Розділ 1. Не та табличка

З аукціонного каталогу Королівської скарбниці, лот № 47:

«Замок Чорноскель. Колишня резиденція Темного Володаря. Чотири вежі (одна трохи падає), тронна зала, підземелля на сорок камер, рів (без води, з невідомим). Продається разом із вмістом. Стан: помірно проклятий»

Стільці зламали гноми.

Не всі, звісно. Лише ті одинадцять, що стояли біля каміна, коли бородата делегація з Мідних Гір з'ясовувала, чий прадід першим викопав якусь там жилу. Суперечка тривала до півночі, а закінчилася тим, що чотирнадцять гномів одночасно вирішили, що найкращий аргумент мають дубові ніжки.

Тому зранку Злата Ґудзик стояла посеред головної площі Вишнегорода з маминим гаманцем у кишені, списком у руці й твердим наміром купити стільці. Дешеві. Міцні. Бажано такі, що не ламаються об гномів.

— Тільки стільці, — сказала мама, коли проводжала її до воза. — Не кухоль, не килим, не «мамо, там була така гарна лампа». Стільці, Злато.

— Стільці, — погодилася Злата.

— І не торгуйся з ельфами. Вони живуть по триста років, вони тебе пересидять.

— Не торгуватимусь.

— І не...

— Мамо, мені двадцять три.

— Отож, — зітхнула мама, ніби це все пояснювало.

Королівський аукціон відбувався просто неба, біля фонтана з мармуровим героєм, який заносив меч над чимось, що скульптор, мабуть, вважав драконом, а більшість перехожих вважала дуже сердитою качкою. Півроку тому військо королівства розбило армію Темного Володаря, і тепер скарбниця розпродувала все, що лишилося від переможеного: зброю, обладунки, меблі, гобелени зі сценами катувань, якими ніхто не хотів прикрашати вітальню.

Злата протиснулася до краю натовпу саме тоді, коли аукціоніст, круглий чоловічок у зеленому каптані, вигукнув:

— Лот номер дванадцять! Стільці з бенкетної зали Чорноскелю! Чорний дуб, двадцять штук, ковані ніжки, різьблені черепи на спинках!

Злата подивилася на стільці. Черепи на спинках були, чесно кажучи, жахливі. Зате ніжки виглядали так, ніби на них можна поставити бика.

«Гноми їх не зламають», — подумала вона з глибокою ніжністю.

— Початкова ціна — три срібняки за штуку!

Злата підняла дерев'яну табличку з номером, яку їй видали при вході. Чорнило на ній ще не висохло: «ЛОТ-ЛОВЕЦЬ № 113».

За стільці вона билася, як левиця. Проти неї виступив лише один чоловік, худий тип у капелюсі з пером, який, судячи з усього, колекціонував «предмети з темною аурою». Він здався на дев'ятому срібняку, обурено пробурмотівши, що черепи не автентичні. Злата не знала, що таке автентичні черепи, і знати не хотіла.

— Продано пані з номером сто тринадцять!

Вона аж підстрибнула від радості. Двадцять стільців за суму, на яку мама розраховувала купити дванадцять. Залишалися гроші. Можна було навіть купити...

Ні. Жодних ламп.

Злата вже розверталася, щоб іти оформлювати покупку, коли аукціоніст відкашлявся так урочисто, ніби збирався оголосити королівське весілля.

— А тепер, шановні панове, — він зробив паузу, — головний лот сьогоднішнього дня. Лот номер сорок сім!

Натовп затих. Хтось навіть перестав жувати пиріжок.

— Замок Чорноскель!

Натовп, як один, зробив крок назад.

— Чотири вежі! Тронна зала! Підземелля, у якому вміститься весь Вишнегород, якщо його добре скласти! Неперевершений вид на Мертві Болота! Продається з усім умістом!

— А що там за вміст? — гукнув хтось ззаду.

Аукціоніст глянув у свої папери.

— Е-е... Різне.

— А прокляття?

— Помірне, — швидко сказав аукціоніст. — Зовсім помірне. Можна сказати, декоративне.

Початкову ціну оголосили в тисячу золотих. Ніхто не поворухнувся. Аукціоніст знизив до п'ятисот. Тиша. До двохсот. Десь закричала ворона, і цей звук прозвучав як смішок.

Злата тим часом намагалася знайти очима писаря, якому треба було платити за стільці. Писар сидів по той бік натовпу, за столиком під смугастим тентом, і, здається, збирався йти на обід.

— П'ятдесят золотих! — у голосі аукціоніста проступило відчаяння. — Панове, це замок! З вежами!

Писар підвівся й почав складати папери.

«Ні-ні-ні, — подумала Злата. — Почекай!»

— Десять золотих!

Злата підняла руку, щоб помахати писарю. Високо. Енергійно. Рукою, у якій усе ще тримала табличку з номером сто тринадцять.

На площі стало так тихо, що було чути, як у фонтані хлюпає вода навколо сердитої качки.

Аукціоніст подивився на неї. Потім на табличку. Потім знову на неї. І в його очах спалахнула така надія, яку Злата досі бачила лише в бродячих котів біля маминої кухні.

— Десять золотих від пані з номером сто тринадцять! — заволав він. — Хто більше? Ніхто? Раз! Два!

— Стривайте, — сказала Злата. — Я не...

— ТРИ! ПРОДАНО!

Молоток гупнув по столу, як грім.

Натовп вибухнув оплесками. Хтось поплескав Злату по плечу. Чоловік у капелюсі з пером дивився на неї із заздрістю й жахом водночас. Жінка поруч перехрестилася й відсунулася на всяк випадок.

— Я хотіла стільці, — сказала Злата нікому конкретно.

— Так стільці там теж є, — підбадьорливо сказала жінка. — Багато.

Писар, який уже нікуди не поспішав, розклав перед нею стос паперів завтовшки з молитовник.

— Отже, пані... — він зазирнув у список. — Ґудзик. Злата Ґудзик. Вітаю з придбанням.

— Слухайте, це була помилка, — Злата нахилилася ближче. — Я махала вам. Я не купувала замок. Ну хто купує замок випадково?

Писар подивився на неї втомленими очима людини, яка за двадцять років служби бачила все.

— Пані, торги закриті. Молоток ударив. За королівським законом угода остаточна.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді штраф у розмірі вартості лоту плюс двісті золотих за зрив державних торгів.

Злата швидко порахувала в голові. Двісті золотих — це корчма. Разом із мамою, піччю й котом.

— А якщо я заплачу десять золотих і просто... не поїду туди?

— Можете, — писар поправив окуляри. — Але тоді податки на нерухомість нараховуватимуться все одно. Плюс борги попереднього власника, які переходять разом із майном.