Розділ 9. Посмішка для портьє

З книги відгуків готелю «Чорноскель»:
«Сніданок чудовий. Ліжко м'яке. Портьє подивився на мене так, що я вночі написав заповіт. Три зірки.
Панас Глек, торговець сукном»
«Портьє подивився на мою дружину. Дружина досі не розмовляє. Дякуємо! П'ять зірок.
Остап Тихенький, мірошник»

Після весілля в Чорноскель потягнулися гості.
Спершу поодинці, потім парами, потім цілими обозами. Ельфи, як і обіцяли, розповіли про готель усьому Срібному Гаю, а Срібний Гай розповів усім, хто хотів слухати, і багатьом, хто не хотів. Гноми Торбіна Мідяка розповіли в Мідних Горах. Купці, що ночували на шляху до Вишнегорода, розповіли на ярмарках. За два тижні в замку не лишилося жодної вільної камери, тобто кімнати, а Ґерваз Копійка перестав бурмотіти «безнадійно» і почав бурмотіти «прийнятно».
Проблема була одна.
— Ось, — сказав Ґерваз, розкладаючи перед Златою на кухонному столі стос записок. — Скарги.
Злата взяла першу. «Портьє не відповів на моє "доброго ранку". Він просто дивився. Довго».
Другу. «Попросив у портьє другу подушку. Він сказав: "Подушки — для слабких". Подушку не дав».
Третю. «Моя донька спитала в портьє, чи він справжній Темний Володар. Він нахилився до неї й прошепотів: "Ні. Я гірше". Донька щаслива. Я — ні».
— Тридцять дві скарги за тиждень, — сухо сказав Ґерваз, клацаючи рахівницями. — Двадцять сім про пана Морвена. Чотири про Хлипа, бо він виє, коли гості їдуть. Одна про суп. Суп я теж не схвалюю.
— А скільки похвал?
Ґерваз похмуро розклав другий стос, значно товщий.
— Сорок одна. Тридцять дев'ять із них про пана Морвена. — Привид поправив неіснуючі окуляри. — Люди дивні, пані Ґудзик. Вони платять гроші, щоб їх налякали, а потім скаржаться, що злякалися.
Злата дивилася на обидва стоси. Потім на двері, за якими в тронній залі Морвен саме реєстрував нову родину. Звідти долинав його оксамитовий голос: «Ім'я. Мета візиту. Чи є у вас вороги, про яких я маю знати». Потім дитячий плач.
— Треба з ним поговорити, — зітхнула Злата.

Після весілля вони з Морвеном розмовляли мало.
Не те щоб уникали один одного. Просто якось так виходило. Коли Злата заходила на кухню, Морвен згадував, що треба перевірити троянди. Коли Морвен приходив по чай о п'ятій, Злата раптом виявляла, що в пральні горить робота. А коли вони таки опинялися в одній кімнаті, обоє дуже старанно дивилися кудись в інший бік.
Злата часто ловила себе на тому, що думає про світло, яке спалахнуло на кухні під їхніми руками. А потім сердилася на себе, бо треба було думати про постіль, про сніданки, про сорок років розстрочки. А не про чиїсь руки в чорних рукавичках.
Тож коли вона зайшла до тронної зали після вечірньої зміни, з чаєм і печивом, обоє на мить завмерли, як двоє котів, що випадково зустрілися на паркані.
— Пані Ґудзик, — сказав Морвен.
— Пане Морвене.
— Ви сьогодні особисто.
— У мене до вас справа.
Вона поклала перед ним стос скарг. Морвен прочитав першу, другу, третю. На п'ятій ледь помітно скривився. На десятій відклав.
— Ці люди, — сказав він, — не розуміють естетики.
— Ці люди платять гроші. І вони хочуть, щоб їм хоча б іноді казали «доброго ранку».
— У договорі сказано, що я не усміхаюся.
— Я не прошу усміхатися. Я прошу бути... ну, трішечки привітнішим.
Морвен подивився на неї з виразом глибокої філософської муки.
— Привітнішим, — повторив він так, ніби це слово було іноземним і непристойним.
— Хоча б кивати, коли вас вітають.
— Темні Володарі не кивають.
— А що вони роблять?
— Схиляють голову. На пів дюйма. Як знак того, що помітили твоє існування.
— От і чудово, — сказала Злата. — Значить, почнемо з пів дюйма.

Уроки ввічливості відбувалися щовечора після закриття реєстрації, у порожній тронній залі, при каміні.
— Доброго ранку, — казала Злата, підходячи до стійки так, як підходять гості.
— Ранку, — відповідав Морвен.
— Не «ранку». «Доброго ранку».
— Чому він має бути добрим? Я не знаю цієї людини. Можливо, вона заслуговує на поганий ранок.
— Пане Морвене.
— Доброго, — процідив він, — ранку.
На п'ятий вечір він навчився казати «будь ласка». На шостий вечір «дякую», хоча вимовляв це слово так, наче воно було гаряче й пекло язик. На сьомий вечір Злата вирішила, що вони готові до найскладнішого.
— А тепер, — сказала вона, — спробуйте усміхнутися.
— У договорі...
— Не для гостей. Для мене. Один раз. Як експеримент.
Морвен довго дивився на неї. Потім, з таким виразом, ніби йому належало підняти віз голими руками, повільно розтягнув губи.
Злата відступила на крок.
Це була не усмішка. Це було щось, що бачать у кошмарах діти, які не доїли кашу. Губи розтягнулися надто широко й надто повільно, очі лишилися холодні, а десь у кутку рота з'явилася тінь, що ніяк не могла бути тінню. Полум'я в каміні присіло. Із підземелля долинуло тихе, тужливе Хлипове виття.
— Ну? — спитав Морвен крізь цю жахливу гримасу.
— Ви можете зупинитися, — слабко сказала Злата. — Будь ласка, зупиніться.
Морвен зупинився. Обличчя повернулося до звичайного, кам'яного виразу.
— Я ж казав, — сказав він із ледь помітною образою. — Темні Володарі не усміхаються. Не тому, що не хочуть. Тому, що не вміють.
Злата сіла на сходинку трону, притиснувши руку до серця, яке все ще калатало.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Посмішки відкладаємо. Залишаємо «доброго ранку».

Панас Глек, торговець сукном, прожив у готелі тиждень.
Він був гладкий, усміхнений, із рум'яними щоками й таким медовим голосом, що мухи, здавалося, мали б липнути до його слів. Він хвалив кожен сніданок, цілував Златі руку частіше за Ланцелота й щоразу, коли бачив Морвена, бліднув, але все одно хвалив і його. А на восьмий ранок, коли Злата поклала перед ним рахунок, усміхнувся ще ширше.
— Ох, пані Ґудзик, — проспівав він. — Яка прикрість. Я, бачите, зараз трішки не при грошах. Ви ж розумієте, торгівля, такі часи...
— Ви тиждень жили в найкращому номері, — сказала Злата. — І щодня замовляли дві порції сніданку. І вино.
— І все було чудово, — щиро погодився Глек. — Справді чудово. Я обов'язково заплачу. Пізніше. Коли продам сукно у Вишнегороді. Я надішлю гроші. Слово торговця!
— Ваше сукно у вас на возі.
Злата глибоко вдихнула. У маминій корчмі неплатників вона вміла виставляти. Тих, що кричали. Тих, що замахувалися. Тих, що вдавали, ніби заснули за столом. Але Панас Глек не кричав, не замахувався й не спав. Він усміхався. Він був такий люб'язний, такий щирий, що, сварячись із ним, Злата почувалася так, ніби б'є щеня.
— Пане Глек, — почала вона твердіше, — я наполягаю...
— Ох, пані, ну навіщо такі слова, — Глек поблажливо поплескав її по руці. — Ви ж іще така молоденька. Вам, мабуть, тяжко самій із таким господарством. Я розумію. Я все розумію. Я надішлю гроші, як тільки зможу.
І він пішов до свого воза, наспівуючи.
Злата стояла біля стійки, стиснувши кулаки, і відчувала, як горять щоки. Не від злості, точніше, не тільки від злості. Від того, що він мав рацію. Вона була молоденька. І їй справді було тяжко.
— Хочете, я його налякаю? — спитав за її спиною Морвен.
Вона обернулася. Він сидів на троні, спокійний, із книгою на колінах, але дивився не в книгу, а на неї.
— Ні, — сказала Злата. — Якщо ви його налякаєте, він піде й розповість усім, що в готелі «Чорноскель» Темний Володар вибиває борги. І ніхто більше не приїде.
— А якщо ви його налякаєте?
Злата гірко засміялася.
— Я не вмію лякати. Я вмію кричати. А крик на нього не діє.
Морвен закрив книгу. Підвівся. Повільно спустився сходинками трону й зупинився навпроти неї.
— Тоді, — сказав він, — тепер моя черга вчити.