Розділ 15. Злий план №1: врятувати готель

З таблиці на стіні кухні, почерк Ґерваза Копійки:
«До рівнодення: 9 днів.
Заброньовано кімнат: 112 із 112.
Отримано завдатків: 261 золотий.
Бракує: 39.
Паніка: заборонена (див. круглу табличку)»

Перший лист прийшов із Мідних Гір через два дні після кажанів.
Писав Торбін Мідяк, великими кострубатими літерами, натискаючи на перо так, що в кількох місцях пергамент протерся наскрізь: «ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЦЬ. НІ, ДВАДЦЯТЬ. КУЗЕНИ ТЕЖ ХОЧУТЬ. ЗАВДАТОК ДОДАЮ. РУКУ З ПІДЛОГИ НЕ ПРИБИРАЙТЕ».
Другий лист прийшов зі Срібного Гаю, на пергаменті, що пахнув трояндами. Ліріель бронювала дванадцять кімнат для себе, свого чоловіка й «найнудніших подруг, яких треба нарешті налякати». У постскриптумі вона додала: «Ельдарін просив передати "ква". Він досі сумує».
А далі листи посипалися, як листя в жовтні.
Купці з Вишнегорода. Студенти з Королівської академії, які посперечалися, хто з них протримається до ранку. Троє мисливців на привидів, які пообіцяли «наукове дослідження». Стара вдова з Гнилих Лоз, яка написала, що вісімдесят років чекала нагоди подивитися Темному Володарю в очі й сказати, що вона думає про її млин. Двічі.
Ланцелот повертався з об'їздів увечері, втомлений, забрьоханий, щасливий, і щоразу привозив жмут нових листів.
— Я розповідав про руку з підлоги, — гордо казав він. — У кожній корчмі. А в одній навіть показував, як вона хапає. На господині. Вона дуже кричала. А потім забронювала дві кімнати.
На шостий день Ґерваз Копійка зник за кухонним столом і не з'являвся годину. Злата вже почала хвилюватися, коли привид раптом виринув просто з книги записів, блідий навіть як для привида.
— Сто дванадцять, — сказав він тремтячим голосом.
— Що сто дванадцять?
— Кімнат. Сто дванадцять із сто дванадцяти. Усі. — Ґерваз сів, тобто завис над стільцем. — Я сто дванадцять років тут прожив і жодного разу не бачив, щоб у цьому замку були зайняті всі кімнати. Навіть коли тут стояла армія, половина солдатів спала надворі.
Злата дивилася на таблицю на стіні. Двісті шістдесят один золотий. Бракує тридцять дев'ять.
Тридцять дев'ять золотих. Решта платні гостей мала надійти в саму ніч рівнодення. Цього мало вистачити. Цього мало вистачити з запасом.
Але тільки якщо ніч пройде ідеально.

Підготовка до Ночі жахів почалася тієї ж ночі.
— Обладунки, — сказав Морвен, стоячи посеред західного крила зі списком у руках. — Струнко!
Сорок сім обладунків, що стояли вздовж стін коридорів, одночасно бряцнули й випросталися.
— Крок вперед.
Сорок сім обладунків ступили крок. Один упав. Два зіштовхнулися шоломами. Один пішов у протилежний бік і зник за рогом.
Морвен заплющив очі.
— Вони давно не тренувалися, — пояснив він Златі. — Останній парад був сто сорок років тому.
— А куди пішов той?
— Сер Бертрам, — похмуро сказав Морвен. — Він завжди був незалежний.
Тренування тривали три ночі. На першу ніч обладунки навчилися ходити в ногу. На другу повертатися одночасно. На третю Морвен навчив їх кланятися гостям, а Злата, після того як двоє студентів-розвідників, що приїхали «оглянути місце», вибігли з коридору з криком, навчила їх кланятися трохи повільніше.
Хлип тим часом зібрав хор.
Це був хор кажанів. Злата не знала, що кажани вміють співати, і, чесно кажучи, до кінця так і не була певна, що вони співали. Але коли Хлип стояв на вершині вежі й диригував ополоником, а кажани кружляли навколо нього, видаючи тонкий, моторошний, ледь чутний писк, від якого волосся на руках ставало дибки, це звучало як найстрашніша пісня на світі.
— Хлипе, — сказала Злата, — це геніально.
Хлип розплакався від щастя. Кажани заплакали з ним. Принаймні, так прозвучало.
Гриць складав меню.
— «Суп загибелі», — читав він Златі, тицяючи пальцем у пергамент. — Це борщ, але чорний. З буряка й чорносливу. «Пальці мерців». Це ковбаски. «Очі Темного Володаря». Це варені яйця з оливкою всередині. «Торт-череп»...
— Грицю.
— Звичайний, — поспішно сказав Гриць. — Звичайнісінький. Без жодної книги. Я сам тепер усі книги на кухні нюхаю, перш ніж відкривати.
Ґерваз Копійка вивчив розташування всіх ста дванадцяти кімнат, розподілив, хто де житиме, і переконався, що гноми опиняться якнайдалі від ельфів, студенти від мисливців на привидів, а вдова з Гнилих Лоз якнайдалі від Морвена. Принаймні до сніданку.
— Вона попросила кімнату з видом на млин, — сказав Ґерваз.
— Млин звідси не видно.
— Я їй так і написав. Вона відповіла, що спогадів їй вистачить.

А замок допомагав.
Злата не одразу це помітила. Спершу їй здалося, що західне крило просто стало трохи темнішим. Потім, що коридори в ньому стали трохи довшими. А на третю ніч вона пішла туди перевірити, чи готові кімнати, і зупинилася, побачивши, що на стінах, там, де раніше був гладенький чорний камінь, проступили барельєфи. Тонкі, витончені, похмурі. Сплетіння кажанячих крил, терну й чорних троянд.
— Ти зробив це сам? — спитала вона у стін.
Стіни ледь помітно, скромно рипнули.
— Красиво, — сказала Злата.
Рип став гордішим.
Але вона помітила й інше. Коли в західне крило заходив Варфоломій Сірий, з Гертрудою на плечі, барельєфи на стінах ніби оживали. Тіні на них ставали глибшими. Терен довшим. А в куточках, де сплітались кажанячі крила, з'являлися маленькі, ледь помітні фігурки качок.
Старий ходив коридорами, торкався стін, усміхався й щось тихенько казав замку. Злата не чула що. Коли вона наближалася, він обертався й привітно махав їй рукою.
— Чудово, юна пані! — казав він. — Просто чудово! Але, знаєте, я б на вашому місці зробив ще трохи страшніше. Гостям це сподобається. Повірте старому. Чим більше страху, тим краще вони спатимуть.
— Чому?
— Бо після страху приходить полегшення, — старий лагідно усміхнувся. — А полегшення — найкраща колискова на світі.
Злата усміхнулася у відповідь. Але відтоді, як вона побачила його біля трону, вона ні разу не залишалася з ним сама. І щоразу, коли бачила сіру качку, перевіряла, де Морвен.
Вона не розповіла Морвенові про ту ніч. Хотіла. Кілька разів відкривала рота. Але щоразу бачила, як він дивиться на старого, з тією самою спокійною, дитячою теплотою, і не могла. Що вона мала сказати? Що бачила, як гість гладить трон? Що качка дивилася на неї надто розумно? Що з дитячої кімнати зник лист?
«Будь обережна, — казала мама. — Якщо людина довго була темною, то іноді темрява сама до неї повертається».
Злата вирішила спершу дізнатися більше. А до рівнодення лишалося дев'ять днів, і в неї на це не було часу.