Виклик, прибитий цвяхом до дверей тронної зали. Почерк урочистий, але дуже нерішучий:
«Тобі, Морвене Чорноскельський, мерзенний підступний шановний Темний Володарю!
Я, Сер Ланцелот Третій, лицар Ордену Золотого Лева, викликаю тебе на двобій. Сьогодні. Опівдні. На подвір'ї.
Будь ласка, не приходь.
Вибач.
Л.»
— Він що? — перепитала Злата.
— Викликав мене на дуель, — сказав Морвен.
Вони стояли перед дверима тронної зали й дивилися на виклик. Цвях був забитий криво. Пергамент був заплямований чорнилом у трьох місцях. А слово «вибач» хтось обвів кружечком, і Злата підозрювала, що це був Гриць.
— Але чому? — спитала вона. — Учора він танцював з Оксаною. Він сам казав, що я не його принцеса. Він казав це всій Пліснявці.
— Підозрюю, — сказав Морвен, — що річ не в вас.
Річ, як з'ясувалося за сніданком, була в бабі Явдосі.
Гнилі Лози заночували в Чорноскелі. Усі. Після свята ніхто не захотів пертися болотами вночі, тож пів села спало в камерах, тобто кімнатах, а друга половина просто на соломі в стайні, бо так, за словами гнилолозівців, «звичніше». Баба Явдоха зайняла кімнату з видом на млин, той, якого не було видно, і зранку вийшла до сніданку з таким виразом обличчя, ніби збиралася на війну.
А за нею, похнюпившись, ішов Ланцелот.
— Розкажи їм, — сказала баба Явдоха й сіла за стіл.
Ланцелот глибоко вдихнув.
— Учора я попросив у пані Явдохи руки її онуки, — сказав він. — Ну, не руки. Дозволу. Залицятися. По-лицарськи.
— І? — спитала Злата.
— І я сказала «ні», — відповіла баба Явдоха, намащуючи хліб маслом.
— Чому?
— Бо в нашій родині так заведено, — баба Явдоха відкусила хліб. — Мій покійний, коли до мене сватався, мусив спершу перемогти зло. Моя мати свою матір так видавала. І бабуся. У Гнилих Лозах дівчину абикому не віддають. Хочеш онуку — переможи зло.
— Але в королівстві зараз немає зла, — безпорадно сказав Ланцелот. — Я шукав пів року. Тільки кози.
Баба Явдоха жувала хліб. Повільно. Дуже повільно. А потім підвела очі й подивилася на чоло столу.
На Морвена.
Морвен, який саме підносив до вуст чашку, завмер.
— Ні, — сказав він.
— А чого «ні»? — баба Явдоха знизала плечима. — Ти ж Темний Володар. Самий справжній. Млини палив. Двічі. Хто, як не ти?
— Мене вже перемогли.
— Не він же перемагав.
— Я переможений за всіма правилами! У мене печать!
— А в мене онука, — спокійно сказала баба Явдоха. — Опівдні. На подвір'ї. І щоб чесно.
— Я не можу з ним битися, — казав Ланцелот, ходячи по кухні туди-сюди так, що обладунки дзвеніли, як дзвіниця. — Він мій друг! Він мені чай наливав! Він мені порадив, як... ну, загалом, порадив!
— Тоді не бийтеся, — сказала Злата.
— Але Оксана!
— Тоді бийтеся.
— Але він мій друг!
Злата закотила очі й пішла шукати Морвена.
Вона знайшла його в тронній залі. Він сидів на троні з книгою, але книгу не читав. Дивився кудись у підлогу. На квадратну плиту перед троном, трохи темнішу за інші.
— Ви ж не будете з ним битися? — спитала Злата.
— Буду, — сказав Морвен.
— Що?!
— І програю, — спокійно продовжив він. — Красиво. Драматично. Він стане героєм, отримає свою ковальку, баба Явдоха буде задоволена, а Гнилі Лози нарешті матимуть історію, у якій мене перемогли, а млин не згорів.
— А ви?
— А я матиму дещо інше. — Він підвів на неї очі, і в них блиснув той самий азарт, що й у ніч рахунків. — Злато. Опівдні вся округа, гноми, Пліснявка, Гнилі Лози, ваша мама, всі до одного, будуть на подвір'ї. Дивитися, як Темний Володар б'ється з лицарем. І він теж буде там. Він не пропустить такого. Він обожнює вистави.
Злата повільно перевела погляд на темну плиту.
— Ви хочете...
— Найкраща облога, — тихо сказав Морвен, — це та, під час якої ворог дивиться в інший бік.
Він дістав із-за пазухи зошит. Розгорнув на сторінці ЗЛИЙ ПЛАН №2. Там, серед дрібних пунктів, Злата побачила новий, дописаний, судячи з чорнила, хвилину тому:
Пункт восьмий. Плита.
Опівдні подвір'я Чорноскелю нагадувало ярмарок, який забув, що вже скінчився.
Довкола вибитого в бруківці кола, яке Ґерваз Копійка розмітив крейдою з точністю до волосини, юрмилися люди. Гноми сиділи на бочках. Пліснявчани стояли на возах. Гнилолозівці обсіли стіну, як горобці. Діти висіли на гойдалках. Мама Злати стояла в першому ряду з Пузирем на руках і качалкою за поясом, бо «мало що».
Ґерваз Копійка, як головний суддя, висів над колом із сувоєм у руках.
— Правила двобою! — оголосив він. — Пункт перший. Бій ведеться до першої крові або до визнання поразки. Пункт другий. Магія заборонена. — Він глянув на Морвена. — Тим паче що її в деяких немає.
— Дякую, — сказав Морвен.
— Пункт третій. Заборонено кусатися, дряпатися, плювати й ображати матерів. — Він глянув на маму Злати. — Особливо деяких.
— Правильно, — сказала мама.
— Пункт четвертий, — Ґерваз зазирнув у сувій і насупився. — Хто це дописав? «Не чіпати руку з підлоги». Хто дописав?
Із юрби почувся гордий гномячий кашель.
Ланцелот вийшов у коло першим. У повних обладунках, начищених так, що на них боляче було дивитися. З мечем. Зі щитом, на якому золотий лев кричав щось безгучне й войовниче. Із плюмажем, який сьогодні був особливо пишним.
Натовп заревів.
А потім із дверей західного крила вийшов Морвен.
Він був у чорному. Без обладунків, без шолома, без щита. У руці він тримав кочергу. Ту саму кочергу, з якою Злата першого вечора ввійшла до тронної зали.
Натовп замовк.
— Кочерга? — розгублено спитав Ланцелот.
— Мій меч продали з аукціону, — сказав Морвен. — Лот номер дев'ятнадцять. За два срібняки. Якийсь чоловік у капелюсі з пером.
— Але ж...
— Кочерга, — гідно сказав Морвен, — бувала в бувальцях. Вона двічі приборкала мої двері.
Злата, що стояла біля мами, затулила рот долонею.
Гриць, у ролі секунданта Морвена, урочисто подав йому рушник. Торбін Мідяк, у ролі секунданта Ланцелота, урочисто подав лицареві кухоль пива. Ланцелот відмовився. Торбін випив сам.
А на ґанку, на найкращому місці, у глибокому кріслі, яке хтось виніс для нього з тронної зали, сидів Варфоломій Сірий. З Гертрудою на коліні. Гертруда була обскубана й похмура. Старий усміхався. Він плескав у долоні, коли вийшов Ланцелот, і тихенько, по-дідусевому, засміявся, коли вийшов Морвен із кочергою.
Злата бачила, як Морвен, стаючи в коло, на мить глянув на ґанок. Потім на вікна тронної зали. Потім на Гриця, що стояв поряд із рушником.
Гриць ледь помітно кивнув. І, ніби між іншим, позадкував із кола. Повільно. До дверей. Слідом за ним, невідомо звідки, позадкував Хлип. А над їхніми головами, прозорий, як ранковий туман, проплив кудись до брами Ґерваз Копійка, на ходу вручивши суддівський сувій Торбіну.
Варфоломій Сірий нічого не помітив. Він дивився на коло.
— Почали! — заволав Торбін Мідяк і махнув кухлем.