Тіні колись зникають

Ось і настав день, коли тебе більше немає, — написала Кессіді у щоденнику.

Ти залишишся навіки в моєму серці.

Вона мовчки подивилася на написане й одразу ж закреслила ці слова. Надто банально.

— Можна сховатися у вас під навісом? — гукнула Кессі, коли дощ зненацька накрив її просто посеред дороги.

Останнім часом щоденник майже не покидав її рук. Колись вона щиро дивувалася людям, які записували свої думки. Тепер мовчати стало важче.

Лише опинившись під тентом, Кессіді зрозуміла, що забрела на приватну територію. За її спиною височів старий замок. Вона навіть не помітила його в густих сутінках. Небо затягнули важкі грозові хмари, вечір стрімко переходив у ніч.

Під навісом горіла акумуляторна лампа. Її жовтувате світло вихоплювало з темряви літню жінку в довгому плащі. Та неквапливо переставляла зі столу на полицю маленькі дерев'яні фігурки. Час від часу вона коротко поглядала на Кессіді й ледь усміхалася. Усмішка була дивною — не привітною, а такою, ніби вона давно чекала саме на неї.

— Перепрошую... я вам не заважаю? — несміливо запитала Кессі. — Ви, здається, дуже зайняті.

Жінка не відповіла. Вона продовжувала мовчки перекладати фігурки.

Щось у ній насторожувало. Можливо, те, з якою впертістю вона займалася однією й тією самою справою. А може, її мовчання.

— Мені сьогодні дуже самотньо, — тихо промовила Кессі. — Сьогодні приспали мого кота.

Жінка на мить завмерла.

Кессіді не відводила погляду від її рук.

— Він був моїм найкращим другом. Знаєте... без нього я ніби осиротіла.

Жінка сумно подивилася на неї й знову взялася за свої фігурки.

Кессіді насупилася. Раптом їй здалося, що старенька вже вдруге переставляє їх у тому самому порядку.

— Чому ви мовчите? — не витримала вона. — Мені зараз дуже потрібно почути хоч чийсь голос. Інакше, здається, я просто збожеволію. Коли я вас побачила... я навіть зраділа.

Жінка повільно відкрила рота й беззвучно похитала головою. Потім торкнулася пальцями своїх губ і заперечно махнула рукою.

— Ви... не можете говорити?

Жінка кивнула.

— Вибачте...

Запала тиша.

За тентом шалено шумів дощ.

— Ви тут живете? — запитала Кессі й одразу ж ніяково всміхнулася, згадавши, що відповіді не буде.

Жінка лише кивнула.

— А мені тут усе чуже, — продовжила Кессі. — Хоча... мабуть, мені легко говорити. Ви навіть не можете мене перебити.

Вона гірко всміхнулася.

— Але знаєте... мені це навіть подобається. За останній місяць стільки людей щось радили, співчували, говорили правильні слова... А зараз мене вперше просто слухають.

Кессіді опустила очі.

— Холодно... Я вся промокла.

Вона сильніше закуталася в мокру куртку.

Порив вітру жбурнув дощ просто під тент. Краплі боляче вдарили її по обличчю.

Кессіді оглянулася.

Жовте світло лампи закінчувалося за кілька кроків. Далі починалася густа темрява, крізь яку майже нічого не було видно. Дощ падав так густо, що здавався суцільною сірою стіною. Світ за межами навісу ніби перестав існувати.

«От уже погода...» — подумала вона.

Раптом жінка торкнулася її плеча.

Кессіді здригнулася.

Старенька дістала зі столу стару пожовклу листівку із зображенням високого замку. Притисла її до грудей, а тоді мовчки показала кудись у темряву ліворуч.

Кессіді простежила за її рукою.

Там, за стіною дощу, ледь вимальовувався темний силует замку.

— Ви хочете, щоб я пішла туди?

Жінка усміхнулася й швидко закивала.

— Перечекати бурю?

Ще один кивок.

— Але ж я промокну до нитки.

Жінка лише ледь знизала плечима.

Кессіді сумно всміхнулася.

— Я знаю... Ви просто хочете, щоб я була в теплі. Дякую.

Вона ще раз подивилася на дощ.

Раптом їй здалося, що у верхньому вікні замку на мить спалахнуло світло.

Вона примружилася.

Темрява.

«Напевно, блискавка», — подумала Кессіді.

Та чомусь це не заспокоїло її.

Вона сперлася спиною об стійку тенту й глибоко вдихнула.

Якщо залишиться тут, просто стоятиме під дощем до самого ранку.

Якщо ж побіжить до замку...

Принаймні там буде сухо.

«Що ж робити?» — подумала Кессіді. Стояти під тентом і тремтіти від холоду чи ризикнути й побігти до замку?

Відповідь прийшла сама собою.

Вона раптом кинулася під зливу, ніби хтось беззвучно штовхнув її в спину. За мить світло під навісом залишилося далеко позаду.

Темрява миттю поглинула її.

Дощ бив просто в обличчя, заливав очі. Вода стікала по волоссю, по шиї, просочувалася крізь сукню. Стежки майже не було видно. Кессіді бігла навмання, ледве розрізняючи власні руки в густій завісі дощу.

Вона озирнулася.

Маленький клаптик світла під тентом ще жеврів удалині, мов самотній маяк серед чорного моря. Під ним і досі нерухомо стояла постать німої жінки. Навіть звідси здавалося, що та дивиться просто на неї.

Кессіді швидко відвернулася.

Їй стало байдуже, що вона промокла до нитки. Байдуже, що могла заблукати або впасти. Єдиною справжньою думкою був замок.

Теплий.

Освітлений.

Наче він давно чекав на неї.

— Господи... що зі мною?.. — прошепотіла вона.

Ці думки були чужими. Вони виникали одна за одною, не питаючи дозволу.

І саме тоді попереду один за одним спалахнули ліхтарі.

Перший.

Другий.

Третій.

Світло повільно простягнулося крізь темряву.

Кессіді завмерла лише на мить, а потім побігла далі.

Її не полишав образ німої жінки. У пам'яті знову спливла її усмішка — лагідна, але якась неприродна. Наче вона усміхалася не тому, що хотіла, а тому, що мусила.

Вітер посилився.

Замок був уже зовсім близько.

Та раптом Кессіді здалося, що він віддалився.

Наче земля під ногами подовжилася.