Розділ 7. Перші гості

З книги відгуків готелю «Чорноскель»:
«Стільці витримали. Чотири зірки. П'ята буде, коли з'явиться пиво.
Торбін Мідяк і делегація Мідних Гір (13 підписів, один утримався, бо був зайнятий)»

Першим справжнім сніданком у готелі «Чорноскель» була яєчня.
Злата встала ще до світанку, вигнала Гриця від печі, а Хлипа від казана й наказала їм сидіти на лаві й дивитися. Гоблини дивилися так, як дивляться на чарівника, що витягає з капелюха кролика. Коли Злата розбила яйце на розпечену пательню, Гриць ахнув. Коли вона посолила, Хлип схлипнув від зворушення. А коли яєчня зашкварчала й укрилася рум'яною скоринкою, а не фіолетовим димом, обидва гобліни встали й зааплодували.
— Воно жовте, — прошепотів Гриць.
— Яєчня й має бути жовта, — сказала Злата.
— Наша ніколи не була жовта.
— А яка була?
Гриць замислився.
— Різна, — нарешті сказав він. — Одного разу вона була в смужечку.
Ланцелот з'їв дві порції, назвав яєчню «стравою, гідною королівського столу», а потім, згадавши, що він лицар, урочисто поцілував Златі руку. Рука пахла цибулею. Ланцелота це, здається, не збентежило.
Морвен зійшов до сніданку рівно о сьомій, сів на чолі столу, подивився на свою тарілку й довго мовчав.
— Що це? — спитав він нарешті.
— Яєчня.
— Чому вона не булькає?
— Бо нормальна їжа не булькає.
Морвен обережно відламав виделкою шматочок, поклав до рота, прожував. Обличчя його не змінилося, але Злата помітила, що він доїв усе до крихти, а потім мовчки підсунув тарілку, і Гриць, сяючи, поклав йому ще.

Дощ почався близько полудня, холодний і безнадійний, як податкова перевірка. Злата саме мила вікна в східному крилі, коли з кухні прибіг Гриць, мокрий, вухатий і страшенно схвильований.
— Пані! Пані! Там гості!
— Які гості?
— Бородаті! Багато! Хлип їх порахував, а потім заплакав, бо їх було забагато!
Злата вибігла до брами. Під дощем, біля нового напису, тупцювали гноми. Чотирнадцять гномів, мокрих до нитки, з важкими торбами на спинах і бородами, з яких текла вода, як із ринв. На чолі стояв огрядний гном із рудою бородою, заплетеною в три коси, і читав напис на брамі, ворушачи губами.
Злата завмерла.
Вона знала цю бороду. Вона знала ці три коси. Вона пам'ятала, як ці коси метлялися, коли власник бороди замахувався дубовою ніжкою стільця на свого кузена.
— Торбін Мідяк, — сказала вона.
Гном підняв голову. Його очі під кошлатими бровами розширилися.
— Ти ж дочка Ґудзичихи! З корчми! — він обернувся до своїх. — Хлопці! Це ж дочка Ґудзичихи!
Тринадцять гномів радісно загомоніли, як люди, що в чужому краю зустріли сусіда.
— Ти що тут робиш, дитино? — спитав Торбін. — Тебе викрали?
— Я тут господиня.
Гноми замовкли. Торбін ще раз подивився на напис. Потім на Злату. Потім на чорні вежі, що встромлялися в дощове небо.
— Ти купила лігво Темного Володаря?
— Так вийшло.
— За скільки?
— За десять золотих.
Торбін довго мовчав. А потім раптом розреготався, гучно, з присвистом, так що з його бороди полетіли бризки.
— Оце я розумію! — він ляснув себе по колінах. — Оце хватка! Вся в маму! Хлопці, ми ночуємо тут!
— Тут? — пискнув наймолодший гном, у якого борода ще тільки пробивалася. — У Темного Володаря?
— А де ще? До найближчої корчми два дні дороги, а в мене борода вже пустила коріння. — Торбін подивився на Злату. — Скільки за ніч?
Злата швидко порахувала.
— Срібняк із кожного. Сніданок включено.
— Справжній сніданок? — підозріливо примружився Торбін. — Не в смужечку?
Звідки він знав про смужечку, Злата вирішила не питати.
— Справжній.
— А стільці?
Злата глибоко вдихнула.
— Стільці у нас міцні, пане Мідяк. Дуже міцні. Але якщо хтось захоче перевірити їх об голову родича, то за кожен стілець доплачуєте по золотому. І миєте підлогу.
Торбін подивився на неї з повагою.
— Справедливо, — сказав він і простягнув руку.

Реєстраційну стійку Злата зробила з трону.
Точніше, трон залишився троном, але перед ним тепер стояв довгий дубовий стіл із великою книгою для записів, чорнильницею й дзвіночком, який Злата знайшла в одній зі скринь. Дзвіночок мав форму черепа, але дзеленчав напрочуд мелодійно.
За столом, на троні, сидів Морвен. З обличчям людини, яку змусили працювати на свято.
Гноми ввійшли до тронної зали гуртом, лишаючи за собою мокрі сліди, і завмерли. Перед ними, у світлі каміна, на високому чорному троні височів сам Темний Володар. Чорний камзол. Бліде обличчя. Холодні сірі очі.
— Ім'я, — сказав Морвен голосом, від якого зазвичай здригалися армії.
Найменший гном знепритомнів. Двоє підхопили його. Торбін Мідяк ступив уперед і втупився в Морвена.
— Це він? — пошепки спитав він у Злати. — Той самий?
— Той самий.
— Справжній?
— Справжній.
Торбін повільно, з благоговінням, обійшов стіл, щоб роздивитися Морвена з усіх боків.
— Оце так, — видихнув він. — Мій дід розповідав про тебе, коли я був отакий. Казав, якщо не їстимеш кашу, Темний Володар прийде й забере твою бороду.
— Я ніколи не забирав бороди, — похмуро сказав Морвен.
— Я знаю! Я з'їдав усю кашу! — гордо сказав Торбін. — Можна тебе торкнутися?
— Ні.
— Ну будь ласка. Для онуків.
Морвен подивився на Злату з виразом, що благав про порятунок. Злата спокійно розкладала ключі по столу.
— Пункт перший договору, — нагадала вона. — Зустрічати гостей.
Морвен заплющив очі.
— Один раз, — процідив він крізь зуби. — У плече.
Торбін урочисто торкнувся його плеча пальцем. Тринадцять гномів вишикувалися в чергу. Кожен торкнувся плеча Темного Володаря, причому наймолодший, який щойно отямився, торкнувся й знову знепритомнів.
— Пані Ґудзик, — сказав Морвен, коли черга закінчилася, і голос його звучав так, ніби його довго жували, — я вимагаю доплати.
— За що?
— За моральні збитки.
— Ви ж Темний Володар. Хіба у Темних Володарів є мораль?
Морвен відкрив рот і закрив його.
А потім Торбін Мідяк, витираючи бороду, спитав у Злати те, на що вона чекала з самого ранку:
— Слухай, дочко Ґудзичихи. А що там за окрема плата за загибель?
Злата всміхнулася найчарівнішою з усіх своїх усмішок.