Розділ 5. Підземелля з видом

Зі списку ремонтних робіт, складеного Златою Ґудзик. Примітки на полях зроблено іншим почерком, гострим, із завитками:
«1. Помити підлоги у всіх коридорах. (Їх ніхто не мив з часів облоги. Це історичний пил.)
2. Перефарбувати стіни. (Чорний — це не колір. Це позиція.)
3. Зняти ланцюги з камер. (Вони несучі.)
4. Зробити щось із брамою. (Не смійте.)»

— А тут, — сказав Морвен, відчиняючи важкі ковані двері, — у нас камера для зрадників.
Злата зазирнула всередину. Камера була простора, з кам'яною лавою під стіною, кільцем для ланцюга й вузьким вікном угорі, крізь яке падало сіре ранкове світло.
— А чому для зрадників?
— Бо з цього вікна видно шибеницю на пагорбі, — Морвен вказав пальцем. — Щоб зрадник щодня бачив, що на нього чекає. Психологічний тиск.
Злата стала навшпиньки й визирнула. За вікном розстилалися болота, сповиті туманом, вдалині темнів ліс, а на пагорбі, де колись стояла шибениця, тепер ріс розлогий дикий бузок.
— Гарно, — сказала вона.
— Що?
— Вид гарний. Особливо навесні, мабуть, коли бузок цвіте.
Морвен подивився у вікно так, ніби бачив його вперше.
— Шибеницю розібрали мешканці Гнилих Лоз. На дрова. А бузок виріс сам.
— От і чудово, — Злата щось записала в зошит. — Номер «Бузковий». Одномісний. З видом.
— Це камера для зрадників!
— Була, — сказала Злата. — Далі.
Вони обходили підземелля вже третю годину. Злата з зошитом і олівцем, Морвен із ліхтарем і обличчям людини, на очах якої розбирають на цеглу пам'ятник його славі. Позаду тупали Гриць і Хлип, тягнучи відра, ганчірки й мітли.

Підземелля Чорноскелю, як з'ясувалося, були зовсім не такими, якими Злата їх уявляла. Вона чекала сирості, щурів і кісток у кутках. Натомість камери виявилися сухими, кам'яні стіни товстими, а будівничі, які видовбували їх у скелі чотириста років тому, з якоїсь невідомої причини прорубали в більшості з них вікна. Скеля стояла над болотами, і підземелля, яке зсередини здавалося глибоким, зовні виходило просто на схил.
— А навіщо в'язням вікна? — спитала Злата.
— Перший Темний Володар вважав, що відчай краще діє, коли в'язень бачить свободу, якої в нього немає, — пояснив Морвен. — Дуже тонка людина була. Писав вірші.
— Про відчай?
Злата записала в зошит: «Сорок камер. Тридцять із вікнами. Сухо. Тихо». Потім підкреслила слово «тихо» двічі. Тиша в придорожньому готелі коштувала дорожче, ніж м'які матраци. Вона знала це з досвіду. Найчастіше гості маминої корчми скаржилися не на клопів, а на гномів, які співали за стіною до світанку.
— Хлипе, — сказала вона. — Скільки в замку матраців?
Хлип замислився, схлипнув і почав загинати пальці. Пальців не вистачило. Він позичив кілька в Гриця.
— Багато, — нарешті сказав він. — Від армії лишилися. Солом'яні.
— Гаразд. Солому витрусити, наволочки випрати.
— А де прати? — спитав Гриць.
Морвен раптом ледь помітно посміхнувся. Точніше, Златі здалося, що посміхнувся, бо коли вона обернулася, обличчя в нього було незворушне, як у статуї.
— У нас є одне приміщення, — сказав він, — де завжди було багато води.

Кімната тортур розташовувалася в самому серці підземелля, за трьома дверима, які відчинялися лише після того, як Гриць у кожні з них стукав особливим стуком: два удари, пауза, три удари, і ще раз носаком черевика.
— Пароль, — пояснив він пошепки. — Щоб ніхто чужий.
— А якщо чужий підгледить?
— Тоді Хлип завиє, і чужий утече.
Злата вирішила, що система безпеки має своєрідну логіку.
Остання пара дверей відчинилася з довгим скрипом, і Морвен підняв ліхтар.
Кімната була величезна, кругла, з високим склепінням. Посередині стояла дерев'яна диба, довга, з коліщатами й товстими мотузками. Біля стіни бовваніла залізна діва, моторошна залізна шафа у формі жінки з суворим обличчям. Уздовж стін тягнулися гаки, кліщі, ланцюги, а в дальньому кутку з кам'яної стіни била струмком підземна вода, стікаючи в широкий кам'яний басейн.
— Ось, — сказав Морвен із темним задоволенням. — Серце Чорноскелю.
Злата обійшла кімнату. Помацала дибу. Покрутила коліщата, і мотузки з рипінням натягнулися. Відчинила залізну діву. Всередині були гострі шипи, хоча, як вона помітила, добряче поіржавілі. Потім підійшла до басейну, занурила руку у воду. Вода була холодна й чиста, аж дзвеніла.
— Ідеально, — сказала вона.
Морвен, який чекав, що вона зблідне, похитнеться або хоча б скрикне, помітно розгубився.
— Ідеально для чого?
— Для пральні, — Злата повернулася до диби й знову покрутила коліщата. — Дивіться. Натягуємо мотузки, вішаємо простирадла, і вони сохнуть рівно, без жодної складки. Навіть прасувати не треба.
— Це диба!
— Це сушарка. А у воді можна прати, вона проточна. — Злата постукала по залізній діві. — А сюди, якщо шипи прибрати, можна ставити віники й мітли. Зручна шафа, і зачиняється добре.
Залізна діва з ображеним дзенькотом сама зачинила свої дверцята.
— Вона не хоче бути шафою, — зауважив Хлип.
— Захоче, — Злата погладила іржавий бік. — Тебе, між іншим, нарешті почистять і змажуть. Коли тебе востаннє хтось змащував?
Діва помовчала. Потім, дуже повільно, з тихим рипом, прочинила одну дверцяту на пальчик.
— От бачите, — сказала Злата.

Гриць дивився на неї з щирим захопленням. Хлип дивився з жахом. А Морвен дивився на дибу, свою улюблену, чорну, полірувану руками трьох поколінь катів, і в його очах була така туга, що Злата на мить відчула докір сумління.
Але тільки на мить.
— Пане Морвене, — сказала вона лагідно. — Ваша диба нарешті принесе людям користь.
— Вона й раніше приносила, — похмуро відповів Морвен. — Людям, які дуже не хотіли розповідати свої таємниці.

Перші три дні ремонт ішов чудово.
Гоблини вигребли з камер сміття, витрусили солом'яні матраци й випрали всі знайдені простирадла в кам'яному басейні. Злата знайшла на горищі кілька діжок вапна, залишки від якоїсь давньої будови, і взялася білити стіни коридору, що вів до нових кімнат. Робота була важка, вапно роз'їдало руки, але коли сонце вперше впало у вікно на свіжу білу стіну, коридор засяяв так, що навіть Хлип перестав схлипувати й сказав: «Ой».
Четвертого ранку Злата прийшла до коридору й зупинилася.
Стіни були чорні.
Не брудні. Не облізлі. Чорні, рівно, від підлоги до стелі, ніби їх ніхто ніколи й не білив. Діжки з вапном стояли порожні, акуратно перевернуті догори дном.
— Грицю, — покликала Злата не своїм голосом.
— Це не я! — пролунало десь здалеку.
Злата вибілила коридор удруге. Наступного ранку він знову був чорний.
Вона вибілила втретє, а вночі сіла в коридорі на табурет із ліхтарем і кочергою, вирішивши впіймати злочинця на гарячому. Десь о третій ночі її зморив сон. Прокинулася вона від того, що щось тихенько шурхотіло. Розплющила очі й побачила, як по свіжій білій стіні, просто з каміння, проступає чорнота. Повільно, наче чорнило розтікається по мокрому папері.
— Ах ти ж... — Злата скочила з табурета.
Чорнота завмерла на пів дорозі. Стіна стала смугаста, наполовину біла, наполовину чорна, як зебра, про яку Злата чула від мандрівного купця.
— Я все бачу, — сказала Злата стіні.
Стіна не поворухнулася. Але десь у глибині замку щось винувато скрипнуло.