Розділ 16. Знову чорні знамена

З «Вишнегородського вісника», перша сторінка:
«ТЕМНИЙ ВОЛОДАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ?
На перехрестях королівства знову з'являються чорні знамена з гербом Чорноскелю. Млин у Гнилих Лозах згорів утретє. Мешканці вимагають відповіді. Королівська скарбниця відмовилася від коментарів. Магістри Білої Вежі заявляють, що печать "тримає бездоганно". Наш кореспондент спробував дістатися Чорноскелю, але злякався руки з підлоги»

Першим новину привіз Ланцелот.
Він в'їхав у браму на світанку, на змиленому коні, без плюмажа, і злетів із сідла ще до того, як кінь зупинився. Злата саме несла з льоху сметану. Лицар ледь не збив її з ніг.
— Знамена, — видихнув він.
— Які знамена?
Ланцелот мовчки витяг з-за пояса згорток і розгорнув.
Це був шматок чорної тканини, завбільшки з простирадло. Посередині, темно-фіолетовими нитками, які ледь помітно мерехтіли навіть у сірому ранковому світлі, була вишита вежа. Гостра, висока, з чотирма шпилями, одним трохи похиленим. Під нею, тим самим фіолетовим, корона.
Злата знала цей знак. Він був вирізаний над брамою Чорноскелю, вибитий на старих обладунках, вишитий на гобеленах у західному крилі. Герб Темного Володаря.
— Де ви це взяли?
— На перехресті біля Вербового броду, — Ланцелот усе ще не міг віддихатися. — Висів на старому дубі. А на перехресті біля Сірих Пагорбів ще один. І біля дороги на Мідні Гори. Я бачив сім. Сім, Злато! За одну ніч!
Злата дивилася на знамено. Вишивка була бездоганна. Кожен стібок рівний, тонкий, як павутиння. Такий рівний, ніби його вишивав не майстер, а хтось, хто мав на це сотні років.
— А люди? — тихо спитала вона.
Ланцелот похмуро зняв рукавицю й потер обличчя.
— У корчмі біля броду кажуть, що Темний Володар повертається. Що печать не втримала. Що він збирає нову армію. — Лицар помовчав. — Мене спитали, чи правда, що я живу в його замку. Я сказав, що правда. І ще сказав, що він миє посуд і п'є чай о п'ятій.
— І що?
— Не повірили, — сумно сказав Ланцелот. — А потім господар корчми попросив мене піти. Сказав, що не хоче проблем.

До полудня прийшло дев'ять листів.
Ґерваз Копійка розкривав їх один за одним, і з кожним листом ставав усе прозорішим, аж поки Злата перестала бачити крізь нього кухонну піч і почала бачити крізь нього стіну за піччю.
— Купці з Вишнегорода скасовують, — монотонно читав він. — Шість кімнат. Студенти скасовують. Батьки заборонили. Чотири кімнати. Мисливці на привидів... — він зробив паузу. — Ні, мисливці не скасовують. Мисливці бронюють ще дві кімнати. Кажуть, «це науково безцінно».
— Скільки ми втратили?
Ґерваз клацнув рахівницями. Тихо. Дуже тихо.
— Сорок сім золотих завдатку довелося б повернути, якщо всі вимагатимуть. Я перевірив договори. Вони вимагатимуть.
Злата подивилася на таблицю на стіні. Двісті шістдесят один. Мінус сорок сім.
Двісті чотирнадцять. Бракує вісімдесят шість.
Сім днів до рівнодення.
Кругла табличка «НЕ ПАНІКУВАТИ» висіла під таблицею. Хлип, проходячи повз, тихенько перевернув її обличчям до стіни.

А ввечері до брами прийшли Гнилі Лози.
Злата почула їх ще здалеку. Гомін, тупіт, брязкіт. Вона вибігла на стіну й побачила, як дорогою з лісу сунуть люди. Тридцять. Сорок. Може, більше. Із ліхтарями, факелами, вилами, граблями й одним дуже рішуче налаштованим цапом, якого вела на мотузці дитина. Попереду всіх, у чорній хустці, спираючись на вузлувату ковіньку, йшла маленька зігнута старенька. Вона рухалася повільно, але так, що всі інші підлаштовувалися під її крок.
— Хто це? — спитала Злата.
Гриць, який вибіг слідом, визирнув через зубець і збілів.
— Це баба Явдоха, — прошепотів він. — Із млина. Та, що забронювала кімнату з видом на млин. Вона... вона дуже страшна, пані.
— Страшніша за маму?
Гриць довго думав.
— По-іншому, — нарешті сказав він.
Натовп зупинився біля брами. Факели осяяли обидва написи, старий і новий. Хтось у задніх рядах пробурмотів, що «за окрему плату» це вже знущання. Хтось інший заперечив, що це, навпаки, чесно. Почалася суперечка, але баба Явдоха стукнула ковінькою об бруківку, і всі замовкли.
— Темний Володарю! — гукнула вона тонким, тріскучим голосом, що, проте, розлетівся до найдальших веж. — Виходь!
Злата спустилася до брами. Сама. Вона відчинила хвіртку й вийшла назустріч натовпу.
Сорок пар очей подивилися на неї. Сорок факелів затріщали. Цап на мотузці мекнув.
— Доброго вечора, — сказала Злата. — Я господиня готелю. Злата Ґудзик.
— Знаю, хто ти, — сказала баба Явдоха. — Дочка Ганни з Пліснявки. Гарна корчма, чесна. А ти, дитино, зв'язалася з поганою компанією.
— Що сталося?
— Млин згорів, — сказала баба Явдоха. — Утретє. Минулої ночі. Я сама бачила, як горів. Фіолетовим полум'ям. Таким, як тоді, двічі. А на воротах млина висіло ось що.
Вона махнула ковінькою, і з натовпу хтось підняв над головою ще одне чорне знамено. З вежею й короною.
— Він повернувся, — сказав хтось у натовпі.
— Печать не втримала, — сказав хтось інший.
— Спалити замок! — гукнув хтось ззаду. Не дуже впевнено. Натовп невдоволено на нього зашикав, бо замок був кам'яний і горіти не збирався.
— Віддай нам його, дитино, — сказала баба Явдоха. — Ми відведемо його до королівської варти. Нехай Магістри перевірять свою печать.
Злата відчула, як за спиною тихо відчинилася хвіртка. Вона не оберталася. Вона знала, хто це.
Морвен вийшов і став поряд із нею. Без камзола, в простій чорній сорочці. З правою рукою в рукавичці. Натовп відсахнувся на крок. Цап сховався за дитину.
Баба Явдоха не відсахнулася. Вона стояла, спираючись на ковіньку, і дивилася на Темного Володаря знизу вгору, примруживши вицвілі очі.
— Ну здрастуй, — сказала вона.
— Доброго вечора, пані Явдохо, — сказав Морвен.
— Пам'ятаєш мене?
— Пам'ятаю.
— Двічі мій млин спалив.
— Двічі.
— А тепер утретє.
— Ні, — сказав Морвен.
Баба Явдоха довго дивилася на нього.
— Брешеш, — сказала вона.
— Він не бреше, — сказала Злата.
Сорок пар очей перевелися на неї. Баба Явдоха підняла брову.
— А ти звідки знаєш, дитино?
Злата відчула, як у неї палають щоки. Вона знала, що зараз скаже. Знала, як це прозвучить. І знала, що мама, коли до неї дійде ця історія, а вона обов'язково дійде, впаде зі стільця.
— Бо минулої ночі він був зі мною, — сказала Злата. — Усю ніч. До самого ранку.
Натовп ахнув. Хтось присвиснув. Цап мекнув. Морвен повільно обернувся й подивився на неї з виразом людини, яку вдарили тим самим мокрим рушником, яким її колись ударила мама.
— Ми мили посуд, — поспіхом додала Злата. — І рахували рахунки. І вішали ліхтарі. На даху. До світанку. — Вона ковтнула. — Гриць може підтвердити. І Хлип. І привид.
— Привид? — перепитав хтось.
— Королівський збирач податків, — пояснила Злата. — Дуже чесний.
Баба Явдоха дивилася то на неї, то на Морвена. Довго. Уважно. А потім щось у її зморшкуватому обличчі змінилося. Злата не одразу зрозуміла що. Аж поки старенька не хмикнула.
— Посуд, — сказала баба Явдоха. — Мили, значить.
— Мили.
— До світанку.
— До світанку.
— Ну-ну, — сказала баба Явдоха. І в її вицвілих очах блиснуло щось дуже схоже на смішинку. — Я теж колись зі своїм небіжчиком посуд мила. Сорок років мила.
Морвен закашлявся. Дуже голосно.
Баба Явдоха постояла ще трохи. Потім обернулася до натовпу.
— Додому, — сказала вона. — Цей млина не палив.
— А хто тоді палив? — гукнули з натовпу.
— А це вже, — баба Явдоха подивилася на Морвена так, що навіть Злата відчула холодок, — нехай він сам з'ясує. Бо герб на знамені його. І якщо він не з'ясує, то наступного разу я прийду не з сусідами. А з Магістрами.
Вона стукнула ковінькою, розвернулася й пішла. Натовп, бурмочучи, потягнувся за нею. Факели віддалялися в темряву, поки не стали маленькими, як світлячки.
Злата стояла біля брами. Щоки в неї досі палали.
— Посуд, — тихо сказав Морвен.
— Це правда.
— Я знаю, що правда. Просто... — він замовк. — Ви щойно сказали сорока людям, що я провів ніч у вас.
— Я сказала, що ми мили посуд.
— Злато, ці сорок людей зараз ідуть у Гнилі Лози. До ранку вже всі Гнилі Лози знатимуть, що господиня Чорноскелю й Темний Володар до світанку «мили посуд». А до вечора знатиме Пліснявка.
Злата заплющила очі.
— Мама, — сказала вона.
— Мама, — погодився Морвен. — З качалкою.