Розділ 25. Повернення портьє

Зі звіту Магістри Гертруди Білої до Ради Білої Вежі. Написано того ж ранку, на звороті меню готелю «Чорноскель», бо іншого паперу під рукою не знайшлося:
«Шановна Радо.
Повідомляю, що повернулася з інспекції замку Чорноскель. Із запізненням на сто років. Причини запізнення викладу окремо. Коротко: була качкою.
Печать на колишньому учні Морвені перевернуто. Не мною.
Рекомендую переглянути рішення Ради від першого року про відрахування згаданого учня за "неприродну зміну кольору квітів". Рішення було помилковим.
Квіти, до речі, дуже гарні»

Морвен стояв перед білою вежею.
Йому було дев'ять. Він знав це, бо руки в нього були маленькі, а рукави сорочки задовгі, і він увесь час їх підкочував. Над ним, до самого неба, височіла Біла Вежа. Гладенька. Холодна. Без жодного вікна. Перед нею лежала дорога, а дорога йшла в болото.
Він знав, що це сон. Знав, що це плащ. Що десь там, далеко, його рука лежить на гарячому камені, а печать на ній тріщить, як крига. Але знати й відчувати були різні речі.
— Ти пам'ятаєш, — сказав голос.
Вальтасар стояв на дорозі. Не старий, не сивобородий. Такий, яким Морвен побачив його вперше біля печі. Високий, у довгій мантії, з книгою під пахвою. З добрими чорними очима.
— Вони тебе вигнали, — сказав Вальтасар. — Пам'ятаєш, як це було? Як ти стояв тут і чекав, що хтось вийде? Що хтось скаже: «Повертайся. Ми помилилися»?
Морвен пам'ятав.
— Ніхто не вийшов, — лагідно сказав Вальтасар. — Ніхто ніколи не виходить. Так і буде завжди, мій хлопчику. Вони виженуть тебе знову. Вона вже вигнала. Пам'ятаєш браму? Пам'ятаєш, як вона сказала «ідіть»?
Морвен пам'ятав.
— А я не вижену, — сказав Вальтасар. — Ніколи. Зламай печать. І ти більше ніколи не стоятимеш перед зачиненими дверима. Ти будеш дверима. Ти будеш стінами. Ти будеш домом. Ніхто не скаже тобі «ідіть», бо нема куди йти з самого себе.
Дорога під ногами Морвена потемніла. Стала м'якою, як болото. Він відчув, як вона тягне. Униз. До каменя. До печаті. До тріску.
— А вона, — Вальтасар нахилився до нього, і його голос став тихим, як колискова, — вона житиме з тобою. Назавжди. У кожному камені. Ніколи не постаріє. Ніколи не піде. Ніколи не скаже «ідіть».
І Морвен побачив її.
Злата стояла в тронній залі. Біля трону. Вона не рухалася. Не говорила. Не сміялася. Вона була гарна, як завжди. Руки в неї були гладенькі, без жодної тріщинки. Волосся без жодної сивини. Вона дивилася на нього, і в її очах нічого не було. Як у портрета суворої дами до того, як та навчилася співчувати.
Вічна. Ідеальна. Під скляним дахом.
Як чорна троянда в шоломі.
— Ось, — прошепотів Вальтасар. — Ось чого ти хочеш.
Морвен дивився на неї.
А потім відчув тепло.

Воно прийшло звідкись ззовні. З тієї руки, що лежала на камені. Не жар печаті. Не холод плаща. Тепло. Звичайне. Таке, як від миски з борщем, яку тримаєш обома руками. Таке, як від чашки чаю, що стоїть поряд із ліктем, коли прокидаєшся над рахунками.
Таке, як від долоні.
Морвен подивився на свою руку. Маленьку, дев'ятирічну, у задовгому рукаві. На тильному боці не було печаті. Ще не було.
Зате на ній лежала чужа рука. Ні, не чужа. Доросла, з потрісканою шкірою, з червоними плямами від гарячої води, з мозолем від ганчірки. Рука, яку так і не намастили гусячим жиром.
Він знав цю руку.
— Не слухай її, — швидко сказав Вальтасар. — Це плащ, Морвене. Це просто сон. Вона не тут. Вона тебе вигнала.
Морвен розтиснув кулак.
На маленькій дитячій долоні лежав мідяк. Круглий. Трохи затертий. Теплий.
А що з ним роблять? — спитав колись Хлип.
Що хочете, — відповіла тоді Злата. — Можна купити хліба. Або стрічку. Або відкласти.
А потім?
А потім, коли їх набереться багато, купити щось велике.
Морвен дивився на мідяк.
Двадцять сім мідяків. Усе, що двоє гоблінів заробили за все своє життя. Вони віддали їх, щоб викупити замок. Щоб викупити його. А один із них сам вклав йому в руку, біля брами, склавши його пальці навколо монети своїми зеленими лапками.
Не для того, щоб він став стінами.
Щоб він повернувся.
Морвен підвів голову й подивився на Злату біля трону. На ту, гладеньку, вічну, без жодної зморшки.
— Це не вона, — сказав він.
— Морвене...
— У неї руки потріскані, — сказав дев'ятирічний хлопчик, і голос у нього раптом став дорослим. — Вона ніколи їх не мастить. Вона бурчить на гоблінів. Вона б'є павуків черевиком. Вона сміється, коли я цілуюся. Вона постаріє. І це... — він замовк, а потім сказав те, що боявся сказати навіть собі. — І це добре.
Вальтасар перестав усміхатися.
— Ти не розумієш, — сказав він. — Ти залишишся сам.
— Ні, — сказав Морвен. — Не залишуся.
Він стиснув мідяк у кулаці.
— Бо я постарію разом із нею.

Злата тримала його руку.
Камінь під ними палав білим. Печать тріщала. Злата відчувала, як під її долонею, крізь його долоню, з нього витікає щось. Холодне, глибоке, важке. Чотириста років. Воно йшло в камінь, а з каменя, Злата знала це, хоча й не бачила, в того, хто стояв під стіною, обплетений кам'яними трояндами, й усміхався.
Вальтасар світився. Фіолетове світло наповнювало його, як вода наповнює глечик. Кам'яні троянди на його руках тріщали й розсипалися. Стільці, що притискали його до стіни, повільно, рипучи, відсувалися.
— Морвене, — шепотіла Злата. — Морвене. Повертайся.
Він не відповідав. Очі порожні. Обличчя-маска. Чорний плащ обвивав його плечі, руки, шию.
Злата не відпускала.
Вона тримала його руку так, як тримала колись тісто для пирога від жаб. Проти годинникової стрілки. Не силою. Теплом. Вона не знала, чи це допоможе. Вона не знала нічого. Вона просто тримала.
А потім його пальці під її долонею ворухнулися.
Злата завмерла.
Його кулак, той, із мідяком, повільно розтиснувся. А потім стиснувся знову. Міцно. Так, що кісточки побіліли.
Він повернув голову.
І Злата побачила його очі. Сірі. Втомлені. Мокрі.
Його.
— Ви не втекли, — хрипко сказав Морвен.
— Ґудзики не тікають, — сказала Злата, і в неї затремтів голос.
— Я ж сказав «біжи».
— А я сказала «ні».
— Ви мене вигнали.
— Ви самі хотіли! Ви це написали! У пункті першому!
Він дивився на неї. Довго. Так, наче бачив уперше. А потім куточок його губ здригнувся.
— Ви прочитали мій зошит, — сказав він.
— Мама прочитала.
— Ваша мама, — сказав Морвен, — справді була б страшним Темним Володарем.
Злата засміялася. Мокро. Хрипко. Посеред підземелля, біля каменя, що тріщав, як крига, перед чарівником, що наливався чужою силою. Засміялася.
І плащ на Морвенових плечах смикнувся.