Розділ 3. Колишній власник

З інвентарного опису замку Чорноскель, складеного королівським писарем:
«Тронна зала: трон (1), статуї (12), камін (1), доріжка червона (1, вицвіла). Примітка: під час опису на троні перебував невстановлений предмет інтер'єру у вигляді чоловіка. На запитання не відповідав. Внесено як "декор"»

Злата дивилася на чоловіка на троні. Чоловік дивився в книгу.
Він був високий навіть сидячи, блідий, із різкими вилицями й темним волоссям, що падало на плечі так недбало, ніби його спеціально вчили падати саме так. Чорний камзол із срібною вишивкою. Чорні рукавички. Чорний перстень на пальці. Навіть чашка в нього була чорна.
— Я не герой, — сказала Злата.
— Звісно, — погодився чоловік, не підводячи очей. — Ви тримаєте кочергу. Герої зазвичай приходять із мечами, але останнім часом королівство економить на всьому.
— Це моя кочерга.
— Це моя кочерга. — Він нарешті підняв погляд. Очі в нього були сірі, холодні й дуже втомлені. — Як і камін, біля якого ви стояли. Як і кухня, в якій ви, судячи з запаху, розпалили мою піч. Як і замок, у який ви, до речі, увійшли без запрошення.
— У мене є ключ.
— У мене є трон.
Вони помовчали. У каміні тріснуло поліно.
— Ви хто? — нарешті спитала Злата.
Чоловік повільно поставив чашку на столик. Повільно закрив книгу, заклавши сторінку стрічкою. Повільно підвівся. Тінь від нього в світлі каміна витяглася через усю залу, аж до дверей, і Злата, попри все, відчула, як по спині пробіг холодок.
— Я, — промовив він, і голос його раптом став глибшим, гучнішим, луною відбиваючись від колон, — Морвен Чорноскельський. Повелитель Мертвих Боліт. Володар Тіні й Попелу. Той, чиє ім'я матері шепочуть дітям, щоб ті не виходили вночі з дому. Темний Володар.
Він зробив паузу. Очевидно, на цьому місці колись кричали, падали навколішки або тікали.
Злата кліпнула.
— А, — сказала вона. — Вас же перемогли.
Обличчя Темного Володаря ледь помітно скривилося, як у людини, якій наступили на мозоль.
— Мене не перемогли. Мене тимчасово позбавили можливостей.
— У газетах писали, що перемогли.
— У газетах пишуть, що в Гнилих Лозах народився теля з трьома головами.
— А воно не народилося?
— Народилося, — неохоче визнав Морвен. — Але це був мій експеримент, і він не вдався. Теля дуже миле.
Злата спустила кочергу. Трохи.

— Слухайте, пане Морвене...
— Повелителю.
— Пане Морвене, — твердо повторила Злата. — Я розумію, що для вас це, мабуть, неприємно. Але замок продали з аукціону. Сьогодні. Мені.
Вона дістала з-за пазухи пом'ятий стос паперів і помахала ним. Морвен подивився на папери так, як дивляться на мертву мишу, яку кіт приніс на подушку.
— Мій замок продали, — повільно повторив він.
— За десять золотих.
На мить Злата подумала, що зараз станеться щось жахливе. Морвен застиг, кісточки пальців у чорних рукавичках побіліли, і в залі стало помітно холодніше. Полум'я в каміні присіло, ніби злякалося.
— Десять, — промовив Морвен крижаним тоном, — золотих.
— Чесно кажучи, я взагалі не збиралася його купувати. Я прийшла по стільці.
— По стільці.
— У нас гноми зламали одинадцять.
Морвен заплющив очі. Глибоко вдихнув. Видихнув.
— Чотириста років, — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Чотириста років цей замок стояв на скелі. Його штурмували королі. Його облягали чарівники. Його проклинали жерці трьох різних богів. І тепер його купила дівчина зі стільцями.
— Ну, стільці, між іншим, теж ваші, — сказала Злата, намагаючись бути корисною. — Ті, що з черепами.
Морвен розплющив очі.
— Вам сподобалися мої стільці?
— Ніжки дуже міцні.
У його погляді на мить промайнуло щось схоже на задоволення. Потім він згадав, що розмовляє з загарбницею, і знову насупився.

— Отже, — сказала Злата, сідаючи на нижню сходинку трону, бо ноги після цього дня вже не тримали, — що будемо робити?
— Ви підете, — сказав Морвен.
— Не піду.
— Підете. За правом темряви цей замок належить мені.
— За правом королівської скарбниці він належить мені. Ось тут печатка. Червона.
— Я не визнаю королівської скарбниці.
— А вона вас, здається, теж не дуже визнає, — Злата погортала папери. — Ось. «Колишній власник, відомий як Темний Володар, позбавлений права на майно у зв'язку з поразкою». Ви тут навіть у переліку не значитеся. Хоча, стривайте... — вона примружилася. — А, ні. Значитеся. Як декор.
— Як ЩО?
Злата мовчки простягла йому папір. Морвен узяв його двома пальцями, прочитав, і по залі прокотився гуркіт. Справжній, глибокий гуркіт, від якого задзвеніли вікна. Одна зі статуй-поклонниць хитнулася.
Злата схопилася на ноги, виставивши кочергу.
Морвен простягнув руку в її бік. Між пальцями в чорних рукавичках затріщали іскри: темні, фіолетові, зловісні. Повітря запахло грозою. Тінь на стіні виросла й розправила щось схоже на крила.
Злата приготувалася.
Іскри спалахнули, затріщали голосніше...
І згасли з тихим, жалюгідним «пшик». Від пальців Морвена піднялася тоненька цівка диму, наче від загашеної свічки.
Запала тиша.
Морвен дивився на свою руку. Злата дивилася на Морвена. Тінь на стіні тихо згорнула крила й стала звичайною тінню від звичайного чоловіка.

— Це було, — нарешті сказав Морвен, — попередження.
— Звісно, — погодилася Злата.
— Наступного разу я не буду таким милосердним.
— Розумію.
Він опустив руку й сховав її за спину, наче нічого не сталося. Злата помітила, як він кілька разів стиснув і розтиснув пальці, ніби перевіряючи, чи там іще щось лишилося.
Їй раптом стало трохи шкода його. Зовсім трохи. Приблизно так, як шкода бродячого пса, що гарчить на тебе з канави, хоча в нього три лапи й жодного зуба.
— Вас справді позбавили сил, так? — тихіше спитала вона.
Морвен довго не відповідав. Потім відвернувся до каміна.
— Магістри Білої Вежі наклали печать. Усі мої сили запечатані. Назавжди, як вони кажуть, — він гірко посміхнувся. — Хоча чарівники завжди кажуть «назавжди», коли не знають, як надовго.
— І ви просто... залишилися тут?
— А куди мені йти? — Морвен обернувся, і в його голосі вперше прозвучало щось, крім пихи. — У найближчому селі мене пам'ятають за млин. У столиці за облогу. У горах за дракона, якого я, між іншим, нікому не нацьковував, він сам вилетів. Мене ніде не чекають, пані Ґудзик. А цей замок... — він замовк і провів рукою в рукавичці по чорному підлокітнику трону. — Цей замок мене прийняв, коли ніхто більше не прийняв.
Зі стелі ледь чутно посипався пил. Злата могла заприсягтися, що це замок розчулився.
— А звідки ви знаєте моє прізвище? — підозріло спитала вона.
Морвен підняв брову й кивнув на папери в її руці. Там, на верхньому аркуші, великими каліграфічними літерами було виведено: «Покупець: Злата Ґудзик, корчма "Ґудзик і Кухоль", Пліснявка».
— Злата, — промовив Морвен із дивною інтонацією, ніби пробував ім'я на смак. — Золото. У моїй скарбниці колись бувало більше тебе.
— Тоді дуже прикро, що вона тепер порожня, — відповіла Злата, — бо разом із замком я купила ваші борги. Компенсація за млин. Двічі.