Розділ 13. Нічні рахунки

Лист із Королівської скарбниці, доставлений гінцем під розписку:
«Шановна пані З. Ґудзик!
Нагадуємо, що згідно з пунктом 47-б договору розстрочки перший внесок у розмірі трьохсот золотих має бути сплачений до дня осіннього рівнодення. У разі несплати замок Чорноскель повертається у власність Скарбниці разом з усім умістом, включно з декором.
Зичимо гарного дня!»

— Пункт сорок сім-бе, — сказав Ґерваз Копійка, і його прозорий голос тремтів від обурення. — Сорок сім-бе! Я перечитав цей договір двадцять три рази. Його там не було!
— Він був, — тихо сказала Злата. — Дрібним шрифтом. На звороті. Під плямою від чорнила.
— Під плямою від чорнила! — Ґерваз схопився за голову, і рука пройшла крізь неї. — Сто дванадцять років я був королівським збирачем податків. Я знаю всі їхні фокуси. Але пляма від чорнила! Це підло навіть для Скарбниці.
Вони сиділи на кухні вдвох. Пізно ввечері, після того як останні гості розійшлися по кімнатах. Лист лежав між ними на столі, розгладжений, із червоною печаткою. Поряд лежав зошит Злати, і в ньому, акуратним прозорим почерком Ґерваза, були виписані всі їхні прибутки за два місяці.
Злата вже вкотре їх перераховувала.
Весілля ельфів. Гноми. Ланцелот. Екскурсії західним крилом. Сніданки. Прання. Панас Глек із його срібняком на чай. Усе разом вийшло сто сорок два золотих, сім срібняків і дев'ятнадцять мідяків.
Мідяки Гриця й Хлипа Злата не рахувала. Але Ґерваз їх вписав. На всяк випадок.
— Сто сорок два, — сказала Злата.
— А треба триста, — сказав Ґерваз.
— А до рівнодення місяць.
— Двадцять вісім днів, — уточнив привид. — Я рахував.
Злата закрила зошит і поклала на нього руки. Вони трохи тремтіли.
— А що буде, якщо не встигнемо?
Ґерваз помовчав. Потім клацнув рахівницями. Тихо, наче не хотів, щоб вона почула.
— Скарбниця забере замок. Знову виставить на аукціон. — Він кашлянув. — Разом з усім умістом. Гоблінів, згідно з описом, продадуть як «кухонне знаряддя». Мене, мабуть, знову запишуть як «явище невстановленого походження», бо я вже раз так значився, сто дванадцять років тому. А пана Морвена...
— Як декор, — сказала Злата.
— Як декор, — тихо погодився Ґерваз.

Наступні дні Злата працювала так, як не працювала ніколи.
Вона вставала до світанку, щоб спекти хліб на продаж купцям, які проїжджали дорогою. Вона прала гостям не тільки білизну, а й плащі, чоботи й навіть, одного разу, бороду гнома, який заплатив за це два срібняки. Вона водила екскурсії західним крилом удвічі частіше. Вона домовилася з поштовою станцією, щоб ті направляли до готелю всіх подорожніх. Вона рахувала. Перераховувала. Рахувала знову.
Сто п'ятдесят вісім золотих.
Сто шістдесят чотири.
Сто шістдесят сім.
Вона нікому не казала про лист. Ні гоблінам, ні Ланцелоту, ні Морвенові. Особливо Морвенові. Бо як скажеш людині, що через місяць її можуть продати з аукціону, як стілець?
Але гобліни, звісно, дізналися першими. Гобліни завжди все дізнаються першими. Вони мають довгі вуха й дуже тонкі стіни.
Одного ранку, коли Злата місила тісто, Гриць підійшов до неї з урочистим, дуже серйозним виглядом. Позаду нього, ховаючись за його спину, тупцював Хлип. У руках у Гриця була кругла скринька.
— Пані, — сказав Гриць. — Ось.
Він відкрив скриньку. Всередині лежало двадцять сім мідяків. Акуратно складених у стовпчики.
— Ми чули, — пояснив Гриць, і його вуха опустилися. — Про пляму від чорнила. Ми не хочемо, щоб нас продавали як кухонне знаряддя. Ми хочемо бути кухарями. І щоб у нас була кругла скринька. Тому ось. Купіть на це щось велике.
Злата дивилася на мідяки. Двадцять сім мідяків. Усе, що двоє гоблінів заробили за перші гроші у своєму житті.
— Я не можу це взяти, — тихо сказала вона.
— Можете, — твердо сказав Гриць. — Ви казали: коли набереться багато, можна купити щось велике. Замок — це дуже велике.
— Дуже, — схлипнув з-за його спини Хлип.
Злата опустилася навпочіпки, обійняла їх обох, гоблінів, які пахли борошном і цибулею, і довго не відпускала. А коли відпустила, скриньку не взяла. Але поклала до неї ще один мідяк. Двадцять восьмий. Від себе.
— Хай буде круглий рахунок, — сказала вона.

Ланцелот дізнався другим. Як саме, Злата не знала, але підозрювала Хлипа, бо Хлип, коли переживав, розповідав свої переживання всім, хто стояв поряд, навіть статуям.
Лицар знайшов її в пральні. Без обладунків, у простій сорочці, без плюмажа. Злата вперше бачила його таким. Він здавався молодшим. І сумнішим.
— Скільки треба? — спитав він без вступу.
— Пане Ланцелоте...
— Скільки?
— Сто тридцять золотих.
Ланцелот мовчки зняв із пояса гаманець. Важкий, шкіряний, із вишитим золотим левом. Поклав на край кам'яного басейну.
— Тут сто п'ятдесят, — сказав він. — Решту я лишив на дорогу.
— На яку дорогу?
Ланцелот подивився кудись у бік. На дибу, на якій сушилися простирадла.
— Я, мабуть, скоро поїду, — сказав він. — Тут моє зло... ну, воно вже не зло. Мені треба шукати інше.
— Ви ж казали, що не можете повернутися додому. Через тітку Ґвіневру.
— Я не додому, — Ланцелот ледь усміхнувся. — Може, на південь. Кажуть, там дракони ще є. Або хоча б кози.
Злата подивилася на гаманець. Потім на лицаря. На його щире, трохи збентежене обличчя.
— Я не можу, — сказала вона. — Ви й так заплатили наперед за два місяці. І за стілець. Двічі.
— Злато, — тихо сказав Ланцелот. Вперше без «прекрасної діви». — Це не для діви. Це для друга.
У Злати защипало в очах.
— Дякую, — сказала вона. І відсунула гаманець назад. — Але ні. Це мій замок. Мої борги. Мені й платити.
Ланцелот довго дивився на неї. Потім повільно взяв гаманець.
— Ви дуже вперта, — сказав він.
— Мені це вже казали.
— Я знаю, хто казав, — сказав Ланцелот. І пішов, залишивши Злату гадати, що він мав на увазі.

Двадцять четвертої ночі до рівнодення Злата сиділа на кухні сама.
Свічка догоряла. Гобліни спали на лаві, обнявшись. Ґерваз Копійка зник ще годину тому, сказавши, що йому «треба подумати», а привиди думають, як він пояснив, лише в повній самотності, бо інакше думки просочуються крізь них назовні.
Перед Златою лежав зошит. Сто сімдесят вісім золотих. Вона рахувала його вже вчетверте, і вчетверте виходило те саме. Сто сімдесят вісім. А треба триста. Двадцять чотири дні. Сто двадцять два золотих. По п'ять золотих на день.
Таких днів у готелі «Чорноскель» не було ніколи. Навіть під час ельфійського весілля.
Вона відклала олівець. Подивилася на свої руки. Потріскані, з мозолями від ганчірки, з червоними плямами від гарячої води. Мама казала мазати їх гусячим жиром. Злата не мазала. Не встигала.
А потім вона згадала гоблінів із круглою скринькою. Ланцелота з гаманцем. Ґерваза, який сто дванадцять років нікому не був потрібен, а тепер щоночі рахує її борги. Замок, який нарешті перестав перефарбовувати стіни. І Морвена.
Морвена, якого продадуть як декор. Разом із його чорними трояндами, дитячими малюнками й маленькою кімнатою, на дверях якої тепер написано «Тепер не така страшна».
І тоді Злата нарешті заплакала.
Тихо. Без схлипів, без виття, як плакав Хлип. Просто сльози текли самі, падали на зошит, на цифри, розмивали прозоре чорнило Ґерваза. Вона не витирала їх. Сил не було. Вона просто сиділа над розмитими рахунками й плакала так, як не плакала з дитинства. Від утоми. Від страху. Від того, що вона вперше за все життя не знала, що робити.
— Злато.
Вона не почула, як він увійшов. Не почула кроків. Морвен стояв у дверях кухні, у тій самій чорній сорочці, без камзола, із свічкою в руці. Він дивився на неї. На сльози. На розмитий зошит.
Злата поспіхом витерла обличчя рукавом.
— Все добре, — сказала вона. — Просто... цибуля.
Морвен подивився на стіл. Цибулі на ньому не було. Він подивився на лист зі Скарбниці, що лежав під зошитом. Підійшов. Взяв його. Прочитав.
Злата бачила, як змінилося його обличчя. Як воно спершу скам'яніло. Потім спалахнуло. Потім знову скам'яніло, але вже інакше. Холодніше.
— Декор, — тихо сказав він.
— Я не хотіла, щоб ви знали.
— Чому?
— Бо я сама впораюся.
Морвен поклав лист на стіл. Сів навпроти неї. Повільно. Взяв її зошит, подивився на розмиті цифри. Сто сімдесят вісім.
— Ви не впораєтеся сама, — сказав він.
Злата підняла голову, готова сперечатися. Але Морвен підняв руку.
— Ви не впораєтеся сама, — повторив він. — І я теж не впорався б. Ніхто б не впорався. Сто двадцять два золотих за двадцять чотири дні — це не робота. Це облога. — Він подивився на неї. — А облоги не виграють поодинці.
— Звідки ви знаєте?
— Я облягав столицю, Злато, — він ледь помітно посміхнувся. — Сам. Без союзників. Бо думав, що мені ніхто не потрібен. — Він помовчав. — Знаєте, чим це скінчилося?
— Ви програли?
— Мене зупинила тітка Ґвіневра, — сказав Морвен із незворушним обличчям. — На королівських іменинах. Вона довго пояснювала мені, що облягати столицю в день народження короля дуже невиховано. Я відступив через годину. Найганебніша поразка в моєму житті.
Злата засміялася. Крізь сльози. Мокро, з гиканням, по-дурному, але засміялася.
Морвен дивився на неї. І Злата побачила, що він теж ледь-ледь усміхається. Тією самою, справжньою, трохи кривою усмішкою.
— Ви знову усміхаєтеся, — сказала вона.
— Ні.
— Так.
— Пункт договору...
— До біса пункт договору, — сказала Злата.
Морвен замовк. Потім узяв олівець і перегорнув зошит на чисту сторінку.