заходить. Потім вона застала Ґерваза Копійку над стосом пергаментів, і привид, побачивши її, так стрімко пірнув у книгу записів, що забув звідти виринути, і Злата пів години слухала, як із книги долинає приглушене обурене бурмотіння.
Потім Ланцелот і Оксана, які після рівнодення так і не поїхали, бо Оксана відкрила в старій замковій кузні майстерню, почали зачинятися в кузні на цілі ночі. Звідти долинав дзенькіт молота, тихі суперечки й одного разу, дуже чітко, Оксанин голос: «Та не так, дурню, він же лусне!»
Потім Хлип перестав спати ночами. Він сидів на вежі з кажанами до світанку, а вдень ходив сонний, позіхав і плакав від утоми. Коли Злата спитала, що він робить, Хлип сказав «нічого» таким тоном, яким кажуть «нічого» діти, що щойно розбили глечик.
Потім гноми Торбіна Мідяка, які приїхали «на тиждень, бо пиво», а лишилися на третій, почали щось будувати на даху. Що саме, Злата не знала. Вона піднялася туди одного ранку, але сходи на дах, які раніше вели просто нагору, раптом завернули ліворуч і вивели її до пральні.
— Ти теж? — спитала вона в замку.
Замок нічого не відповів. Але десь у стінах дуже-дуже вдоволено рипнуло.
А найдивнішим був Морвен.
Він став неуважним. Він тричі назвав гостя «пані», хоча гість був гномом із бородою до пояса. Він двічі розлив чай. Він якось сказав «доброго вечора» о сьомій ранку. А коли Злата заходила до тронної зали, він швидко щось ховав під стійку. Щось маленьке.
І він перестав приходити на кухню вночі.
Раніше, відколи вони повернулися з підземелля, він приходив щоночі. Мив посуд. Місив тісто, незграбно, засипаючи борошном половину кухні. Розповідав про облоги, а Злата сміялася, бо тепер, коли він казав «і тоді я спалив міст», це звучало як казка, а не як зізнання. Вони сиділи до світанку, і вона засинала, а він накривав її плащем.
Звичайним плащем. Чорним, вовняним, купленим на ярмарку у Вишнегороді за три срібняки. Той, оксамитовий, із срібною вишивкою, він віддав Ліріель, і та носила його на всіх ельфійських балах, розповідаючи, що це «справжній плащ справжнього Темного Володаря».
А тепер він не приходив.
— Мамо, — сказала Злата, коли на п'ятий день мама приїхала з Пліснявки з возом гарбузів і, як завжди, з Пузирем. — Щось не так.
— Що не так?
— Усі щось приховують.
Мама, що саме розвантажувала гарбузи, на мить завмерла. Зовсім на мить. Але Злата помітила.
— Тобі здається, — сказала мама.
— Мамо.
— Тобі здається, — твердо повторила мама й сунула їй гарбуз. — Неси в льох.
Злата понесла гарбуз у льох. І всю дорогу думала, що мама ніколи в житті не казала «тобі здається» таким голосом. Мама завжди казала прямо. Навіть коли не треба було.