Розділ 24. Господиня замку

«Настанови для прислуги замку Чорноскель». Пункт останній. Дописаний у ніч рівнодення невідомою рукою. Ґерваз Копійка, який перевірив почерк, стверджує, що руки там не було взагалі, а літери просто проступили з каменю:
«Господар — не той, хто збудував.
Господар — той, хто лишився»

Годинник на кухні бив північ.
Злата чула кожен удар. Перший. Другий. Третій. Вони котилися подвір'ям, глухі й важкі, як каміння в колодязі, і з кожним ударом фіолетова нитка біля її ніг смикалася, наче повідець.
Четвертий.
Вона побігла.
Позаду хтось кричав її ім'я. Ланцелот, загрузлий по кісточки в бруківці, що стала болотом. Оксана, яка намагалася вирвати його звідти молотом. Ліріель із вежі. Ґерваз Копійка, що вилетів наперерез і, коли Злата пробігла крізь нього, ойкнув так, ніби його вперше в житті хтось штовхнув. Вона не оберталася.
П'ятий удар.
Двері тронної зали були зачинені. Злата вхопилася за ручку. Ручка-паща загарчала, вишкірилася, клацнула залізними іклами просто біля її пальців.
Злата не відсмикнула руки.
Вона витягла з-за пояса кочергу. Ту саму. Першого вечора вона стояла з нею на цьому самому місці. Тоді двері загарчали, а вона подивилася на кочергу, і гарчання стихло.
— Пам'ятаєш мене? — тихо спитала вона.
Паща завмерла.
Шостий удар.
Двері прочинилися. Неохоче. На долоню. Злата протиснулася в щілину.

Тронна зала тонула в темряві. Камін не горів. Статуї вздовж стін, що колись кланялися без жодного ентузіазму, тепер стояли прямо. Обличчями до трону. Наче чекали.
Перед троном у підлозі зяяв чорний квадрат. Плита була піднята й відсунута вбік. З отвору било світло. Фіолетове. Повільне. Воно пульсувало, як вогонь у ковальському горні, коли міх роздуває жар. Раз. Два. Вдих. Видих.
Серце.
Злата стала на першу сходинку. Гвинтові сходи йшли вниз, у глибину скелі, кам'яні, гладенькі, вологі. Фіолетова нитка від її ніг тяглася просто по них. Униз, униз, униз.
Сьомий удар.
Вона почала спускатися.
Сходи були довгі. Злата рахувала. Двадцять сходинок. Сорок. Сімдесят. Стіни довкола неї світилися жилками. Золотими. Сто одинадцять золотих ниток збігали згори, з кожної кімнати, крізь камінь, униз, до серця. Вони тремтіли. Злата бачила, як вони тремтять. Нагорі гості ще сміялися, але вже тихіше. Розгублено. Бо облога ж скінчилася. Бо мул відступив. А потім брама відчинилася сама, і крізь неї пройшов хтось у чорному, і подвір'я замовкло.
Сміх згасав.
Дев'яносто сходинок. Сто.
Злата спинилася. Подивилася вниз.
Сходи йшли далі. Так само. Тим самим гвинтом. Вона подивилася вгору. Отвір тронної зали над головою був так само далеко, як після першої сходинки. Ледь помітний квадратик темряви.
Вона спустилася ще на двадцять. Подивилася знову.
Те саме.
— Ні, — прошепотіла Злата. — Ні, ні, тільки не зараз.
Восьмий удар долетів згори глухо, ніби крізь воду.
Вона знала, що це. Вона знала це відчуття ще з першого вечора, коли стояла перед брамою й ішла коридорами, а коридори приводили її назад до брами. Замок водив її колами.
Тільки першого вечора він сміявся. А тепер ні.
Тепер стіни довкола неї тремтіли. Старі камені ледь чутно, тонко, як кришталь, дзвеніли. Фіолетове світло знизу пульсувало, і золоті жилки у стінах тремтіли разом із ним, наче замок не знав, яку кров гнати.
— Ти боїшся, — сказала Злата.
Стіни не відповіли. Але дзвін на мить затих.
Злата сіла на сходинку.
Це було безглуздо. Північ била. Нагорі, у тронній залі, ніхто не стояв на варті. Унизу Вальтасар клав руку на серце, а поряд із ним стояв Морвен у чорному плащі. А вона сіла на сходинку, як сідала колись на кухні над рахунками, і притулилася чолом до холодної стіни.
— Я теж боюся, — сказала вона.
Дев'ятий удар.
— Я боюся так, що в мене тремтять коліна. Бачиш? — Вона простягнула руку. Пальці тремтіли. — Я боюся за нього. Я боюся, що спізнилася. Я боюся, що він пішов, бо я його вигнала, і що він ніколи не дізнається... — вона замовкла. — Я боюся, що спущуся туди, а його вже не буде.
Фіолетова нитка біля її ніг спалахнула. Яскраво. Жадібно. І сходи внизу ледь помітно, наче з радістю, подовшали ще на кілька витків.
Злата подивилася на нитку.
— Ось воно що, — тихо сказала вона. — Ти ведеш мене не вниз. Ти ведеш мене за страхом. А страх не має дна.
Вона заплющила очі.
Ґудзики не бояться, — казала мама. — Вони просто йдуть і роблять, що треба. А боятимуться потім. За чаєм.
Чай.
Злата раптом згадала. Не облогу. Не болото. Не плащ.
Чашку. Чорну. Яка стояла на кухонному столі поряд із її ліктем, коли вона прокинулася після першої ночі над рахунками. Ще теплу.
Плащ на плечах. Оксамитовий. Важкий. Із срібною вишивкою.
І дрібний гострий почерк на останній сторінці зошита: Пункт останній. Не будити її.
Злата розплющила очі. Фіолетова нитка біля її ніг тремтіла. І не так яскраво.
— Я боюся, — сказала вона замку. — Але я йду не тому, що боюся. Я йду тому, що він залишив мені чай.
Десятий удар.
Вона підвелася й ступила на наступну сходинку.
І сходи скінчилися.

Нагорі тим часом бруківка тримала всіх.
Ланцелот загруз по коліна. Оксана, що намагалася його витягти, по щиколотки. Гноми біля брами стояли, як вкопані, і лаялися так, що з веж осипався мох. Ельфійки, які збігли з веж, загрузли на останній сходинці. Королева Срібного Гаю, на щастя, була непритомна, і їй було все одно.
Ґерваз Копійка, якого бруківка тримати не могла, бо тримати було нічого, метався між ними й рахував. Голосно. Сам не знаючи що. Хвилини. Кроки. Гостей. Будь-що.
А мама стояла посеред подвір'я з казаном у руках. Бруківка під нею була м'яка, як тісто, і вже підбиралася до її черевиків.
Мама подивилася вниз. На бруківку. Довго. Тим самим поглядом.
— А ну пусти, — сказала вона.
Бруківка завмерла.
— Я кому сказала? — мама поставила казан на землю й уперла руки в боки. — Я в тебе на святі борщ варила. Я твої казани начищала. Я твою пральню схвалила. Пусти, кажу.
Пауза.
А потім бруківка під маминими ногами, наче засоромившись, тихо, без жодного звуку, знову стала твердою. Тільки під маминими. Мама переступила з ноги на ногу, перевірила.
— Отак, — сказала вона. — А тепер їх.
Бруківка не відповіла.
— Ну й не треба, — мама підхопила казан. — Сама впораюся.
Вона пішла до тронної зали. Двері загарчали на неї. Мама навіть не обернулася. Тільки махнула ганчіркою, як муху відганяла, і двері відчинилися так швидко, що вдарилися об стіну.
Вона знайшла плиту. Темний отвір. Фіолетове світло знизу. Подивилася вниз, на гвинтові сходи, що губилися в глибині.
А потім поставила казан поряд із отвором, сіла на підлогу, поклала на коліна качалку й приготувалася чекати.
— Іди, донечко, — сказала вона в темряву. — Я тут посиджу. Нікого більше не пущу.
Пузир, що прийшов слідом, умостився поряд і втупився в отвір. Так, як дивився колись на мишачу нору. З глибокою, особистою зневагою.