Розділ 8. Книга заклять у меню

З книги відгуків готелю «Чорноскель»:
«Найтемніше весілля за три тисячі років. Мама знепритомніла двічі. Ідеально.
Ліріель із Срібного Гаю
Ква.
Наречений»

Три дні до весілля минули так, як минає вихор у курнику.
Першого дня Злата з'ясувала, що в замку немає двохсот тарілок. Є сто сорок мисок для військової каші, тридцять кубків у формі черепів і одна золота таріль, яку Морвен відмовився віддавати, бо «з неї їв сам Багряний Король, перш ніж я його...» — тут він замовк і сказав, що це довга історія.
Другого дня з'ясувалося, що чорних троянд у королівстві не існує. Злата обійшла всіх квітникарів у Вишнегороді, і кожен дивився на неї так, ніби вона попросила квадратне яблуко.
Увечері вона сиділа на кухні, обхопивши голову руками, коли до неї підійшов Морвен.
— Ходіть за мною, — сказав він.
— Куди?
— Просто ходіть.
Він повів її західним крилом, повз гарчливі двері й обладунки, що поверталися їм услід, угору крутими сходами, у найдальшу вежу, ту саму, що трохи падала. На самому верху була кімната зі скляним дахом, крізь який падало місячне світло. І в цьому світлі, у глиняних горщиках, на полицях, у старих бочках і навіть у шоломі, що правив за вазон, росли троянди.
Чорні. Справжні, оксамитово-чорні, з ледь помітним темно-червоним полиском на краях пелюсток.
Злата стояла на порозі й не могла вимовити ні слова.
— Звідки?
— Я їх вивів, — сказав Морвен, дивлячись кудись убік. — Двісті років схрещував. Червоні з темно-бордовими, потім ще темніші. Вони дуже примхливі. Їм потрібна волога з боліт і щоб ніхто не дивився.
— Ви садівник.
— Я Темний Володар.
— Ви Темний Володар, який двісті років вирощує троянди.
— Темному Володарю потрібні чорні троянди, — роздратовано сказав Морвен. — Для атмосфери. Ви бачили лігво без чорних троянд? Це ж просто непристойно.
Злата підійшла до найближчого куща й обережно торкнулася пелюстки. Вона була м'яка, як найкращий оксамит, і пахла чимось глибоким, теплим, трохи гірким.
— І ви віддасте їх на весілля? — тихо спитала вона.
Морвен довго мовчав.
— Тільки зрізайте під кутом, — нарешті сказав він. — І не чіпайте той, що в шоломі. Він мій улюблений.

Третього дня Хлип домовився з кажанами.
Як саме, Злата так і не зрозуміла. Гоблін просто піднявся на найвищу вежу, сів на край і завив. Довго, протяжно, з переливами, так що в селі Гнилі Лози, як потім розповідали, всі собаки сховалися під ганки. І з усіх щілин, горищ і печер навколо Чорноскелю почали злітатися кажани. Сотні кажанів. Вони кружляли навколо Хлипа, а коли він змінював тон, перебудовувалися, як військо на параді.
— Вони його люблять, — сказав Гриць, утираючи сльозу. — Він для них як мама.
Тим часом Гриць узяв на себе торт.
— Я хочу зробити щось особливе, — урочисто заявив він Златі. — Ви вчили мене готувати. Тепер я хочу показати, чого навчився. Торт у формі черепа. Але елегантного.
— Ти впевнений?
— Я знайшов книгу, — Гриць притиснув до грудей величезний чорний фоліант. — Із рецептами. Дуже старими рецептами. Таких ніхто не знає.
Злата глянула на книгу. Шкіряна палітурка, срібні застібки, на корінці щось вибите дивними літерами. Вона була втомлена, на ній висіли двісті ельфів, і вона подумала тільки, що книга виглядає дуже по-кулінарному. Старовинно.
— Тільки нічого фіолетового, — сказала вона.
— Нічого фіолетового, — пообіцяв Гриць.
Якби тієї хвилини Морвен проходив повз кухню, усе склалося б інакше. Але Морвен у ту хвилину стояв у вежі з трояндами й зрізав їх під кутом, тихенько прощаючись із кожною.

Ельфи прибули на світанку.
Спершу з лісу виплив туман. Потім у тумані засвітилися вогники. А потім із нього вийшли вони: двісті високих, тонких, сяючих ельфів у сріблі й перламутрі, на білих конях, що ступали так легко, ніби боялися зачепити землю. Над процесією майоріли прапори з вишитими лебедями, звучала тиха музика, а пахло медом і ранковою росою.
Гноми, які залишилися ще на кілька днів, бо Торбін заявив, що хоче побачити, «як ці вуханя впораються з рукою з підлоги», вишикувалися біля брами й витріщалися.
— Хизуються, — пробурчав Торбін.
Попереду процесії на білій кобилі їхала наречена. Ліріель із Срібного Гаю була неймовірно красива, як і годиться ельфійській принцесі, з волоссям кольору місячного світла й очима, глибокими, як лісові озера. І вбрана була в чорне. Чорну сукню з довгим шлейфом, чорну вуаль, чорні рукавички до ліктів. На шиї висів кулон у формі маленького срібного кажана.
Позаду неї, на значно меншому коні, їхав наречений. Юний, худорлявий ельф на ім'я Ельдарін, у сріблястому вбранні, з таким наляканим обличчям, ніби його везли не на весілля, а на страту.
А за ними, на високому білому коні, у короні з живих квітів, їхала королева Срібного Гаю. Вона глянула на чорні вежі Чорноскелю, на напис на брамі, на гномів, на Злату у фартусі, і її прекрасне обличчя стало кольору свіжого сиру.
Ліріель зістрибнула з кобили й підбігла до Злати, сяючи.
— Ідеально, — видихнула вона. — Тут ідеально. Мамо, подивись! Тут жахливо!
— Бачу, донечко, — слабким голосом сказала королева.
— А де Темний Володар? Мені обіцяли справжнього Темного Володаря!
Злата обернулася. На порозі брами, у чорному вбранні, з чорною трояндою в петлиці, стояв Морвен. Бліде світанкове сонце падало на нього збоку, і він виглядав настільки похмуро-велично, що навіть ельфи на мить притихли.
— Ласкаво просимо, — сказав він глибоким, оксамитовим голосом, — до вашої...
Злата наступила йому на ногу.
— ...до вашого незабутнього свята, — закінчив Морвен, не змінивши виразу обличчя.
Ліріель заплескала в долоні. Королева схопилася за серце й обережно, з неймовірною ельфійською грацією, сповзла з коня на руки двох придворних.
— Перший раз, — задоволено сказала Ліріель.

Церемонія пройшла бездоганно.
Тронну залу прикрасили чорними трояндами, і вони пахли так, що в кількох ельфів затуманилися очі. Наречений, як і вимагав пергамент, увійшов із туману. Туман, щоправда, виявився просто болотяним, і в ньому були комарі, але ельфи вважали, що це «автентично». Над головами молодят пролетіли кажани, вишикувавшись у форму серця. Потім у форму черепа. Потім, коли Хлип збився з ноти, у щось незрозуміле, але ельфи вирішили, що це «сучасне мистецтво».
Ліріель та Ельдарін обмінялися клятвами. Ланцелот, який стояв за рядами гостей у начищених обладунках на випадок «підступу темряви», так розчулився, що плакав у плюмаж.
А потім настав час торта.
Гриць виніс його сам, гордий, як генерал після перемоги. Торт був великий, у три яруси, у формі черепа. Елегантного черепа. Зі срібними прикрасами, з глазур'ю кольору нічного неба й маленькими цукровими трояндами в очницях. Він був красивий. Справді красивий.
І ледь-ледь, дуже слабенько, світився зеленим.
Злата побачила це світіння, і в неї всередині щось похололо.
— Грицю, — прошепотіла вона, коли гоблін пройшов повз. — Чому торт світиться?
— Так у рецепті, — так само пошепки сказав сяючий Гриць. — Три краплі болотної води, корінь очерету, місячний пил і слово, сказане над тістом. Я сказав. Воно таке гарне слово. Довге.
— Яке слово?
Гриць наморщив лоба.
— Щось на «кв».
Ельфи вже різали торт. Ліріель відкусила перша й заплющила очі від насолоди. Наречений, Ельдарін, відкусив другим. Потім королева, яка якраз прийшла до тями, теж узяла шматочок, з виразом людини, що їсть заради доньки.
Злата побачила, як Морвен, що стояв біля стіни, раптом різко випрямився. Він дивився на торт. А потім рвонув через залу, перекидаючи стільці, з таким обличчям, якого Злата в нього ще не бачила.
— НЕ ЇЖТЕ! — гаркнув він.
Але було пізно.
Почулося тихе «пуф». Потім ще одне. А потім цілий хор «пуф-пуф-пуф», наче хтось смажив кукурудзу на величезній пательні. І там, де секунду тому стояли високі, сяючі, шляхетні ельфи, тепер на підлозі, на стільцях, на столі й навіть у тарілках сиділи жаби.
Зелені, пухкенькі, з золотистими очима. Багато жаб. Майже сотня.
У залі настала мертва тиша. Ті ельфи, що не встигли скуштувати торта, дивилися на жаб із жахом. Гноми дивилися з цікавістю. Ланцелот вихопив меч і розгублено опустив, бо не знав, кого тут рятувати.
А потім одна з жаб, на якій досі трималася маленька чорна вуаль, підстрибнула на столі й сказала:
— Ква.
Із такою ніжністю й захопленням, що це, без сумніву, була Ліріель.
Поряд із нею невеличка, худенька жаба зі сріблястою плямкою на голові сиділа абсолютно нерухомо. Потім вона повільно подивилася на свої лапки. На дружину-жабу. На залу. І в її золотистих очах відбилося таке глибоке, всеосяжне полегшення, ніби вона нарешті знайшла своє справжнє покликання.
— Ква, — задумливо сказав Ельдарін.
А на підлозі, у калюжі власного шлейфу, з короною з живих квітів, що з'їхала набік, лежала непритомна жаба-королева.