Розділ 21. Пропозиція

Зі зошита «Злі плани». Остання списана сторінка. Почерк гострий, але нерівний:
«ЗЛИЙ ПЛАН №2. ЗЛОВИТИ КАЧКУ.
Пункт дев'ятий. Не йти до нього.
Піти до нього.
Не йти.
Подумати.»

Мама не поїхала.
Злата знайшла її на світанку біля воза. Зорька стояла запряжена, Пузир сидів на передку, кошики з порожніми глечиками були прив'язані. А мама сиділа на мішку з картоплею, склавши руки на колінах, і дивилася на браму.
— Мамо, ти ж хотіла їхати рано.
— Хотіла, — погодилася мама.
— Вже рано.
— Бачу.
— То чому ти сидиш?
Мама повільно перевела погляд на дочку. На її червоні очі. На руки, якими Злата весь цей час тримала кочергу, бо так і не змогла її поставити.
— Бо в тебе щось сталося, — сказала мама. — А синій учора зачинився у своїй вежі й не вийшов на вечерю. А той солодкий дід зник, і в його кімнаті пахне паленим пір'ям. А ти не спала.
Злата відкрила рот.
— І не кажи, що не можеш сказати, — мама підвелася з мішка. — Учора не могла. А сьогодні я нікуди не їду, доки не скажеш. Корчма постоїть. Параска впорається. А як не впорається, то гноми мені й так винні.
Вона почала розпрягати Зорьку. Пузир, наче зрозумівши, зіскочив із передка й пішов до кухні.
Злата стояла біля воза, тримаючи кочергу. Вона думала про вчорашню ніч. Про Морвенове обличчя. Про «ви вирішили за мене». Про те, як вона хотіла захистити всіх і зробила тільки гірше.
— Мамо, — сказала вона. — Поклич усіх на кухню. Будь ласка.
— Кого всіх?
— Усіх, — сказала Злата. — Я більше нічого ні від кого не ховатиму.

Через пів години на кухні було так тісно, що Хлипу довелося сидіти на казані.
Гриць і Хлип сиділи поряд. Ґерваз Копійка висів над піччю, як хмарка. Ланцелот стояв біля дверей без обладунків, у простій сорочці, а поруч із ним, схрестивши руки, стояла Оксана. Мама сиділа на чолі столу з Пузирем на колінах. Торбін Мідяк, якого ніхто не кликав, але який вирішив, що «у гнома вуха завжди на маківці», зайняв місце біля бочки з квасом.
Не було тільки Морвена.
Злата розповіла все. Про записку на портреті. Про вежу з трояндами. Про те, як Варфоломій Сірий розсипався пір'ям. Про шістсот років. Про сон, наснений дев'ятирічному хлопчикові. Про печать, яка не знищує силу, а береже її, як льох вино. Про серце під троном. Про сто дванадцять жилок і сто дванадцять кімнат. Про Гертруду з сірими людськими очима.
Про те, що Морвен чув. І пішов.
Коли вона замовкла, на кухні стояла тиша. Навіть Хлип не плакав. Він сидів на казані, широко розплющивши очі, і тримав Гриця за руку.
— Сон, — нарешті сказав Ланцелот. Тихо. — Він наснив дитині сон, щоб її вигнали з дому.
— Так.
Ланцелот повільно стиснув кулаки.
— Я думав, — сказав він, — що найгірше зло — це Багряний Король. Мій дід розповідав, як той палив міста. — Він помовчав. — Але Багряний Король хоча б не прикидався дідусем.
— А Гертруда — це справді Магістра? — спитала Оксана.
— Магістра Гертруда Біла, — сказав Ґерваз Копійка, і його прозорий голос тремтів. — Сто років тому вона відмовилася піднімати податок на болотяну м'яту, бо вважала, що це «недоречно». Я подавав скаргу. Тричі. — Привид помовчав. — Тепер мені дуже соромно.
Мама мовчала найдовше. Вона гладила Пузиря й дивилася в стіл. А потім підвела очі на Злату.
— А синій що? — спитала вона.
— Він не знає, чи зможе не прийти, — тихо сказала Злата. — Так і сказав.
Мама кивнула. Повільно. Так, як кивала, коли чула, що сусідський син знову запив.
— Він прийде, — сказала вона. — Ти, донечко, не дивуйся. Якщо людину все життя годувала одна рука, вона на цю руку піде, навіть коли знає, що та її била. Я таких бачила. Багато.
— І що робити?
— Чекати, — сказала мама. — І не відпускати своєї руки. Бо коли він прийде назад, а він прийде, треба, щоб було куди.

— Ніч жахів, — сказав Ґерваз, клацнувши рахівницями. — Її треба скасувати. Негайно.
— Не можна, — сказала Злата.
— Сто дванадцять наляканих сердець, пані Ґудзик! Ви ж самі розповідали! Це саме те, що йому потрібно!
— Гості вже в дорозі. — Злата підійшла до таблиці на стіні. — Гноми Торбіна тут. Ліріель із подругами приїде до обіду. Мисливці на привидів, студенти, баба Явдоха з Гнилих Лоз, купці з Вишнегорода. Ми не встигнемо їх зупинити. А навіть якби встигли... — вона торкнулася цифри. — Дев'ятнадцять золотих. Якщо не заплатимо Скарбниці, замок продадуть. І знаєте, хто його купить за десять золотих?
Ніхто не відповів.
— Він сам сказав, — тихо додала Злата. — Без гостей йому довше. Важче. Але він упорається. Скасуємо Ніч жахів, і він просто почекає. Ще рік. Ще десять. Він уміє чекати. Шістсот років чекав.
— Тоді що? — спитав Гриць.
Злата дивилася на таблицю. На круглу табличку «НЕ ПАНІКУВАТИ». На стіл, за яким колись сиділа сама над розмитими цифрами й плакала.
— Йому потрібен страх, — сказала вона повільно. — Сто дванадцять сердець, повних страху. А якщо... не страху?
— А чого тоді? — розгублено спитав Ланцелот.
Мама хмикнула.
— У корчмі, — сказала вона, — коли хтось розповідає страшну історію й усі починають тремтіти, найкраще що? Щоб хтось засміявся. Голосно. Тоді всім стає соромно боятися. — Вона погладила Пузиря. — Страх лікують сміхом і борщем. Так моя бабуся казала.
Злата дивилася на маму. Потім на гоблінів. На Ланцелота. На Торбіна з пивом.
— Ви ж пам'ятаєте ярмарок, — сказала вона. — Коли Морвен розповідав дітям страшну історію про руку з підлоги. А закінчив тим, що лицар застряг головою в люстрі.
— Я не застрягав, — почервонів Ланцелот.
— Застрягав, — сказала Оксана.
— Діти сміялися, — продовжила Злата. — Спершу боялися, а потім сміялися. І ніхто не плакав. — Вона обернулася до всіх. — А якщо Ніч жахів буде не страшною? Тобто страшною, але... смішною? Обладунки, які падають. Привид, що вимагає податки. Хлип, який виє, а потім просить вибачення. Рука з підлоги, яка хапає не за ногу, а...
— За п'яту, щоб полоскотати, — пискнув Гриць, і очі в нього загорілися.
— Ось, — сказала Злата. — Ось.
На кухні знову запала тиша. Але інша. Задумлива. Така, в якій щось народжується.
— Я не знаю, чи це спрацює, — чесно сказала Злата. — Може, страх і сміх для серця однакові. Може, йому однаково, що відчувають люди, аби відчували сильно. Я не знаю. Але інших ідей у мене немає.
— А в мене є, — сказав Торбін Мідяк із-за бочки.
— Я сорок років копаю шахти, — сказав гном, витираючи піну з бороди. — Знаєте, що буває, коли в шахті закривають усі ходи, крім одного? Усе повітря тягне в той один хід. Із такою силою, що з ніг збиває. — Він постукав пальцем по столу. — Ваше серце тягне страх. По ста дванадцяти жилках. А якщо по ста одинадцяти жилках потече сміх, а страх буде тільки в одній? Куди потягне?
— В одну, — повільно сказав Ґерваз.
— В одну, — кивнув Торбін. — А хто сидітиме в тій одній кімнаті, вже вам вирішувати.
Злата дивилася на гнома. Потім на маму.
Мама ледь помітно всміхнулася.
— Вся в мене, — сказала вона Пузиреві. — Я ж казала, що гноми мені винні.