Розділ 14. Дивний гість

З книги відгуків готелю «Чорноскель». Почерк вишуканий, із довгими, тонкими, як павутиння, завитками:
«Чудовий замок. Майже нічого не змінився. Неодмінно залишуся надовго.
В. Сірий, дослідник боліт і водоплавних птахів»

Злий план номер один почався в понеділок, рівно о шостій ранку, і почався він із кажанів.
— Двісті листівок, — сказав Морвен, викладаючи на кухонний стіл стос пергаментних клаптиків. — Сто для Вишнегорода, п'ятдесят для Мідних Гір, п'ятдесят для Срібного Гаю. Кажани розкинуть їх над ринковими площами до полудня.
Злата взяла один клаптик. На ньому, гострим, гарним почерком Морвена було написано:
НІЧ ЖАХІВ У ЧОРНОСКЕЛІ!
Осіннє рівнодення. Одна ніч. Справжнє лігво Темного Володаря.
Живі обладунки! Гарчливі двері! Рука з підлоги!
Особиста екскурсія від самого Темного Володаря!
Вечеря, ночівля, сніданок.
Лише для найхоробріших. Кількість місць обмежена.
— «Особиста екскурсія від самого Темного Володаря», — прочитала Злата вголос.
— Ви ж казали, що в мене жахлива репутація й гріх нею не скористатися.
— Я казала, але не думала, що ви погодитеся.
— Я не погоджувався, — Морвен склав листівки в акуратний стовпчик. — Я спланував. Це різні речі.
— А що означає «кількість місць обмежена»? У нас сто дванадцять кімнат.
— Нічого не означає, — сказав Морвен. — Але люди дуже не люблять, коли їм кажуть, що чогось на всіх не вистачить. Від цього вони хочуть це вдвічі сильніше. Так я колись набирав армію.
Злата подивилася на нього з таким виразом, що він підняв брову.
— Що?
— Нічого, — сказала вона. — Просто ви страшна людина.
— Дякую, — щиро відповів Морвен.
Хлип відніс листівки на вежу й завив. Кажани злетілися хмарою, кожен ухопив клаптик пергаменту в лапки й полетів на схід, на південь і на захід, розсипаючись над болотами, як чорне конфеті.
Ланцелот, який напередодні попросив Злату дати йому «хоч якусь шляхетну місію», осідлав білого коня й вирушив об'їжджати придорожні корчми з тими самими листівками. Він обіцяв розповідати кожному, як він, лицар Ордену Золотого Лева, ледь пережив ніч у Чорноскелі.
— Але ж ви пережили не одну ніч, — сказала Злата.
— Я лицар, — урочисто відповів Ланцелот. — Я не брешу. Я справді ледь пережив. Я тричі падав у болото.
Ґерваз Копійка накреслив на стіні кухні велику таблицю. Двадцять три дні до рівнодення. Сто дев'ятнадцять золотих, які треба знайти. Під таблицею він повісив маленьку дерев'яну табличку, яку Гриць вирізав із дошки: «НЕ ПАНІКУВАТИ». Табличка була кругла.

Дивний гість приїхав на третій день, у дощ.
Злата саме стояла біля брами, лагодячи ліхтар, коли з туману на дорозі виїхав чорний кінь. Вершник на ньому був у довгому сірому дорожньому плащі з глибоким каптуром. Він їхав повільно, не поспішаючи, ніби дощ його зовсім не обходив. А на його плечі, мокра, нахохлена, сиділа велика сіра качка.
Вершник зупинився біля брами й підняв голову. Прочитав обидва написи, старий і новий. І тихенько засміявся. Сміх у нього був м'який, оксамитовий, теплий.
— «Загибель — за окрему плату», — сказав він. — Чудово. Просто чудово.
Він відкинув каптур, і Злата побачила літнього чоловіка з довгою сивою бородою, рум'яними щоками, добрими зморшками навколо очей і такими ясними, блакитними, лагідними очима, що він скидався на дідуся з різдвяної листівки. Того, що роздає дітям пряники.
— Доброго вечора, юна пані, — сказав він. — Варфоломій Сірий. Дослідник боліт і водоплавних птахів. Чи не знайдеться у вас кімнатки для старого мандрівника? І, якщо можна, невеличкої мисочки води для Гертруди?
Качка на його плечі повільно обернула голову й подивилася на Злату.
Злата могла б заприсягтися, що вперше в житті бачить, як качка дивиться оцінювально.
— Звісно, — сказала вона. — Заходьте. Мисочка знайдеться.

Морвен сидів за реєстраційною стійкою, на троні, з книгою. Коли гість увійшов, він підвівся, як учила Злата, і схилив голову на пів дюйма.
— Доброго вечора, — сказав він. — Ласкаво просимо до готелю «Чорноскель».
Старий гість зупинився посеред тронної зали. Подивився на колони. На статуї, що кланялися. На вицвілу червону доріжку. На камін. На трон. А потім довго, дуже довго дивився на Морвена.
— Як гарно, — тихо сказав він. — Як гарно ви тут усе влаштували.
— Ім'я, — сказав Морвен.
— Варфоломій Сірий.
— Мета візиту.
— Спостереження за птахами. — Старий усміхнувся. — Кажуть, на Мертвих Болотах водяться дуже рідкісні качки. Я присвятив їм усе життя.
— Чи є у вас вороги, про яких я маю знати?
Варфоломій Сірий подивився на нього. Його блакитні очі на мить стали дуже уважними.
— Тільки час, юначе, — сказав він м'яко. — Тільки час.
Морвен записав його ім'я в книгу. Перо чомусь рипіло. Злата бачила, як він ледь помітно насупився й подивився на свою руку, ту, без рукавички, з білою вежею на тильному боці. Потім знову на гостя.
— Ми з вами не зустрічалися? — раптом спитав Морвен.
— Ох, юначе, — засміявся старий. — У моєму віці всі обличчя здаються знайомими. А всі знайомі обличчя здаються новими. — Він витяг з-під плаща гаманець і поклав на стійку. — П'ятдесят золотих. За місяць. Наперед. Якщо можна, кімнату з видом на болота. Там, де найкраще видно качок.
Злата, яка стояла біля дверей, ледь не впустила ліхтар.
П'ятдесят золотих. Наперед. Майже половина того, чого їм бракувало.
Морвен дивився на гаманець. Потім на гостя. Потім підняв очі на Злату. І вона побачила в його погляді щось дивне. Не радість. Не полегшення. Щось схоже на те, як дивиться собака, коли чує за дверима крок, який здається знайомим, але не може згадати чий.
— Кімнату з видом на болота, — повторив Морвен. — Звісно.

Чорноскель полюбив Варфоломія Сірого з першої хвилини.
Злата помітила це одразу. Коли вона вела гостя до його кімнати, коридори не просто слухалися, вони ніби самі стелилися під ноги. Свічки в настінних підсвічниках спалахували, коли він проходив, і згасали за його спиною, мов уклоняючись. Двері, які гарчали навіть на неї, відчинилися перед ним тихо й плавно, як відчиняються перед господарем.
А кімната, яку вона збиралася йому дати, звичайна, з видом на болота, на другому поверсі східного крила, раптом виявилася не там. На її місці була інша. Простора, затишна, з каміном, у якому вже палав вогонь, хоча його ніхто не розпалював, з глибоким кріслом біля вікна, книжковими полицями до стелі й широким підвіконням, з якого відкривався вид на те саме болото, де на малюнку маленького Морвена високий чоловік у мантії годував качок.
Злата стояла на порозі й дивилася на цю кімнату, і їй ставало дедалі холодніше.
Вона ніколи її не бачила. За два місяці, обійшовши замок сотні разів, вона ніколи не бачила цієї кімнати.
— Ох, — сказав Варфоломій Сірий, входячи й скидаючи плащ. — Як затишно.
Гертруда зістрибнула з його плеча на підвіконня й умостилася там, як на троні.
— Ви тут уже бували? — спитала Злата, сама не знаючи, чому питає.
Старий обернувся до неї. Усміхнувся тією самою дідусевою, різдвяною усмішкою.
— Юна пані, — сказав він, — у моєму віці людина буває в стількох місцях, що вже й не пам'ятає, де саме.