Тіні колись зникають

Ось і настав час, коли тебе більше немає, – записала Кессіді у щоденник. Ти залишишся навіки в моєму серці, – додала вона й одразу ж закреслила цей рядок. Він здався їй надто банальним.

— Можна сховатися у вас під навісом? — гукнула Кессі, ховаючись від дощу, що зненацька застав її, коли вона занотовувала свою думку. Вона завжди носила із собою щоденник, хоча раніше й не розуміла, навіщо люди записують свої думки.

Кессіді не відразу збагнула, що опинилася на території приватної власності. Позаду неї височів замок, та вона його не помітила. Небо затягнула гроза, та й час був пізній. Під навісом горіло світло. Літня жінка в плащі старанно поралася в кутку, не звертаючи на Кессіді жодної уваги. Лише зрідка поглядала в її бік і посміхалася, продовжуючи своє клопотання.

— Перепрошую, я вам не заважаю? — обережно спитала Кессі. — Здається, ви так зайняті.

Жінка так само нічого не відповіла. Вона щось бурмотіла собі під ніс. Кессіді не розуміла, що саме так непокоїло її. Невже її присутність так бентежила літню пані, що та робила вигляд, ніби зайнята?

— Мені так самотньо, — пробурмотіла Кессі. — Сьогодні приспали мого кота.

Кессіді стежила за руками жінки, що перекладала речі зі столу на полицю.

— Він був моїм найкращим другом, — продовжувала вона. — Без нього я ніби осиротіла.

Жінка сумно глянула на неї й почала складати фігурки до коробки.

— Чому ви весь час мовчите? — не стрималася Кессі. — Мені потрібно почути чийсь голос, інакше я збожеволію. Коли я вас побачила, я так зраділа.

Жінка відкрила рота й дала зрозуміти, що вона німa, хоч і чудово все чула й не виглядала втомленою від безперервної балаканини Кессіді.

— А ви тут живете? — запитала Кессі, одразу згадавши, що жінка німa.

— Напевно, ви тут живете, — розгублено промовила вона й поглянула на карниз намету, що здригався від дощу.

— А мені тут усе чуже, — продовжила Кессі. — Взагалі, мені байдуже, що ви німa. Мабуть, так навіть краще. Якби ви тільки знали, скільки людей дзижчали мені над вухами. Нарешті мене хтось слухає й нічого не відповідає. — Кессіді замислилася. — Але для вас це, мабуть, жахливо. Ви ж нічого не можете сказати. — Вона опустила очі. — Холоднішає. Здається, я вся змерзла. Моє плаття промокло. Не завадило б його переодягти.

Кессіді стояла під тентом і мружилася, коли пориви вітру задували дощ у намет, і бризки летіли їй просто в обличчя. Глибоко зітхнувши, вона окинула поглядом залитий світлом акумуляторної лампи клаптик простору під тентом і знову втупилася в суцільну темряву, що панувала за межами намету. Лило як із відра. Навколо стояла стіна дощової завіси. «От і погодка», — думала Кессі.

Вона здригнулася, коли її плеча торкнулася жінка. Та щось пояснювала жестами, видаючи невиразні звуки. До Кессіді дійшло, що жінка показувала їй на замок. Вона тикала пальцем у листівку з високим замком і рукою вказувала ліворуч.

— Я розумію, — мовила Кессі, киваючи. — Ви пропонуєте мені перечекати дощ у замку.

Жінка щиро всміхнулася.

— Але ж я промокну до нитки, доки туди дійду. Подивіться, що робиться надворі. Розігралася гидка негода. Невже ви справді відправите мене під такий дощ?

У відповідь жінка лише підвела брови й злегка стиснула плечима.

— Але я розумію, про що ви думаєте. Ви хочете, щоб я була в теплі та сухості. І я певна, що у вашому замку буде надійніше, ніж тут. Я неодмінно скористаюся вашою пропозицією, щойно буря трохи вщухне.

Кессіді ще раз оглянула невпинний дощ і спиною притулилася до намету. «І як його досі не зносить вітром?» — дивувалася вона. Їй дуже хотілося вибратися з цієї халупи, та внутрішній голос підказував: гроза затягнеться, і якщо вона не наважиться вибігти надвір і добігти до замку, то їй доведеться стояти так всю ніч у товаристві німої жінки, яка весь час чимось зайнята.

«Що ж робити? — думала вона. — Стояти й мерзнути чи ризикнути й дістатися до замку?»

Кессіді, не вагаючись, кинулася під зливу. На неї нібито щось найшло й наказало негайно рушити до замку. Було темно. Дощ заливав їй очі. Вона ледь могла розгледіти власні руки й ноги, не кажучи вже про стежку, що вела до замку. Кессі озирнулася. Позаду неї все ще жевріла маленька галявина, сповнена світла, на яку вона натрапила близько години тому, коли блукала в пошуках укриття.

У якусь мить їй стало байдуже, що вона промокне, змерзне й може загинути, так і не діставшись замку, де, мабуть, тепло й затишно, де могли б пригостити гарячою вечерею та чаєм.

«Господи, що зі мною відбувається? – думала вона. – Що це за думки лізуть у голову?» – бурмотіла Кессіді собі під ніс, біжучи стежкою, освітленою ліхтарями. Вони раптово спалахнули, ніби освітили їй дорогу – показали шлях – наче щось незвідане щомиті чекало її в гості.

Кессіді, цілком занурена у свої думки, бігла далі, міркуючи про те, що буде з тією німою жінкою, яка лишилася в наметі. Та виглядала стурбованою, але водночас щасливою, хоча її щастя було якимсь удаваним, нещирим, наче щось змушувало її усміхатися. Кессі уявляла собі, що чекає в тому замку, і частина її противилася туди йти. Замок наближався, і коли вона підійшла зовсім близько, він наче віддалився на мить, а потім знову постав на своє місце.

«Що за дурниця?» – пробурмотіла вона собі під ніс.

Кессіді стояла на ґанку. Вона звела погляд, коли перед нею відчинилися величезні різьблені двері. Вона ступила на поріг і ахнула — неосяжний простір ніби спалахнув у неї перед очима. Нізвідки до неї підійшла старуха. Вона просунулася вперед, шкрябаючи підошвами по підлозі, й зупинилася просто перед нею.

— А ми тебе чекали, — прохрипіла старуха.

— Хто ви? — з жахом запитала Кессі і відступила до вхідних дверей. — Я лише хотіла перечекати грозу. Мені німa жінка з намету запропонувала тут переночувати.

— Усе правильно, — криво всміхнулася старуха. — Іди за мною. Я покажу тобі твою кімнату.

Однією рукою підтримуючи спину, а другою спираючись на палицю, вона провела Кессіді на останній, п’ятий поверх. Вони піднялися старим ліфтом і опинилися в вузькому коридорі. Старуха нишком зиркнула на лампу під стелею. Та злегка похитувалася з боку в бік.