Розділ 2. Ласкаво просимо до вашої загибелі

З «Настанов для прислуги замку Чорноскель», пункт перший:

«Замок має свій характер. Не сперечайтеся з коридорами. Не грюкайте дверима, вони пам'ятають. Якщо стіна перед вами з'явилася там, де її вчора не було, значить, ви її розсердили. Вибачтеся й ідіть іншим шляхом»

Злата вирішила, що світло у вікні їй здалося.

Це було розумне рішення. Розумне рішення людини, яка за один день випадково купила замок, отримала сорок років боргів і проїхала пів дня поруч із двадцятьма черепами. Така людина мала право на одну галюцинацію.

— Отже, так, — сказала вона вголос, бо в порожньому замку власний голос звучав затишніше за тишу. — Знайти кухню. Розпалити вогонь. Знайти ліжко. Подумати про все завтра.

Коридор перед нею тягнувся в темряву. Ліворуч і праворуч стояли обладунки, кожен із мечем, кожен із таким виразом забрала, ніби він особисто незадоволений її появою. Злата пройшла повз них, тримаючи ліхтар вище, ніж треба.

Перший поворот вона зробила ліворуч. Другий теж ліворуч, бо там висів гобелен із чимось схожим на кухню: велетенський казан, вогонь і кілька дуже нещасних на вигляд селян, що, мабуть, мали стати обідом. Третій поворот привів її до сходів. Вона спустилася, пройшла під аркою, звернула праворуч...

І опинилася перед брамою.

Тією самою брамою. З тим самим написом. Ключ і досі стирчав у замковій щілині.

Злата постояла.

— Ні, — сказала вона. — Я ж ішла вниз.

Вона розвернулася й рушила знову, цього разу уважно рахуючи кроки й повороти. Ліворуч. Ліворуч. Сходи. Арка. Праворуч. Довгий коридор із вікнами, за якими стояли болота, сірі й нерухомі, як холодний кисіль.

Коридор закінчився брамою.

— Та ти знущаєшся, — сказала Злата.

Десь глибоко в стінах щось тихенько затріщало. Звук був дуже схожий на сміх людини, яка намагається сміятися нечутно й погано з цим справляється.

Злата повільно повернулася до темного коридору.

У корчмі «Ґудзик і Кухоль» вона виросла серед гостей, які щовечора намагалися з'ясувати, хто тут головний. Лісорубів, що не хотіли платити. Найманців, що хотіли платити мечем. Одного чарівника, який після третього кухля перетворив маминого кота на табурет і не міг перетворити назад, доки Злата не тримала його за бороду над діжкою з огірками. Вона знала цей звук. Так сміються ті, хто вважає, що ти не впораєшся.

— Добре, — сказала вона й поставила ліхтар на підлогу. — Давай поговоримо.

Тріск у стінах замовк.

— Я розумію, ти до мене не звик. Новий власник, усе таке. Але давай одразу домовимося, як воно буде. — Злата схрестила руки на грудях. — Я тут не на день. У мене папери. З печаткою. І сорок років розстрочки, тож нікуди я не подінуся, хоч ти мене сто разів до брами виводь.

Тиша.

— А ще, — продовжила Злата лагідно, тим самим тоном, яким мама розмовляла з гостями перед тим, як викинути їх у калюжу, — у мене дуже багато ідей щодо ремонту. Наприклад, оці стіни. Ну хто фарбує стіни в чорне? Тут би пасувало щось світле. Може, рожеве. З квіточками.

У глибині коридору з гуркотом упав обладунок.

— І гобелени ці з нещасними селянами я, мабуть, заміню на вишиті рушники, — замислено додала вона. — Мама якраз має кілька. З півниками.

Підлога під ногами ледь помітно здригнулася. Десь угорі заскрипіли балки, ніби старий будинок важко й ображено зітхнув.

А потім стіна праворуч від Злати, гладенька кам'яна стіна, якої хвилину тому точно ніхто не торкався, з глухим скреготом поїхала вбік. За нею відкрився прохід. Вузький, темний, із запахом диму й давно охололої печі.

Злата підняла ліхтар і зазирнула всередину. Там були сходи, що вели донизу, а внизу ледь проглядалися обриси казанів.

— Отак би й одразу, — сказала вона. — Дякую.

Замок не відповів. Але Злата могла б заприсягтися, що він насупився.

Кухня виявилася величезною. Тут можна було нагодувати армію, і, судячи з розмірів казанів, тут армію й годували. Злата знайшла дрова, кресало й навіть напівпорожній мішок борошна, який виглядав майже не зловісно. Вогонь у печі розгорівся не одразу. Спершу полум'я спалахнуло зеленим, потім фіолетовим, і лише після того, як Злата суворо сказала: «Я все одно тебе розпалю, хоч ти лусни», стало нормальним, жовтим, теплим.

— От бачиш, — сказала вона, гріючи руки. — Можемо ж по-людськи.

Вона саме знайшла в шафі глиняний кухоль і відкривала діжку, сподіваючись на воду, коли за спиною хтось чхнув.

Злата завмерла.

Чх було маленьке, тоненьке й дуже винувате. Таке чхають у шафі, коли намагаються не чхнути.

Вона повільно обернулася. Кухня була порожня. Казани. Полиці. Високий буфет у кутку з прочиненими дверцятами.

— Будь здоров, — сказала Злата буфету.

Буфет мовчав. Потім з-за дверцят пролунав шепіт, зовсім не такий тихий, як, мабуть, задумувалося:

— Хлипе, вона з нами розмовляє.

— Мовчи. Може, вона подумає, що це меблі чхнули.

— Меблі не чхають, Хлипе.

— У цьому замку все може бути.

Злата відкрила рот, щоб щось сказати, і саме тієї миті двері кухні позаду неї з грюкотом зачинилися.

Вона здригнулася й обернулася. Двері були дубові, оббиті залізом, із масивною ручкою у формі звіриної пащі. Злата підійшла до них і взялася за ручку.

Ручка загарчала.

Звук був низький, гортанний і зовсім не схожий на скрип. Паща ворухнулася під її долонею, і Злата відсмикнула руку.

— Ти ж двері, — сказала вона з докором.

Двері загарчали ще раз, переконливіше.

Злата подивилася на них. Потім на кочергу, що стояла біля печі. Потім знову на двері.

Вона взяла кочергу.

Гарчання стихло так раптово, ніби його вимкнули. Ручка-паща слухняно завмерла з відкритим ротом. Злата натиснула на неї, і двері відчинилися без жодного звуку, навіть без скрипу.

— Отак, — сказала вона й вийшла в коридор, не випускаючи кочерги.

Коли вона озирнулася, буфет у кутку кухні був зачинений. Щільно-щільно, ніби в ньому ніколи нікого не було.

Спальні Злата так і не знайшла.