Розділ 23. Облога

Повістка, складена Ґервазом Копійкою о шостій вечора й зачитана зі стіни замку в рупор, який позичили в мисливців на привидів:
«Шановні громадяни Мертвих Боліт (мул, очерет, залізо, різне)!
Згідно з податковим реєстром королівства ви перебуваєте на території без дозволу понад чотириста років. Заборгованість становить: багато.
Наказую негайно припинити облогу й з'явитися до Скарбниці з документами.
У разі відмови нараховується пеня.
Ґ. Копійка, королівський збирач податків (покійний)»

Перші десять хвилин ніхто на подвір'ї не розумів, що відбувається.
Гості бачили, як погасли ліхтарики на вежах. Бачили, як над болотами піднявся фіолетовий туман. Чули, як оксамитовий голос нізвідки привітав їх «до загибелі», і дехто навіть заплескав, бо саме так і обіцяли листівки: Справжнє лігво Темного Володаря. Лише для найхоробріших.
— Ефектно, — сказала Ліріель, сяючи. — Дуже ефектно. Ельдаріне, подивись на туман!
— Ква, — схвально сказав Ельдарін. Він останнім часом іноді забувався.
А потім гноми, що стояли біля бійниць, побачили, що саме піднімається з болота. І Торбін Мідяк, який сорок років копав шахти й бачив обвали й печерних тролів, повільно поставив кухоль на бочку.
— Хлопці, — сказав він тихо. — Це не вистава.
Злата стояла на стіні над брамою й дивилася вниз.
Болото кишіло. Скільки сягало око, з багна вставали постаті: мокрі, чорні, зліплені з мулу й старого заліза. Шоломи без облич. Мечі, вкриті іржею й ряскою. Прапори з вежею й короною, що звисали з голих жердин, як мокра білизна. Вони не кричали. Не бряжчали. Вони просто стояли по коліна в болоті й дивилися на замок. Сотні. Може, тисяча.
А між ними, далеко, на купині, де колись двоє годували качок, тепер нікого не було. Туман поглинув обидві постаті.
Злата відчула, як у неї тремтять руки. Вона вчепилася в зубець так, що побіліли пальці.
Він пішов із ним.
Він дозволив накинути на себе той плащ.
Я сама його вигнала.
— Донечко.
Мама стояла поряд. З качалкою за поясом і Пузирем на плечі. Вона не дивилася на болото. Вона дивилася на Злату.
— Потім, — сказала мама. — Плакатимеш потім. Зараз у тебе сто дванадцять гостей, а під брамою якась мокра нечисть. Ти господиня. Командуй.
Злата подивилася на неї. На маму, яка ніколи в житті не боялася ні найманців, ні чарівників, ні Темних Володарів.
А потім обернулася до подвір'я.

— Слухайте всі!
Голос у неї вийшов не такий гучний, як у Морвена, але подвір'я замовкло. Сотня облич повернулася до неї. Ельфи, гноми, студенти, купці, гнилолозівці. Баба Явдоха з ковінькою. Мисливці на привидів із лійкою. Ельфійська королева, яку саме привели до тями.
— Там, — Злата показала на болото, — справжній ворог. Не вистава. Він хоче взяти замок до півночі.
Подвір'я загуло. Хтось скрикнув. Студентка в гострих окулярах упустила зошит. Королева Срібного Гаю почала тихо, з неймовірною ельфійською грацією, сповзати з лави.
— Брама зачинена, — продовжувала Злата. — Стіни високі. Ворота витримали чотириста років облог. Але мені потрібна допомога. Хто може тримати зброю, хто вміє стріляти, хто вміє хоч щось, ідіть до мене. Хто не може, йдіть у кімнати й зачиніться.
— А гроші повернуть? — гукнув хтось із купців.
Злата подивилася на нього так, як дивилася на Панаса Глека.
— Ні, — сказала вона. — Але дадуть борщ.
Подвір'я на мить завмерло. А потім гнилолозівці, які в житті не бачили облог, але бачили, як горить їхній млин, перші підняли вила. За ними гноми. За ними, на подив усіх, ельфи.
Ліріель вийшла вперед і скинула чорну вуаль.
— Мої подруги, — сказала вона, і голос її раптом став холодним і дзвінким, як крига, — найкращі лучниці Срібного Гаю. Вони вже двісті років не стріляли ні в що, крім мішеней на квітучих галявинах. — Вона хижо всміхнулася. — Вони дуже, дуже знудьгувалися.
Вісім ельфійок у перламутрі одночасно скинули накидки. Під ними були шкіряні нагрудники й сагайдаки.
— Ми взяли з собою, — пояснила Ліріель. — Про всяк випадок. Мама казала, що в лігві Темного Володаря може статися будь-що.
Королева Срібного Гаю, яка саме розплющила очі, побачила свою доньку з луком у руках і знепритомніла знову.
— Четвертий, — сказала Ліріель, не обертаючись.

Оборону Злата будувала так, як мама будувала великі весілля в корчмі. Швидко. Без зайвих слів. Кожен на своєму місці.
Ельфійки зайняли вежі. Звідти болото було видно, як на долоні.
Гноми взяли браму. Торбін Мідяк став біля неї з величезною сокирою, яку, як з'ясувалося, усі гноми носять у торбах, «бо ніколи не знаєш, коли знадобиться». Його кузени тягали бочки з пивом до стіни й ставили їх біля бійниць.
— Пиво? — спитала Злата.
— Гарбузовий квас, — похмуро сказав Гриць, що біг поряд. — Той, що вибухає. Я вчора ще дві бочки зробив. Думав, на сніданок. Тепер не на сніданок.
Злата згадала помаранчеві стіни льоху після першого вибуху.
— Грицю, — сказала вона з глибокою ніжністю. — Ти геній.
Гриць ледь не знепритомнів від щастя.
Гнилолозівці з вилами стали на стінах між вежами. Баба Явдоха залишилася на подвір'ї, сіла на лаву біля колодязя й поклала ковінькою поперек колін.
— А ви, пані Явдохо? — спитала Злата.
— А я командуватиму, — сказала баба Явдоха. — Я сорок років командувала чоловіком. Цими впораюся.
Мисливці на привидів довго радилися біля своєї лійки, а потім заявили, що вона «теоретично» може засмоктувати не тільки ектоплазму, а й «будь-яку магічно активовану субстанцію». Ніхто не знав, чи це правда. Але вони потягли лійку на стіну з таким ентузіазмом, що Злата не стала заперечувати.
Студенти Королівської академії зібралися в бібліотеці Чорноскелю. Студентка в гострих окулярах, яку, як з'ясувалося, звали Мирослава, заявила, що «в кожному замку є книга про те, як його обороняти, і ми її знайдемо». Злата не мала часу сперечатися.
Ланцелот стояв біля брами. У повних обладунках, начищених так, що в них відбивалися фіолетові відблиски з болота. З мечем. Зі щитом. Плюмаж стирчав дибки.
Оксана стояла поряд. У шкіряному фартусі, з ковальським молотом у руках.
— Пане лицарю, — тихо сказала Злата.
Ланцелот обернувся до неї. І Злата побачила в його очах таке, чого ніколи раніше не бачила. Не розгубленість. Не щире бажання когось урятувати. Не сум.
Щастя. Чисте, тихе, майже дитяче щастя.
— Злато, — сказав він. — Я встиг.
— Що?
— Я встиг, — повторив Ланцелот, і голос у нього тремтів. — На битву. Уперше в житті. Я тут, коли вона почалася. Не через тиждень. Не через пів року. Не коли вже виросли гриби. — Він стиснув меч. — Мій тато переміг Морського Змія. Мій дід переміг Багряного Короля. А я... я вперше в житті не запізнився.
Оксана мовчки поклала руку йому на плече.
Злата хотіла щось сказати, але в горлі стояв клубок. Тож вона тільки кивнула.