Розділ 4. Трудовий договір

З відомості про виплату платні прислузі замку Чорноскель за останні двісті років:
«Гриць, гоблін, посада: помічник ката. Виплачено: честь служити темряві.
Хлип, гоблін, посада: відповідальний за моторошні звуки. Виплачено: честь служити темряві (половина, бо часто плакав)»

Прокинулася Злата від того, що на неї хтось дивився.
Кімнату, в якій вона заснула, замок, мабуть, вибирав особливо ретельно. Тут було вузьке ліжко з твердим, як надгробок, матрацом, одне вікно з видом на болота, протяг, що свистів у щілинах, наче флейтист-початківець, і портрет суворої дами в чорному, яка стежила очима за кожним рухом. Саме вона й дивилася.
— Доброго ранку, — сказала Злата портретові.
Дама на портреті скривилася й демонстративно відвернулася до вікна.
— Ну й не треба.
Злата встала, намацала черевики й вирушила на пошуки сніданку. На диво, замок цього разу не водив її колами. Можливо, йому просто було ліньки зранку. Коридор слухняно вивів її до кухні, звідки тягло димом, горілим і чимось, що теоретично могло бути кашею.
Біля печі метушилися двоє.
Обоє були невеличкі, Златі десь по пояс, зеленкуваті, вухаті, з довгими носами й у фартухах, які колись, можливо, були білими. Перший, огрядніший, із поважним виглядом помішував у казані величезною ложкою. Другий, худенький, зі сльозливими очима й червоним носом, тримав над казаном ополоник і тихенько схлипував.
— Більше солі, Хлипе.
— Я вже клав сіль, Грицю.
— Тоді більше перцю.
— Перець скінчився сто років тому.
— Тоді клади щось чорне. Головне, щоб чорне.
Хлип засипав у казан жменю чогось чорного. Казан булькнув і випустив хмарку фіолетового диму.
— Доброго ранку, — сказала Злата.
Ложка й ополоник одночасно впали на підлогу.

Гоблини обернулися. Подивилися на неї. Подивилися один на одного. І, перш ніж Злата встигла сказати ще хоч слово, обидва впали навколішки й притиснулися лобами до кам'яної підлоги.
— Не вбивайте нас, о могутня героїне! — заволав Гриць.
— Ми просто кухарі! — заголосив Хлип. — Ну, не зовсім кухарі. Але зараз кухарі!
— Ми ніколи нікого не катували!
— Грицю, ти катував!
— Я тільки ножі точив! Це не рахується!
— Я не героїня, — сказала Злата.
Гоблини обережно підняли голови.
— А кочерга? — недовірливо спитав Гриць.
— Кочерга на всяк випадок, — Злата поставила її в куток. — Я нова власниця замку. Злата Ґудзик. Вчора купила.
Запала довга пауза. У казані щось булькнуло.
— Купила, — нарешті повторив Гриць, і його вуха повільно опустилися. — Хлипе, вона купила замок.
— Я чую, Грицю.
— Вона купила замок разом із нами?
Злата відкрила папери, які за звичкою вже носила з собою. Пробіглася очима по інвентарному опису. Там значилися котли, ланцюги, «гобелени різні, похмурі, 34 шт.», і в самому кінці дрібним почерком: «Гобліни кухонні, 2 шт., стан задовільний».
— Так, — сказала вона. — Схоже, що разом із вами.
Хлип схлипнув. Голосно, від душі, з таким протяжним звуком, ніби в болотах завила зграя вовків. Злата аж підстрибнула.
— Ого.
— Це його робота, — гордо пояснив Гриць, плескаючи товариша по спині. — Відповідальний за моторошні звуки. Найкращий у всьому королівстві. Коли герої ночували під стінами, Хлип вив так, що вони тікали до самого кордону.
— Я не навмисно, — шморгнув Хлип. — Воно саме так виходить, коли мені сумно.

За пів години Злата знала про гоблінів майже все. Що вони служили в замку ще до Морвена, а до того служили їхні батьки, а до того батьки батьків. Що Гриць понад усе любив точити ножі й мріяв колись приготувати щось, від чого гості не позеленіють, бо він і так зелений, а їм не личить. Що Хлип боявся темряви, павуків, гучних звуків, тиші, а також самого себе, коли починав вити. І що ніхто з них за двісті років не отримав жодної монети.
— А як же платня? — спитала Злата.
Гоблини переглянулися.
— Що таке «платня»? — обережно спитав Гриць.
— Ну, гроші. За роботу. Ви працюєте, вам платять.
— А, — Гриць просвітлів. — Нам платили. Честю служити темряві.
— І що ви на неї купували?
Гриць замислився. Довго. Його вуха смикалися то вгору, то вниз.
— Нічого, — визнав він нарешті. — Але вона дуже почесна.
Злата відкрила рот, закрила його й ухвалила друге за два дні божевільне рішення.
— Слухайте, — сказала вона. — Я хочу вас найняти. По-справжньому. Мідяк на день кожному. І дах над головою, і їжа, і вихідний раз на тиждень.
Гоблини дивилися на неї так, ніби вона запропонувала їм по дракону.
— Мідяк, — прошепотів Хлип. — Справжній?
— Справжній. Круглий такий.
— А що з ним роблять?
— Що хочете. Можна купити хліба. Або стрічку. Або відкласти.
— Куди відкласти? — розгубився Гриць.
— Ну... в скриньку.
— А потім?
— А потім, коли їх набереться багато, купити щось велике.
Гриць і Хлип довго мовчали, перетравлюючи цю приголомшливу економічну теорію. Потім Гриць простягнув Златі зелену лапу.
— Згода, — урочисто сказав він. — Ми служитимемо вам за мідяк і круглу скриньку.
— Скриньку можна будь-яку.
— Круглу, — наполіг Гриць. — Я завжди хотів круглу.
— Що тут відбувається?
У дверях кухні стояв Морвен. Свіжий, бездоганний, у чорному, з такою зачіскою, ніби зранку над нею працювало троє слуг. Зважаючи на те, що слуг у замку було двоє і вони були тут, Злата підозрювала магію. Або дуже багато часу перед дзеркалом.
Гоблини миттю поклонилися.
— Повелителю! — вигукнув Гриць. — Ми найнялися!
Морвен повільно перевів погляд на Злату.
— Ви переманюєте мою прислугу?
— Я плачу вашій прислузі, — уточнила Злата. — Вперше за двісті років.
— Вони служили за честь.
— Честю хліба не купиш.
— А навіщо їм хліб? Вони гобліни.
— Ми любимо хліб, повелителю, — тихенько сказав Хлип.
Морвен подивився на нього з таким виразом, ніби почув, що його сокира захоплюється вишиванням.

Договір Злата писала на звороті аукціонного каталогу, просто на кухонному столі, поки гоблини відшкрібали від казана те, що мало бути кашею.
Морвен сидів навпроти, закинувши ногу на ногу, і всім своїм виглядом показував, що бере участь у цьому принизливому дійстві лише тому, що йому нудно.
— Отже, — Злата вмочила перо в чорнило. — Посада.
— Повелитель.
— Ні.
— Володар.
— Ні.
— Пан і господар.
— Я тут господиня. Можу запропонувати «керуючий».
Морвен скривився так, ніби надкусив лимон.
— Керуючий чим?
— Замком. Ну, тим, що в ньому буде.
— А що в ньому буде?
Злата підняла голову й подивилася йому просто в очі. Цю частину вона обдумувала пів ночі, лежачи на матраці-надгробку під поглядом суворої дами.
— Готель, — сказала вона.
У кухні настала мертва тиша. Гриць упустив щітку. Хлип перестав схлипувати, що з ним, як Злата вже встигла зрозуміти, траплялося рідко.
Десь угорі, в стінах, щось застогнало. Довго, тужливо, на кілька голосів.
— Ви, — промовив Морвен дуже тихо, — хочете відкрити в моєму замку. В лігві зла. В Чорноскелі, якого чотириста років боялося все королівство. Готель.
— У мене сорок років боргів, — так само тихо відповіла Злата. — І ваш млин. Двічі. Ви бачили, скільки в цьому замку кімнат? Сто дванадцять. Я рахувала, поки шукала спальню. А дорога з Вишнегорода до Мідних Гір проходить за пів милі звідси, і на ній немає жодної нормальної корчми. Гноми ночують просто неба. Купці ночують на возах. Усі хочуть дах над головою.
— Ніхто не захоче ночувати в лігві Темного Володаря!
— Ви не знаєте людей, — сказала Злата. — Половина з них захоче саме тому, що це лігво Темного Володаря.
Морвен відкрив рот, щоб заперечити, і, здається, вперше за розмову не знайшов слів.