Розділ 6. Запізнілий герой

Перший запис у книзі відгуків готелю «Чорноскель»:
«Прибув знищити зло. Зло подало чай. Кімната чиста, вид чудовий, ціни помірні. Зло досі не знищене. Залишаюся до з'ясування обставин.
Сер Ланцелот Третій, лицар Ордену Золотого Лева»

— Хто це? — спитала Злата.
— Біда, — сказав Морвен.
Вершник тим часом під'їхав ближче, і тепер його можна було роздивитися як слід. Обладунки на ньому блищали так, що від них аж боліли очі. Білий кінь ступав гордо, високо піднімаючи ноги. На шоломі колихався плюмаж із синього пір'я, такий пишний, що вершник, певно, мав нахилятися, проїжджаючи під кожною гілкою. Золотий лев на щиті стояв на задніх лапах і, здається, щось кричав.
— Ви його знаєте? — спитала Злата.
— Його всі знають, — Морвен поставив чашку на зубець стіни. — Сер Ланцелот Третій. Син Ланцелота Другого, який переміг Морського Змія. Онук Ланцелота Першого, який переміг Багряного Короля. Наймолодший лицар Ордену Золотого Лева. І найнещасніша людина в королівстві.
— Чому нещасна?
— Тому що він ніколи нікуди не встигає.
Вершник зупинився біля брами. Підняв забрало. Обличчя під ним виявилося молодим, рум'яним, із ясно-блакитними очима й таким шляхетним підборіддям, ніби його висікали для пам'ятника. Він прочитав старий напис на брамі. Кивнув сам до себе, вдоволено, ніби знайшов те, що шукав.
Потім прочитав новий напис.
Довго дивився.
Перечитав.
— Загибель, — промовив він уголос, розгублено, — за окрему плату?
Тоді Ланцелот Третій випростався в сідлі, набрав повні груди повітря й заволав так, що з найближчої вежі знову злетіли кажани:
— ТЕМНИЙ ВОЛОДАРЮ! Я, СЕР ЛАНЦЕЛОТ ТРЕТІЙ, ПРИБУВ, ЩОБ ЗНИЩИТИ ТЕБЕ! ВИХОДЬ І ЗУСТРІНЬ СВОЮ ДОЛЮ!
Морвен заплющив очі й потер перенісся.
— Півроку, — сказав він. — Півроку минуло.

— Я піду, — сказала Злата.
— Він вас не послухає.
— Він стоїть під дверима мого готелю й лякає кажанів. Я господиня, я й піду.
Брама відчинилася з тим самим стогоном, що й першого вечора. Злата вийшла, витираючи руки об фартух, бо до цього білила вікна, і зупинилася перед конем. Кінь подивився на неї з глибокою симпатією. Злата подумала, що коні взагалі розумніші за більшість людей.
— Доброго вечора, — сказала вона. — Ласкаво просимо до готелю «Чорноскель». Вам кімнату на ніч?
Ланцелот подивився на неї згори вниз. На її фартух, вапно на руках, косу, з якої вибивалося волосся. І його обличчя раптом засяяло таким чистим, щирим співчуттям, що Злата аж трохи відступила.
— Бідолашна діва, — промовив він із тремтінням у голосі. — Він тримає вас у полоні.
— Що? Ні.
— Змушує вас працювати. Білити його похмурі стіни. — Ланцелот зіскочив із коня з гуркотом, ніби хтось упустив комору з каструлями. — Не бійтеся. Ваші муки скінчилися. Я врятую вас.
— Мене не треба рятувати. Я власниця.
— Звісно, — лагідно сказав Ланцелот, тим тоном, яким говорять із дітьми й божевільними. — Це він змусив вас так казати. Темні чари. Я чув про таке. Мій дід, Ланцелот Перший, урятував принцесу, яка три роки вважала себе кавником.
— Я не кавник!
— От бачите, ви вже йдете на поправку.
Злата глибоко вдихнула. Порахувала до десяти. Потім до двадцяти. Мама завжди радила рахувати до десяти, але мама ніколи не мала справи з лицарями Ордену Золотого Лева.
— Пане лицарю, — сказала вона якомога спокійніше. — Темного Володаря перемогли півроку тому. Під Сірими Пагорбами. Про це писали всі газети. Влаштовували свята. В Пліснявці випустили медовий пряник у формі переможеного Володаря, і він дуже погано продавався, бо в нього була сумна пика.
Ланцелот перестав усміхатися.
— Півроку тому?
— Так.
— Під Сірими Пагорбами?
— Так.
Лицар повільно зняв шолом. Синій плюмаж сумно похилився. Ланцелот дивився кудись у болота, і його ясні очі поступово наповнювалися тугою.
— Але ж я, — сказав він тихо, — я ж їхав.
— Куди?
— Під Сірі Пагорби. На битву. Я виїхав за тиждень до неї, щоб напевно встигнути. — Він опустив голову. — Але біля Вербового броду бабуся загубила козу. І я подумав, що лицар не може проїхати повз бабусю, яка загубила козу.
— Звісно, не може, — м'яко сказала Злата.
— Коза втекла в ліс. Я шукав її два дні. Потім вона застрягла на дереві.
— Кози не лазять по деревах.
— Ця лазила, — Ланцелот похмуро зітхнув. — Коли я її зняв, бабуся попросила відремонтувати їй паркан, бо коза його зламала. А потім у сусідньому селі був ярмарок, а в мене кінь загубив підкову, а потім я заблукав у тумані...
— А потім?
— А потім я приїхав під Сірі Пагорби, і там нікого не було. Тільки кілька наметів і дуже багато порожніх пляшок. Я подумав, що битва ще попереду. Що всі просто пішли... кудись. І вирішив сам податися до лігва зла. — Він розвів руками в залізних рукавицях. — Я їхав сюди пів року.
— Від Сірих Пагорбів? Це ж три дні дороги!
— Було дуже багато бабусь, — тихо сказав Ланцелот. — І кіз.

Морвен чекав їх у тронній залі. Сидів на троні, закинувши ногу на ногу, з книгою, і на появу лицаря підняв очі з неприхованим стражданням.
Ланцелот, побачивши його, миттю схопився за меч.
— Ти! — заревів він.
— Я, — погодився Морвен.
— Нарешті! Вийди на двобій, мерзенний темний...
— Ні.
Ланцелот завмер із наполовину витягнутим мечем.
— Що значить «ні»?
— Це значить, що я не виходжу на двобій, — Морвен перегорнув сторінку. — Мене вже перемогли. Мене запечатали. У мене немає армії, немає дракона й немає жодного бажання битися з тобою о четвертій сорок п'ять, коли за чверть години чай.
— Але я приїхав тебе знищити!
— Ти приїжджаєш мене знищити вже вчетверте. — Морвен нарешті відклав книгу. — Пам'ятаєш облогу Дубового Замку? Ти приїхав через два тижні після того, як я звідти пішов. Битва під Вороновим лісом? Ти з'явився, коли там уже виросли гриби. А коли я напав на столицю, ти примчав за місяць, привітав короля з днем народження й поїхав.
— У короля справді був день народження, — пробурмотів Ланцелот, червоніючи.
— Я знаю. Саме тому я тоді й напав. Усі були п'яні.
Ланцелот повільно засунув меч у піхви. Потім витяг знову, ніби передумав. Потім засунув ще раз.
— Це неправильно, — сказав він нарешті, і в його голосі було стільки відчаю, що Злата мимоволі пожаліла його. — У мого батька був Морський Змій. У діда був Багряний Король. А в мене... а в мене нічого немає. Вся родина чекає, що я когось переможу. На кожному святі тітка Ґвіневра питає, кого я вже переміг. А я що їй скажу? Козу?
— Ти можеш сказати, що переміг мене, — запропонував Морвен.
— Але ж я тебе не переміг!
— Ніхто не перевірятиме.
— Лицар не бреше! — обурився Ланцелот.
Морвен закотив очі з такою силою, що, здавалося, побачив власний мозок.