Розділ 10. Мама їде

Лист, отриманий на поштовій станції біля Чорноскелю:
«Злато.
Я ЇДУ.
Мама.
P.S. Стільці не забудь»

Лист прийшов у вівторок. Злата прочитала його тричі, потім сіла на мішок із борошном і довго дивилася в стіну.
— Погані новини? — обережно спитав Гриць.
— Мама їде.
Гриць, який за останні тижні вже встиг почути про маму все, від історії з чарівником, що перетворив кота на табурет, до того, як вона однією ганчіркою вигнала з корчми трьох найманців, повільно опустив ополоник.
— Хлипе, — сказав він тремтячим голосом. — Мама їде.
Із-під лави, де Хлип чистив картоплю, долинуло тихе, протяжне скиглення.

Наступні три дні замок мили так, як його не мили, мабуть, за всі чотириста років існування.
Злата сама тричі пройшла кожен коридор східного крила з ганчіркою. Гоблінів поставила начищати мідні казани, поки ті не засяяли, як дзеркала. Ланцелота, який наполіг, що лицар мусить допомагати діві в біді, вона відправила вибивати килими, і він вибивав їх мечем, з такою люттю, наче килими були слугами темряви. Ґерваз Копійка переписав усі рахунки начисто, тричі, бо, як він заявив, «мами завжди перевіряють рахунки».
Навіть Морвен, хоча й заявив, що «Темний Володар не готується до приїзду чиїхось матерів», якось увечері непомітно прибрав зі стійки череп-дзвіночок і поставив замість нього вазу з чорною трояндою.
— Це не для неї, — сказав він, коли Злата це помітила. — Просто череп набрид.
— Звісно, — сказала Злата.
Лише замок поводився дивно. Він не допомагав. Він чекав. Злата відчувала, як він нашорошився, як усі його коридори напружилися, як старі камені ледь чутно гули, наче струна перед дотиком. Двері гарчали частіше. Обладунки стояли рівніше. А в західному крилі, куди тепер водили гостей на екскурсії, вночі хтось тренувався вити, і це був точно не Хлип.
— Він хоче справити враження, — сказав Морвен, коли Злата спитала його про це. — Чорноскель любить нових гостей. Особливо тих, кого можна налякати.
— Він її не налякає.
— Пані Ґудзик, цей замок лякав королів.
— Ви не знаєте мою маму, — похмуро сказала Злата.

Мама приїхала в п'ятницю, на світанку, на возі, запряженому старою конячкою Зорькою. На возі, крім мами, були три мішки картоплі, діжка огірків, кошик яєць, клунок із ковдрами, глечик сметани й рудий кіт Пузир, той самий, що колись побув табуретом і відтоді ставився до будь-якої магії з глибокою, особистою зневагою.
Ганна Ґудзик була невисока, міцна, з широкими, як у ковалиці, плечима, косою, укладеною навколо голови, і очима, якими вона за двадцять років у корчмі навчилася бачити неплатника за пів милі. Вона зупинила Зорьку біля брами, злізла з воза й довго, мовчки, дивилася на замок.
Замок дивився на неї.
Злата, яка вибігла назустріч, зупинилася на півдорозі. Над брамою загусла темрява. Старий напис «Ласкаво просимо до вашої загибелі» засвітився червоним, страшно й зловісно. Вітер завив у вежах. Кажани злетіли зграєю й закружляли над мамою, утворюючи в небі щось схоже на величезну кістляву руку. Десь у глибині, під скелею, щось гучно й погрозливо загуркотіло.
Мама подивилася на кажанів. Потім на напис. Потім на браму. Потім обтрусила спідницю й сказала, голосно й чітко, на все подвір'я:
— Це що за свинарник?
Кажани розлетілися хто куди. Червоне світло на написі згасло, ніби хтось задув свічку. Вітер у вежах затнувся посеред завивання й тихо, ніяково затих.
— Мамо! — Злата кинулася до неї.
Мама обійняла її, міцно, до хрускоту в кістках. Потім відсторонила на відстань витягнутих рук і довго роздивлялася.
— Схудла, — винесла вирок вона. — І руки потріскалися. Ти їх гусячим жиром мажеш?
— Мамо, я...
— Не мажеш. Я так і знала. — Мама обернулася до воза. — Там у кошику гусячий жир. І сметана. Сметану одразу в льох, бо скисне. Де в тебе льох?
— У нас підземелля.
— Значить, у підземелля. — Мама рушила до брами, тягнучи за собою клунок. — Ну, показуй, що ти тут накупила. І де стільці?

Двері тронної зали загарчали, щойно мама до них наблизилася.
Мама подивилася на ручку-пащу. Паща дивилася на маму, вишкіривши залізні ікла.
— А ну цить, — сказала мама й ляснула по ній ганчіркою.
Паща ойкнула й закрилася. Двері відчинилися самі, швидко й тихо, без жодного скрипу, як відчиняються перед дуже поважною гостею.
Мама ввійшла до тронної зали й зупинилася. Подивилася на колони. На статуї, що кланялися. На вицвілу червону доріжку. На камін. На трон.
На троні сидів Морвен.
Злата бачила, що він готувався. На ньому був найкращий камзол, той, що з найбільшою кількістю срібної вишивки. Волосся було вкладене особливо бездоганно. Чорна троянда стояла у вазі на стійці. Він повільно підвівся, коли мама ввійшла, випростався на весь свій чималий зріст і схилив голову. На пів дюйма.
— Доброго ранку, — сказав він. Чітко, ввічливо, саме так, як його вчили. — Ласкаво просимо до готелю «Чорноскель».
Мама довго дивилася на нього. На бліде обличчя. На вилиці. На тонкі пальці в рукавичках. Обійшла стійку, підійшла впритул і подивилася ще ближче, задерши голову, бо Морвен був вищий за неї на півтори голови.
— Худий, — сказала вона нарешті.
Морвен кліпнув.
— Перепрошую?
— Худий, кажу. І блідий, як сирник. Ти що, не їси?
— Я... — Морвен глянув на Злату з виразом людини, яку несподівано вдарили мокрим рушником. — Я Темний Володар.
— А Темні Володарі не їдять?
— Їдять, але...
— Отож бо, — мама рішуче розвернулася до дверей. — Злато, де кухня? Я зварю борщ. Нормальний, з квасолею. А цього, — вона кивнула на Морвена, — посадиш поближче до печі. Бо він у тебе зовсім синій.
Злата бачила, як Морвен відкрив рот. Закрив. Знову відкрив. Темний Володар, який лякав королів і облягав столиці, стояв посеред власної тронної зали, і вперше в житті не знав, що сказати.
— Синій, — нарешті безпорадно повторив він, коли мама вийшла.
— Вона так зі всіма, — пояснила Злата, ледве стримуючи сміх.
— Вона назвала мене «цей».
— Це означає, що ви їй сподобалися. Тих, хто не сподобався, вона взагалі ніяк не називає. Вона їх просто викидає.