Розділ 12. Вежа, куди не можна

Документ, знайдений у скрині. Пергамент пожовклий, печатка з білою вежею:
«Рішенням Ради Магістрів Білої Вежі учня Морвена, без прізвища, вік дев'ять років, відраховано з навчання за схильність до темної магії, яка проявилася в неприродному зміненні кольору квітів у оранжереї. Повернення не підлягає. Родина не встановлена. Передати до найближчого сирітського притулку»

Мама поїхала в неділю.
Перед від'їздом вона обійшла весь замок ще раз, поцілувала Гриця й Хлипа в лоби, від чого обидва гобліни ходили до вечора рожевими, залишила Ґервазу Копійці рецепт солоних огірків, «бо привидам теж треба щось уміти», і вручила Ланцелоту в дорогу пиріжки, хоча лицар нікуди й не їхав.
Ланцелот подякував тихо й без жодної строфи. Злата помітила, що останні два дні він став якимось задумливим. Не співав під вікнами. Не рятував її від мітли. Сидів у своєму «Бузковому» номері, дивився у вікно на пагорб і зітхав. Коли вона спитала, що сталося, він тільки похитав головою й сказав щось незрозуміле про діда, бабусю й Багряного Короля.
Морвенові мама нічого не дала. Вона просто зупинилася перед стійкою, довго подивилася на нього й сказала:
— Їж.
— Їм, — відповів Морвен.
— Пам'ятаєш, що я тобі казала?
— Пам'ятаю.
— Ну то й добре.
Мама кивнула, ніби поставила крапку в якійсь розмові, якої Злата не чула, і пішла до воза. Злата провела її до самої брами. Вони довго обіймалися. Пузир дивився на них із воза з виразом, що говорив: «Скільки можна».
— Слухай, — шепнула мама Златі на вухо, уже сідаючи на передок. — Щодо лицаря. Я передумала.
— Що?
— Добрий хлопець. Але не твій. — Мама взяла віжки. — Твій синій.
І поїхала, перш ніж Злата встигла щось відповісти.

Тієї ночі Злата не могла заснути.
Вона лежала у своїй кімнаті, дивилася на стелю й думала про мамині слова. Про двері північної вежі, що зачинилися перед її носом. Про «мені байдуже», сказане так, як кажуть «мені боляче». Портрет суворої дами дивився на неї зі стіни, і вперше за весь час у його погляді не було осуду. Було щось інше. Щось схоже на співчуття.
— Що? — спитала Злата.
Дама на портреті ледь помітно повела очима вбік. На стіну поряд із рамою.
Злата підвелася на лікті.
Дама повела очима знову. І ще раз. Настирливо, як повторюють жест людині, яка ніяк не може зрозуміти.
Злата встала, засвітила свічку й підійшла до портрета. Подивилася туди, куди дивилася дама. Звичайна стіна. Камінь, тріщина, павутиння в кутку. Вона торкнулася каменю, і камінь був теплий. Набагато тепліший, ніж мав би бути.
— Ти щось хочеш мені показати? — пошепки спитала Злата в замку.
Портрет тихо рипнув і відхилився від стіни, як двері.
За ним був прохід. Вузький, низький, такий, що Златі довелося б нахилитися. З нього тягло пилом, сухим деревом і чимось ледь солодким, давнім. Як пахнуть старі книги й засушені квіти.
Злата завагалася. Згідно з договором, вона не мала права заходити до північної вежі. Але це не була північна вежа. Це був прохід із її власної кімнати. А замок, як вона вже давно зрозуміла, нікуди просто так не кличе.
Вона нахилилася й пішла.

Прохід вився всередині стіни, вузький і крутий, то піднімаючись, то опускаючись. Кілька разів Злата була певна, що заблукала, і кілька разів замок легеньким протягом у спину підказував, куди звернути. Нарешті прохід закінчився низенькими дверцятами. Дерев'яними, простими, з кованою клямкою. На дверцятах ножем, дуже давно, нерівними дитячими літерами було вирізано:
МОРВЕН. НЕ ЗАХОДИТИ. ТУТ НАЙСТРАШНІША КІМНАТА В СВІТІ.
Кімната була маленька. Зовсім маленька, з одним круглим віконцем, крізь яке падало місячне світло. Тут стояло вузьке дитяче ліжко, вкрите вицвілою ковдрою. Скриня. Стіл, такий низький, що Злата могла б сісти за нього лише навпочіпки. На столі лежали каламар, гусяче перо й стос паперів, перев'язаних мотузкою. А під стіною, на полиці, стояли речі. Дерев'яний меч, дуже маленький, із вистругуваною рукояттю. Глиняна качка з відбитим дзьобом. Камінець із дірочкою. І горщик, у якому давно засохла квітка.
Чорна.
Злата обережно сіла на краєчок ліжка. Пил здійнявся хмаркою, затанцював у місячному світлі. Вона розв'язала мотузку на паперах.
Це були малюнки. Дитячі, кострубаті, зроблені чорнилом на клаптиках пергаменту. На першому був хлопчик у великому плащі, з величезною короною на голові й списом у руці. Під ним кривими літерами: «Я. Найстрашніший у світі». На другому той самий хлопчик стояв на вершині вежі, а навколо нього літали кажани. На третьому хлопчик сидів біля високого чоловіка в довгій мантії, і обидва годували качок на болоті.
На четвертому малюнку була біла вежа. Висока, гостра. А перед нею, дуже маленький, стояв той самий хлопчик. Без корони. Без плаща. Просто хлопчик. І під ним було написано: «Вони сказали, що я поганий».
Злата відклала малюнки. Відчинила скриню.
Там лежали дитячі сорочки, акуратно складені. Стоптані черевички. Пожовклий пергамент із печаткою, на якій була вибита біла вежа. Злата розгорнула його й прочитала. Потім прочитала ще раз. Дев'ять років. Неприродне змінення кольору квітів. Повернення не підлягає. Родина не встановлена.
Під пергаментом лежав ще один лист. Складений учетверо, перев'язаний чорною стрічкою. Почерк на ньому був зовсім інший, ніж на дитячих малюнках. Дорослий, вишуканий, з довгими, тонкими, як павутиння, завитками.
«Мій любий хлопчику.
Вони тебе вигнали, бо бояться. Люди завжди бояться того, чого не розуміють. Але я розумію. Твоя темрява — це дар. Не соромся її.
Колись ти станеш великим. Колись усі вони схилять перед тобою голови.
Я подбаю про це.
Твій вчитель, В.»
Злата перевернула листа. На звороті, тим самим вишуканим почерком, була намальована маленька качка.
— Що ви тут робите?
Злата здригнулася так, що лист випав їй із рук.
У дверях кімнати стояв Морвен. Він тримав у руці свічку, і її полум'я тремтіло, наче від протягу. Але протягу не було. Тремтіла його рука.