Розділ 20. Справжній ворог

З податкового архіву Королівської скарбниці. Знайдено Ґервазом Копійкою в його власних старих записах, переписаних по пам'яті:
«Рік 1 від Великого Неврожаю. Чорноскель. Податок не сплачено.
Примітка: інспекцію замку проводила Магістра Гертруда Біла, Рада Білої Вежі. Магістра до Вежі не повернулася. Пошуки припинено. Особливі прикмети: сива коса, сірий плащ, дуже неприємний характер»

До вечора Злата встигла посміхнутися сорок разів.
Вона рахувала. Посміхнулася Ланцелоту й Оксані, які сиділи в кухні, взявшись за руки, і сперечалися, чи можна кувати підкови в обладунках. Посміхнулася Торбіну Мідяку, який досі пах пивом і вимагав компенсації за бочку. Посміхнулася мамі, яка збиралася їхати завтра вранці й пакувала в кошик гусячий жир «для твоїх рук, бо ти ж однаково не мажеш». Посміхнулася Варфоломію Сірому, коли той пройшов повз неї в коридорі, ввічливо вклонився й сказав: «Чудовий був день, юна пані. Просто чудовий».
Вона посміхнулася й Морвенові. Кілька разів. Кожного разу він дивився на неї трохи довше, ніж треба, ніби намагався прочитати щось, написане дрібним шрифтом.
Записку з портрета вона сховала за пазуху. Вона палила там, як жарина.
Не кажіть йому.
Злата багато разів відкривала рота. За вечерею. На кухні, коли вони вдвох мили посуд. Біля дверей тронної зали. І кожного разу бачила маму. Маму, яка сміялася з Ґрімлі біля печі. Маму, яка ляскала Гриця ганчіркою за те, що той пробував вареники до того, як їх зварили. Маму, яка ніколи в житті не боялася ні найманців, ні чарівників, ні Темного Володаря.
Разом із вашою мамою, яка, я бачу, дуже любить сюди приїжджати.
— Ти сьогодні дивна, — сказала мама, коли вони вдвох лишилися на кухні.
— Втомилася.
— Ти не втомилася, — мама навіть не підвела голови від тіста. — Ти брешеш. Ти брешеш так само, як брехала в шість років, коли з'їла вишні з пирога. Посміхаєшся, а очі мокрі.
Злата промовчала.
Мама повільно витерла руки. Подивилася на дочку. Довго. Тим самим поглядом.
— Не скажеш? — спитала вона.
— Не можу.
— Не можеш чи не хочеш?
— Не можу, мамо.
Мама довго мовчала. Потім кивнула. Підійшла, обійняла її, коротко, міцно, і шепнула на вухо:
— Тоді хоч кочергу візьми.

Перед північчю Злата зайшла до Ґерваза Копійки.
Привид сидів, тобто висів, над старими сувоями в кутку кухні. Перед ним лежала купа пожовклих пергаментів, які він, як з'ясувалося, понад сто років тому сховав у тріщині за піччю. «Податкова звітність, — пояснив він, — не повинна пропадати навіть після смерті».
— Пані Ґудзик, — сказав він, не підводячи голови. — Я дещо знайшов. Після того, що ми бачили під плитою, я вирішив перевірити, хто ще цікавився цим замком сто років тому. — Він постукав прозорим пальцем по рядку. — Подивіться.
Злата нахилилася. Прочитала. Перечитала.
— Гертруда, — сказала вона.
— Гертруда Біла. Магістра. Найсуворіша з усіх. Я бачив її один раз, коли приїжджав сюди вперше. Вона була тут за тиждень до мене. — Ґерваз зняв неіснуючі окуляри. — Вона перевіряла першого господаря. Вальтасара. Казали, що він робить щось недозволене. А потім вона зникла. І він теж. Того самого тижня.
— А ви...
— А мене, — сухо сказав Ґерваз, — того ж тижня замкнули в підземеллі за надмірну наполегливість. Я ж казав. Помер від нудьги. — Привид помовчав. — Тепер я думаю, що, можливо, не тільки від нудьги. Можливо, я просто бачив те, чого не мав бачити.
Злата дивилася на ім'я в старому сувої.
Гертруда. Сива коса. Сірий плащ. Дуже неприємний характер.
Сіра качка.
— Пане Копійко, — тихо сказала вона. — Якщо я не повернуся до ранку...
Ґерваз підняв голову. Він дивився на неї довго, уважно, і Злата бачила, що він усе зрозумів. Може, не все. Але досить.
— Я рахую, — сказав привид. — До ранку. Кожну хвилину. А потім піду до пана Морвена.
— Дякую.
— Не дякуйте, — Ґерваз знову схилився над сувоями. — Ви ще не заплатили мені за цей місяць.

Вежа з трояндами вночі була зовсім інша.
Місяць стояв просто над скляним дахом, і в його світлі троянди здавалися не чорними, а сріблястими. Вони пахли гірко й солодко, тим самим запахом, що тоді, на кухні, коли вони з Морвеном рятували ельфів. У шоломі, в кутку, зелений пагінець уже виріс на дві долоні. На самій його верхівці набряк маленький темний бутон.
Посеред вежі стояв столик. На столику стояв чайник. Дві чашки. Обидві у формі качок.
А біля столика, у кріслі, якого вчора тут не було, сидів Варфоломій Сірий.
— Ви прийшли, — сказав він, наливаючи чай. — З кочергою. Як мило.
Злата стояла на порозі, тримаючи кочергу обома руками. Кінчик досі був чорний.
— Мама порадила, — сказала вона.
— Мудра жінка. — Старий підсунув їй чашку. — Сідайте. Чай із болотяною м'ятою. Я сам збирав. Не отруєний, обіцяю. Отрута — це так банально.
Злата не сіла. І не взяла чашку.
Старий не образився. Він відпив зі своєї, задоволено зажмурився, поставив чашку на блюдце. На підвіконні, у місячному світлі, сиділа Гертруда. Обскубана, похмура. Вона дивилася на Злату, і Злата раптом помітила те, чого не помічала раніше. Очі в качки були сірі. Не чорні, як у звичайних качок. Сірі, тверді, людські.
— Ну що ж, — сказав старий. — Тоді, мабуть, і мені не варто більше прикидатися. Це було б неввічливо. Ви ж прийшли сюди чесно. З кочергою.
Він підвівся.
І Злата побачила, як Варфоломій Сірий почав розсипатися.
Не так, як розсипається людина. Так, як розсипається подушка, коли її розпороти. Сива борода ворухнулася, розпушилася й розлетілася сірим пір'ям. Рум'яні щоки поблідли й запали. Добрі зморшки довкола очей розгладилися, наче їх стерли вологою ганчіркою. Він виріс. Випростався. Сірий дорожній плащ потемнів, подовжав і став мантією, довгою, чорною, такою, що спадала до підлоги й зливалася з тінями.
Пір'я кружляло довкола нього в місячному світлі, як сніг.
А коли воно осіло, перед Златою стояв високий, худий чоловік. Без жодної сивини. З гострими вилицями, тонкими губами й темним волоссям, що спадало на плечі так недбало, ніби його спеціально вчили падати саме так.
Він був схожий на Морвена.
Ні. Не так. Це Морвен був схожий на нього. Як учень схожий на вчителя. Як хлопчик, що чотириста років намагався рухатися, говорити й тримати голову так, як той, хто колись нагодував його біля печі.
Тільки очі в нього були інші. Не сірі. Чорні. Без жодного відблиску. Як болото в безмісячну ніч.
— Вальтасар, — сказав він і схилив голову на пів дюйма. — Перший господар Чорноскелю. Радий нарешті познайомитися по-справжньому, пані Ґудзик.