Розділ 22. Розрив

Квитанція Королівської скарбниці. Заповнено рукою писаря, який, судячи з почерку, дуже поспішав на обід:
«Отримано від пані З. Ґудзик триста (300) золотих у рахунок першого внеску за замок Чорноскель.
Замок разом з усім умістом залишається у власності покупця до наступного внеску.
Під час звірки з описом виявлено: гобліни кухонні — 2 шт., стан відмінний; явище невстановленого походження (привид) — 1 шт., дуже прискіпливе.
Декор на місці не виявлено.
Примітка покупця: "Декор пішов сам"»

Злата не спала.
Вона сиділа на кухні до самого світанку, перед холодною піччю, з кочергою на колінах. Пузир спав у неї на ногах, теплий і важкий, як мішок картоплі. Мама кілька разів заходила, мовчки ставила перед нею чашку з чаєм, мовчки забирала холодну й ставила нову. Нічого не питала.
Я подумаю.
Ці два слова крутилися в голові, як жорна. Злата перемелювала їх знову й знову, шукаючи в них щось інше. Хитрість. План. Пункт злого плану, про який він їй не сказав. І щоразу натрапляла на ту саму паузу перед ними. Довгу. Чесну.
Бо вона знала, як звучить брехня. А пауза перед «я подумаю» не була брехнею. Вона була сумнівом.
— Він мав рацію, — сказала вона вголос, коли за вікном посіріло.
Мама, яка саме ставила нову чашку, завмерла.
— Хто?
— Вальтасар. — Злата дивилася на свої руки. Потріскані. Червоні від гарячої води. — Я постарію. А він ні. Він казав, що я стану схожа на тебе, а потім на бабу Явдоху...
— А чим погано бути схожою на мене? — спитала мама.
Злата підвела голову. Мама стояла біля печі, схрестивши руки на грудях. У вишитій сорочці, з сивими пасмами в косі, з зморшками навколо очей, з руками, які за двадцять років у корчмі не знали гусячого жиру частіше, ніж Златині.
— Нічим, — тихо сказала Злата.
— Отож, — сказала мама. — То чого ти боїшся?
— Не того, що постарію. — Злата відклала кочергу. — Того, що він цього боїться. Більше, ніж мене любить.
Мама довго мовчала.
— Може, — нарешті сказала вона. — А може, він боїться саме тому, що любить. Чоловіки, донечко, дуже дурні в цьому. Твій тато три роки не казав мені, що я гарна. Боявся, що я загордюся й піду до мельника.
— І що?
— І я пішла до мельника, — мама знизала плечима. — Купувати борошно. А тато потім пів дня стояв під млином і думав, що я його покинула. — Вона поставила чашку. — Пий чай. Сьогодні в тебе сто дванадцять гостей.

Гості почали прибувати до сніданку.
Першими приїхали студенти з Королівської академії. П'ятеро юнаків у довгих мантіях і одна дівчина з такими гострими окулярами, що на неї боялися дивитися навіть її однокурсники. Вони посварилися ще біля брами, хто перший увійде, і зрештою ввійшли всі разом, застрягши в хвіртці.
Потім мисливці на привидів. Тепер їх було шестеро, і вони привезли цілий віз мідних рамок, скляних банок і чогось схожого на величезну лійку, якою, за їхніми словами, можна було «вловлювати ектоплазму». Ґерваз Копійка, побачивши лійку, обурено став невидимим і не з'являвся до обіду.
Потім ельфи. Ліріель, її вісім подруг у перламутрі, Ельдарін із акваріумом і жабою Кваком, а ще королева Срібного Гаю, яка, як з'ясувалося, «просто проїжджала повз». Королева подивилася на браму, на напис, на кажанів над вежами й, не злазячи з коня, тихо знепритомніла.
— Третій раз, — щасливо сказала Ліріель.
Потім купці з Вишнегорода. Потім гноми, двоюрідні брати Торбіна, яких ніхто не чекав, але які заплатили наперед і принесли власну бочку. Потім баба Явдоха з Оксаниною родиною, у святковій хустці й із ковінькою, на яку хтось почепив чорну стрічку «для атмосфери».
Злата стояла біля брами й зустрічала кожного. Усміхалася. Брала гроші. Видавала ключі. Розповідала, де сніданок, де нічні жахи, а де, на всякий випадок, вбиральня, яку замок сьогодні, як вона сподівалася, не ховатиме.
І щоразу, коли до брами під'їжджав новий віз, вона на мить кидала погляд на вікна тронної зали.
Там, за реєстраційною стійкою, на троні, сидів Морвен.
Він прийшов на свою зміну рівно о сьомій. Як завжди. У найкращому камзолі, з чорною трояндою в петлиці. Троянда була не з шолома. Звичайна, з полиці. Злата помітила це одразу.
Він реєстрував гостей. Казав «доброго ранку». Схиляв голову на пів дюйма. Коли Ліріелині подруги вишикувалися в чергу, щоб торкнутися його плеча, він дозволив кожній, не скривившись. Коли студентка в гострих окулярах спитала, чи правда, що він палив млини, він сказав «двічі» таким тоном, що вона зашарілася й записала це в зошит. Коли баба Явдоха поклала на стійку пиріжок, він подякував.
А коли Злата заходила до тронної зали з новим стосом ключів, він дивився на неї. Довго. Як дивляться на людину через вікно, яке не відчиняється.
Вона не дивилася на нього.

Ґерваз Копійка з'явився з книги записів близько полудня. Блідий навіть як для привида.
— Триста сім, — сказав він.
Злата підняла голову від рахунків.
— Що?
— Триста сім золотих. Гості платять наперед. Усі. Навіть мисливці, хоч я досі вважаю, що з них треба брати подвійно за образу гідності. — Ґерваз тремтячими прозорими пальцями підсунув їй зошит. — Пані Ґудзик. Ми впоралися. Ми заплатимо Скарбниці. Сьогодні. Ще до вечора.
Злата дивилася на цифри.
Триста сім. Вона так довго на них чекала. Вона плакала над ними на кухні. Гриць і Хлип віддавали за них свою круглу скриньку. Ланцелот пропонував за них гаманець. Морвен писав для них злі плани до світанку.
Вона думала, що коли побачить це число, то засміється. Або заплаче. Або побіжить до північної вежі й постукає в двері.
Вона нічого не відчула.
— Дякую, пане Копійко, — сказала вона.
Ґерваз довго дивився на неї крізь неіснуючі окуляри.
— Пані Ґудзик, — тихо сказав він. — Я сто дванадцять років рахую. І я знаю, як виглядає людина, якій уже байдуже до цифр.

Вона покликала його у вежу з трояндами. Не на кухню, не в тронну залу. Туди, де все почалося.
Троянда в шоломі зовсім похилилася. Пелюстки потемніли по краях і скрутилися, як папір у вогні. Під скляним дахом було сіро й холодно, бо надворі збирався дощ.
Морвен прийшов за кілька хвилин. Зупинився на порозі. Не заходив.
— Ви мене кликали, — сказав він.
— Я чула, — сказала Злата.
Вона стояла біля шолома, спиною до нього. Говорила спокійно. Тихо. Так, як він її вчив.
— Я знаю, — сказав Морвен.
— «Я подумаю».
— Злато...
— Чому?
Довга тиша. Вона чекала, не обертаючись.
— Пункт перший, — нарешті сказав він. — Він не повинен знати, що ми знаємо. Він мав повірити, що я вагаюся. Інакше він змінить план, і ми не знатимемо, що він зробить опівночі. — Пауза. — Це був хід. Як у шахах. Я мав так сказати.
Злата повільно обернулася.
Він стояв на порозі, блідий, у найкращому камзолі, зі звичайною трояндою в петлиці. Права рука була в рукавичці.
— Подивіться на мене, — сказала вона. — І скажіть, що це був тільки хід.
Він подивився на неї.
І замовк.
Злата бачила, як він намагається. Як ворушаться губи. Як він відкриває рот, щоб сказати «тільки хід», щоб це прозвучало легко й упевнено. Він же вмів брехати. Чотириста років облог, засідок і хитрощів. Він міг обдурити королів і армії.
Але не її. І він це знав.
— Ні, — сказав Морвен. — Не тільки.
Злата відчула, як у грудях щось обірвалося. Тихо. Як нитка.
— Ви думали про це.
— Думав.
— Про те, щоб покласти руку на камінь.
— Про те, що ви постарієте, — сказав він, і голос у нього зламався. — Злато, я чотириста років не боявся нічого. Армій, Магістрів, драконів, вашої мами. А вчора я стояв там, унизу, і уявляв, як ви... як вас не буде. А я буду. Сам. У цьому замку. І мені стало так страшно, як не було ніколи в житті.
— І ви вирішили, що краще замурувати мене в камінь.
— Я нічого не вирішив!
— Ви сказали «я подумаю»! — Голос Злати нарешті здригнувся. — Він запропонував вам зробити з мене привид. Прив'язати до стін. Щоб я не старіла. Щоб нікуди не пішла. Щоб була як ваша чорна троянда в шоломі: гарна, вічна й під скляним дахом. І ви не сказали «ні». Ви сказали «подумаю».
Морвен мовчав.
— Я не хочу жити в камені, — сказала Злата. — Розумієте? Я хочу постаріти. Я хочу зморшки, як у мами. Хочу сиві коси. Хочу руки, які я так і не намащу гусячим жиром. Хочу, щоб у мене боліли коліна на погоду, і щоб я бурчала на гоблінів, і щоб онуки ховали від мене вишні з пирога. Це моє життя. Воно коротке. Знаю. Але воно моє.
— Я знаю, — тихо сказав Морвен.
— Тоді чому ви досі думаєте?
Він не відповів.
І Злата раптом зрозуміла, що він не скаже. Що в нього є щось, чого він їй не каже. Щось, про що він думав у тій кімнаті під троном, коли сказав «я подумаю». Вона бачила це в його очах, у тому, як він тримав праву руку, притиснувши до грудей, у тому, як він стояв на порозі й не заходив.
Він вирішував. Сам. За неї.
Точнісінько так, як вона вирішувала за нього два дні тому.
— Що ви збираєтеся зробити опівночі? — спитала вона.
— Мені треба бути там, — сказав Морвен.
— Навіщо?
— Злато...
— Навіщо?!
— Не можу сказати.
Вона засміялася. Коротко, хрипко, зовсім не весело.
— «Ви вирішили за мене», — сказала вона, повторюючи його слова. — Пам'ятаєте? Ви стояли отут, на цьому самому місці, і казали, що я не мала права. Що мене не стосується, що вам знати, а що ні. — Вона підійшла ближче. — А тепер ви робите те саме.
— Це інше.
— Чим?
— Тим, що якщо я скажу, — тихо сказав Морвен, — ви підете зі мною. А я не можу цього дозволити.
Злата довго дивилася на нього.
Він не розумів. Він справді не розумів. Він думав, що її треба захищати, як Ланцелот колись захищав її від мітли. Він думав, що вона піде за ним униз, до серця, і що він не витримає, якщо з нею щось станеться. І тому мовчав.
А ще він думав. Досі думав. Про камінь. Про «назавжди». Вона бачила це. Бачила, як фіолетові тріщини на його печаті проступають навіть крізь чорну рукавичку тонкими темними лініями на шкірі зап'ястя.
І вона зробила вибір.
Не тому, що була певна. Вона не була певна нічого. Ні того, що він вибрав темряву. Ні того, що не вибрав. Вона була певна лише одного: опівночі він хоче бути біля каменя. І якщо він буде там, то зможе покласти на нього руку.
А якщо його не буде в замку, то не зможе.
— Пункт перший трудового договору, — сказала Злата.
Морвен кліпнув.
— Що?
— Зустрічати гостей. Ви його виконали. Дякую. — Вона говорила рівно, спокійно, не кліпаючи. Так, як він її вчив. Так, як вона говорила з Панасом Глеком. — Більше в ваших послугах готель «Чорноскель» не потребує.
Тиша.
— Ви мене звільняєте, — повільно сказав Морвен.
— Так.
— Сьогодні. На рівнодення.
— Так.
— Злато, ви не розумієте...
— Я господиня цього замку, — сказала Злата, і підборіддя її піднялося на пів дюйма. — Я вирішую, хто тут живе й хто працює. Ви самі мене цього вчили. Ідіть, пане Морвене. Збирайте речі. До заходу сонця вас не повинно бути в замку.
Він дивився на неї так, ніби вона вдарила його. Не кочергою. Чимось набагато гіршим.
А потім, дуже повільно, він кивнув. На пів дюйма.
— Як забажаєте, пані Ґудзик, — сказав він.
І пішов.
Злата стояла біля шолома, доки кроки на сходах не затихли. Потім повільно опустилася на підлогу. На те саме місце, де вони сиділи після ельфійського весілля, а потім і після вчорашньої ночі. Обхопила коліна руками.
Троянда в шоломі над нею тихо втратила першу пелюстку.