Розділ 11. Лицар на підвіконні

Знайдено між сторінками книги відгуків готелю «Чорноскель». Чернетка, багато закреслень:
«О діво, ти як зоря троянда яєчня сонце,
Що сяє в темряві підземелля пральні віконця.
Я врятую тебе від дракона Володаря брудного посуду всього.
Твій лицар. Ланцелот. Третій. Чернетка чотирнадцята»

Мама взялася за справу з таким самим завзяттям, з яким колись бралася за ремонт корчми, засолювання огірків і виховання неплатників.
Першого ранку Злата спустилася на кухню й виявила, що її місце за столом зайняте Ланцелотом, а її тарілка стоїть поруч із ним. Так близько, що їхні лікті торкалися.
— Сідай, донечко, — лагідно сказала мама. — Пан лицар тебе чекав.
— Я чекав, — підтвердив Ланцелот, сяючи. — Зранку. Під дверима. З квітами. Але ваша матінка сказала, що під дверима нечемно, і запросила мене сюди.
Злата сіла. Ланцелот одразу ж підсунув їй сіль, перець, масло, мед, хліб і, після короткої паузи, свій ніж.
— Навіщо мені ваш ніж?
— Раптом на вас нападуть, — щиро пояснив Ланцелот.
— За сніданком?
— Зло не дрімає.
Морвен, який сидів на чолі столу, повільно підніс до вуст чашку й випив чай одним ковтком, як п'ють ліки.

На другий день мама влаштувала пікнік.
— На свіжому повітрі, — пояснила вона, вручаючи Златі кошик. — Тобі треба відпочити. А сама ти не підеш, тож пан лицар тебе супроводить. Щоб не заблукала.
— Мамо, я тут живу.
— Отож. Болота навколо. Тут легко заблукати.
Пікнік відбувся на пагорбі з бузком, звідки видно було весь Чорноскель. Ланцелот розстелив ковдру, розклав пиріжки й урочисто розлив по кубках компот. Потім він почав читати вірші.
— «О діво, ти як сонце, що сяє в темряві віконця...»
Злата слухала. Чесно намагалася. Ланцелот читав із таким натхненням, так щиро прикладав руку до серця й так зворушливо збивався з ритму, що вона не могла на нього сердитися. Але вірш був довгий. Дуже довгий. Двадцять шість строф. На сімнадцятій Злата помітила, як із-за хмари визирнуло сонце й одночасно з вежі замку злетіла зграя кажанів.
На дев'ятнадцятій строфі кажани закружляли над пагорбом.
На двадцятій вони пікірували на пиріжки.
— Підступ темряви! — вигукнув Ланцелот, вихоплюючи меч і розмахуючи ним над ковдрою. Кажани розлетілися. Разом із ними розлетілися пиріжки, компот і половина віршів.
Коли все стихло, Злата підвела голову й подивилася на замок. У найвищому вікні північної вежі, дуже маленька на такій відстані, стояла висока чорна постать. Постать дивилася просто на пагорб. А потім, помітивши, що на неї дивляться, різко відійшла від вікна.
— Хлип, мабуть, тренувався, — сказав Ланцелот, обтрушуючи плюмаж від крихт.
— Мабуть, — сказала Злата.
Вона знала, що Хлип цілий день був із мамою на кухні й вчився ліпити вареники.

На третій день Ланцелот переносив її кошики.
На четвертий він відбивав її від мітли, бо мітла, як він вважав, була в змові з темрявою.
На п'ятий він урятував її від павука, розрубавши мечем стілець, на якому той сидів. Це був стілець із черепом. Ґерваз Копійка, клацнувши рахівницями, записав на рахунок лицаря один золотий.
— За знищення майна в межах рятувальної операції, — сухо сказав привид.
— Лицар не шкодує золота заради діви, — урочисто відповів Ланцелот і заплатив.
Злата почала розуміти, що коли чоловік дуже, дуже намагається тебе врятувати, від цього втомлюєшся більше, ніж від усіх ельфів-жаб разом. І ще вона почала помічати дивні речі.
Наприклад, як на п'ятий вечір двері тронної зали загарчали на Ланцелота так, що той відскочив на три кроки. Хоча на всіх інших гостей вони гарчали лише на пів сили, для атмосфери.
Або як на кожному сніданку стілець Ланцелота виявлявся трохи далі від Злати, ніж напередодні, хоча мама щоранку ставила його впритул. На шостий день стілець опинився біля печі. На сьомий у коридорі.
Або як щоночі, коли Ланцелот приходив співати під її вікно, щось у ньому неодмінно йшло не так.

Першої ночі Ланцелот приніс драбину.
Злата почула, як вона стукнула об підвіконня, почула брязкіт обладунків і пісню, що лунала все ближче: «О діво в чорній ве-е-ежі...». Потім раптом брязкіт стих. Пісня обірвалася.
Злата визирнула у вікно. Драбина стояла під стіною. Ланцелот стояв на її верхній щаблині. А вікно, до якого він ліз, було тепер на три метри лівіше, ніж секунду тому. І трохи вище.
— Дивно, — сказав Ланцелот, дивлячись на стіну. — Я був упевнений, що воно тут.
Злата подивилася на кам'яну кладку, що навколо її вікна ледь помітно, дуже повільно, ворушилася.
Другої ночі Ланцелот приніс довшу драбину. Вікно зникло зовсім. На його місці була рівна стіна з невеличким карнизом, на якому сидів дуже здивований голуб.
Третьої ночі Ланцелот не приніс драбину. Він вирішив лізти просто по плющу, що вкривав східну стіну. Плющ дав йому залізти до половини, а потім чемно, але рішуче, розплівся, наче фіранка, і лицар Ордену Золотого Лева вдруге за місяць опинився в болоті.
— Я в нормі! — гукнув він знизу. — Це був маневр!
— Звісно, — сказала Злата у вікно.
Вона закрила віконниці й постояла хвилину, дивлячись на темну стелю.
— Ти ж не сам це вигадуєш? — тихо спитала вона в замку.
Замок мовчав. Але десь далеко, у північній вежі, ледь помітно рипнули двері. Наче хтось дуже обережно зачинив їх за собою.

Наступного вечора Злата піднялася до північної вежі.
Вона ніколи там не була. Це була єдина частина замку, куди вона, згідно з договором, не мала права заходити. Але вона й не збиралася заходити. Вона збиралася постукати.
Двері відчинилися ще до того, як вона підняла руку. На порозі стояв Морвен, без камзола, у простій чорній сорочці з розстебнутим коміром, із розпатланим волоссям. Злата вперше бачила його таким. Неприбраним. Звичайним. Майже людським. І на секунду забула, навіщо прийшла.
— Пані Ґудзик, — сказав Морвен. — У договорі...
— Я не заходжу. Я стою на порозі.
— Це межа.
— Межа — це двері. Я перед дверима.
Морвен зітхнув і сперся на одвірок.
— Чим можу допомогти?
— Вікна, — сказала Злата. — Драбини. Плющ. Двері, що гарчать на одну конкретну людину. Стілець, який щодня від'їжджає на метр.
— Це замок.
— Замок сам цього не вигадав би.
— Чорноскель дуже винахідливий.
— Пане Морвене.
Він помовчав.
— Він шумить, — нарешті сказав Морвен, відводячи погляд. — Щоночі. Цей ваш лицар. Співає. Фальшиво. Брязкотить. Падає в болото. А я, між іншим, мушу вставати о шостій, щоб о сьомій реєструвати гостей. Я не висипаюся.
— І тому ви попросили замок переставляти мої вікна?
— Я нікого не просив, — Морвен трохи підняв підборіддя. — Я просто сказав уголос, що мене дратує шум. Замок вирішив сам.
— А стілець?
— Стілець теж шумів.
Злата дивилася на нього. Морвен дивився кудись поверх її голови, на темні сходи, на вузьке вікно, на що завгодно, тільки не на неї.
— Чому вам не байдуже? — тихо спитала вона.
Пауза. Довга. Довша, ніж ті, яких він її вчив.
— Мені байдуже, — сказав він.
— Неправда.
— Мені байдуже, — повторив Морвен твердіше й нарешті подивився на неї. В його сірих очах щось ворухнулося, щось темне, щось, що він дуже старанно намагався втримати всередині. — Ваша мати має рацію, пані Ґудзик. Він лицар. Із родини. З постійною роботою. Він добрий. Дурнуватий, але добрий. Він ніколи не палив млинів. І його ніколи не запечатували Магістри Білої Вежі.
— А до чого тут...
— Добраніч, пані Ґудзик.
І двері тихо зачинилися перед її носом.
Злата довго стояла на темних сходах. Потім притулила долоню до дверей, до холодного темного дерева, і постояла ще трохи.
— Дурень, — сказала вона тихо. Не знаючи, кому з них двох.