Розділ 17. Ревнощі замку

Лист, доставлений на поштову станцію біля Чорноскелю:
«Злато.
Мені тут баба Явдоха через кума передала, що ви там до світанку мили посуд.
Посуд — це добре. Посуд — це я розумію.
Але качалку я все одно візьму.
Мама.
P.S. Скажи синьому, хай їсть»

Після тієї ночі у вежі з трояндами в Чорноскелі стало холодно.
Не через осінь, хоча осінь уже стукала в шибки дощами й розвішувала над болотами сиві тумани. Холодно стало між ними двома. Злата й Морвен знову почали розминатися в коридорах, як тоді, після весілля ельфів. Тільки тоді це було незграбно й трохи смішно. А тепер було боляче.
Чай о п'ятій Морвен пив у тронній залі з Варфоломієм Сірим. Злата бачила їх щоразу, коли проходила повз прочинені двері. Старий щось тихо розповідав, Гертруда дрімала на спинці крісла, а Морвен слухав, спершись підборіддям на руку. Права рука знову була в рукавичці.
— Він на вас не дивиться, — сказав якось Гриць, коли Злата вдесяте пройшла повз двері тронної зали з порожнім кошиком. — Ну, тобто дивиться. Коли ви не бачите. А коли бачите, то не дивиться.
— Грицю.
— Я просто кажу.
— Не кажи.
— Добре, — погодився Гриць і через хвилину додав: — Хлип каже, що це як у баладі. Там вони теж посварилися, а потім...
— Грицю!
Гоблін зник у буфеті.

А потім почалися дивні речі.
Першого ранку Злата вмивалася, і вода з глечика полилася на неї крижана, з тоненькими скалками льоду, хоча глечик стояв біля теплої печі. Другого ранку двері кухні грюкнули їй просто перед носом, і не відчинялися, доки вона не обійшла через пральню. Третього дня, коли вона несла до тронної зали тацю з печивом, сходинка під її ногою раптом стала на пів дюйма вищою, і Злата полетіла б носом у підлогу, якби не впіймалася за статую.
Статуя на неї образилася. Злата це відчула.
А за вечерею вона сіла за стіл, і її стілець поїхав. Повільно, плавно, зі скрипом. Від того краю столу, де сидів Морвен, на той край, де стояла піч. Злата зіскочила, присунула стілець назад. Стілець знову поїхав.
Гриць і Хлип переглянулися.
— Як із лицарем, — пошепки сказав Хлип.
— Як із лицарем, — погодився Гриць.
Злата повільно поставила виделку.
— Що ви маєте на увазі?
Гоблини злякано заклякли. Ланцелот, який сидів навпроти, раптом дуже зацікавився своєю тарілкою й почервонів аж до плюмажа.
— Ну, — обережно почав Гриць, — коли пан лицар до вас залицявся. Йому теж вікна переставляли. І стілець відсувався. І двері гарчали. Пан Морвен казав, що це замок сам.
— І?
— І тепер замок так робить вам, — сказав Хлип і на всяк випадок схлипнув. — Тільки пан Морвен нікого не просив. Ми чули. Він уже тиждень із замком не розмовляє.
Злата подивилася на свій стілець, що досі тремтів біля печі, як пес, якого впіймали на крадіжці ковбаси.
— Замок, — повільно сказала вона, — ревнує?
Ніхто не відповів. Але десь у глибині стін щось винувато й водночас уперто рипнуло.

— Шість днів, — сказав Ґерваз Копійка того вечора, клацаючи рахівницями над таблицею на стіні. — Вісімдесят шість золотих. Ще двоє купців скасували, але мисливці на привидів привезуть ще трьох колег. Виходить нуль.
— Нуль добре чи погано?
— Нуль, — сказав Ґерваз, — це нуль. Він ні добрий, ні поганий. Він просто є. Як я.
Злата втомлено поклала голову на руки.
— Пані Ґудзик, — після паузи тихо сказав привид. — Можна вам щось сказати? Не як бухгалтер.
— Кажіть.
— Сто дванадцять років я жив у цьому замку сам. Ну, з гоблінами, але гобліни не слухають, коли їм розповідають про податкову реформу. — Ґерваз зітхнув. — Я бачив, яким був пан Морвен до вас. І бачу, яким він став. Не знаю, що між вами сталося. Але цей замок, знаєте, не любить, коли в ньому сваряться. Тут від цього навіть свічки гірше горять.
Злата подивилася на свічку. Свічка справді горіла тьмяно, з синюватим полиском, і чадила.
— Він мені не вірить, — сказала вона.
— У чому?
Злата промовчала.
Ґерваз довго дивився на неї крізь неіснуючі окуляри.
— Тоді, — сказав він, — вам доведеться поговорити. Бо ні в мене, ні в ваших рахунків немає жодних шансів, якщо господиня й керуючий не розмовляють.

Пастку замок підготував бездоганно. Злата потім визнала це навіть із певним захопленням.
Того ж вечора, вже далеко за дев'яту, вона почула в коридорі плач. Тонкий, тужливий, знайомий. Так плакав Хлип, коли загубив свою половину круглої скриньки, тобто коли Гриць сховав її, щоб не загубилась.
— Хлипе? — покликала вона.
Плач долинав знизу. Зі сходів, що вели під західне крило, туди, де Злата ще ніколи не була, бо Ґерваз казав, що там «старі льохи, і нічого, крім пилу, павуків і податкових зловживань минулого». Злата взяла ліхтар і пішла. Сходи вели вниз, і вниз, і ще вниз, а плач усе віддалявся, наче вабив.
Вона опинилася в маленькій круглій кімнаті без вікон. Кам'яна лава вздовж стіни. Одна свічка в залізному підсвічнику. Більше нічого.
Хлипа там не було.
— Хлипе?
Позаду неї почулися кроки. Швидкі, рвучкі, дуже знайомі. Злата обернулася, і в кімнату влетів Морвен. Без камзола, розпатланий, з очима, повними тривоги.
— Злато! — Він побачив її, зупинився й видихнув. — Ви ціла. Я чув, як ви кликали на допомогу.
— Я не кликала.
— Кликали. Кричали моє ім'я. Звідси. — Він обвів поглядом кімнату. — Двічі.
Вони подивилися одне на одного.
А потім за спиною Морвена з гуркотом опустилася кам'яна плита й закрила вхід. Наглухо. Без щілинки. Наче там ніколи й не було дверей.
Свічка в підсвічнику мигнула й згасла. Ліхтар у руках Злати теж. Одночасно. З тихим, глумливим «пф».
У повній темряві десь у стінах дуже задоволено рипнуло.

— Відчини, — сказав Морвен у темряву. Тихо. Тим самим голосом, від якого колись тікали армії.
Стіни мовчали.
— Чорноскелю, я наказую тобі відчинити.
Стіни мовчали. І, Злата могла б заприсягтися, мовчали з виразом.
Морвен клацнув пальцями. Раз. Удруге. На кінчиках його пальців затріпотіла крихітна іскра, та сама, що запалила свічку в ніч рахунків, кволенька, мов світлячок. І згасла.
— Чудово, — сказала Злата в темряві. — Просто чудово.
— Це ви винні.
— Я?!
— Він ніколи раніше так не робив. Двісті років я жив із ним у мирі. А потім з'явилися ви, і тепер він переставляє вікна, ховає туалети й замикає людей у підвалах!
— Вікна він переставляв через вас! Ви йому сказали, що вас дратує Ланцелот!
— Мене дратував шум!
— Вас дратував Ланцелот!
Тиша. Десь у стіні тихенько, вдоволено рипнуло знову. Мабуть, замок саме так усе й планував.
Злата намацала лаву й сіла. Вона чула, як Морвен ходить по кімнаті, торкаючись стін. Три кроки в один бік. Три в інший. Кімната була зовсім маленька.
— Знаєте, що це за місце? — нарешті спитав він, і голос у нього був уже не злий. Втомлений.
— Ні.
— Кімната роздумів. Вальтасар зачиняв тут слуг, які сварилися. Казав, що звідси виходять тільки двома способами. Помирившись. Або зненавидівши одне одного так, що більше ніколи не заговорять.
— І замок вибрав для нас саме її.
— Замок, — гірко сказав Морвен, — ставить на другий варіант.