Замок Поинцеси з Драконом

Я розправила килимок для йоги на підлозі своєї вітальні та під розслабляючу музику лягла на нього в асану шавасана*.

* Шавасана — це ключова асана в практиці йоги, що символізує глибоке розслаблення та відновлення. Ця поза вимагає лежати на спині із закритими очима, розслабивши кожну частину тіла та зосереджуючись на глибокому диханні.

Зробила глибокий вдих через ніс, затримала дихання рахуючи до чотирьох, плавний глибокий видих через рот та заплющила очі. Після важкого робочого дня - це те, що мені необхідно. Просто заземлитися та бути тут і зараз. Лишити всі справи поза квартирою та перейти до відпочинку.

Я перестала чути розмірене цокання стрілок годинника, який висів на стіні, сильні пориви вітру за вікном та гуркіт сусідів зверху. Відчуття польоту відгукнулося у тілі. Темрява перед очима почала розходитися, а за нею мене засліпило яскравим світлом сонця і я остаточно втратила зв’язок з реальністю.

Не розуміючи, що відбувається, спробувала поворушити руками, але помітила, як вониопинилися перед моїм обличчям, я їх бачила.

«Де я?» — Подумала про себе і почала протирати очі долонями, щоб роздивитися все навкруги.

Переді мною відкрилась галявина з ідеально рівною зеленою травичкою. Десь співали птахи, а прямо від мене вела стежка, на якій лежав розмотаний моток ниток червоного кольору. Я нахилилась, щоб підняти його і побачила, що нитка веде по стежці кудись далі. Думка, що я потрапила в якусь казку завітала до мене. Чи може це та сама нірвана, про яку подейкують практики з медитацій?

Я почала накручувати нитку на моток і йти стежкою вперед. Оксамитові зелені пагорби були з усіх сторін. Піднявшись на один із них я побачила вдалині величезний замок. Але, нажаль, стежка вела в іншу сторону. Наступний пагорб мене зустрів дубами-велетнями, які, здавалося, розрізають небо своїм могутнім віковим гіллям. На одній гілці висіла гойдалка. В мені прокинулосьщось дитяче і я вирішила скористатися нагодою та трохи покататися на ній. Спішити мені не було куди, я просто насолоджуюсь моментом, в якому опинилась. Навкруги співали свої вишукані пісні пташки, сонечко пробивалося крізь велике листя дуба та іноді гралося на моєму обличчі з ластовинням. Гойдалка час від часу відзивалась скрипінням міцної мотузки по дереву, а легенький вітерець плутав моє волосся.

Я зупинилася гойдатися та подивилась на моток червоних ниток у моїх руках. Було дуже цікаво куди він мене заведе. Якщо це нірвана і я у глибокій медитації, то виходить, що все навкруги – це виключно моя фантазія, а отже нічого поганого трапитися тут не може.

Окинувши поглядом дуб та гойдалку, остаточно впевнилась, що це тільки моя фантазія, а не чарівний світ. Бо за швидким ритмом життя, я зовсім забула радувати себе такими простими радощами, як погойдатися на гойдалці слухаючи природу, а не дивлячись у телефон сидячі на дивані. Хоча й дивно було, що я відчуваю все фізично, як у реальному світі. Це не схоже було на сон.

Раптом, нитка натягнулась, наче хтось з іншої сторони потягнув її на себе. Я піднялась та пішла по стежці далі, змотуючи нитку. Інтерес всередині мене палав незгасимим полум’ям.

Вийшовши за новий пагорб, я побачила алею, висаджену величезними дубами, а стежка була вимощена камінням. В тіні дерев, в такий спекотний день, було приємно йти.

Дорога вивела мене до дуба неймовірних розмірів: обійняти його було неможливо, а щоб обійти, треба час. Я підняла очі на цього велетня і побачила збудований на ньому справжній замок, схожий на дитячий будинок. До цього замку вела дерев’яна драбина, а над входом висіла вивіска з написом «Замок Принцеси з Драконом», а червона нитка закінчувалась прямо за дверима будиночка на дереві.

Я підійшла до сходів, підняла ногу, щоб ступити на першу сходинку, як до мене, із-за стовбура дерева, вийшов великий гарний олень. Він направив на мене свої великі роги та видихнув так суворо, що на мить здалося, наче дим пішов з його ніздрів. Олень був явно налаштований не дружньо, тому я зробила декілька обережних кроків назад. Лісний красень гупнув граціозними копитами.

— Дракон, йди до мене! — Почула я голос згори. — Не чіпай тьотю! Вона нам не ворог!

Олень слухняно підняв голову та відійшов в сторону від драбини. Тепер він знову здавався гарною лісовою твариною. Я підняла голову надвері замку, щоб побачити ту, хто звертався до свого Дракона.

На терасі невеличкого замку стояла дівчинка років п’яти-семи, в білому топі та спідниці усіяними квітами в ніжних рожевих відтінках. На ногах були спортивні, явно зручні, босоніжки, а на голові заплетені два хвостики.

Дівчинка з білявим кучерявим волоссям подивилась на мене і десь всередині щось відгукнулося незрозумілими мені почуттями. Ця мала мені дуже сильно когось нагадувала, але я не могла зрозуміти кого.

— Вітаю, тьотя. Ви нарешті прийшли до мене? — Почала розмову дівчинка.

— Ми знайомі? — Нарешті я змогла промовити бодай пару слів.

— Ще і як знайомі. Заходьте до мого замку. Дракон Вас не скривдить, не бійтеся. — Я мовчки підняла руку з нитками показуючи їх. — Забирайте їх з собою. Вони були для Вас. Боялась, що не можете знайти дорогу до мене, ось і вирішила якось помітити куди йти. Як бачите, допомогло!

Я, не розуміючи нічого, почала підійматися по сходах до замку.
На маленькій дерев’яній терасі перед входом лежав здутий футбольний м’яч нагадавши мені той м’яч, який батьки мені купили у 2006 році під час Чемпіонату Світу з футболу. Я зупинилась,дивлячись на нього і почала згадувати, як в дитинстві полюбляла грати в футбол з друзями у дворі або на коробці на стадіоні, як ми влаштовували свої маленькі змагання, як створили свою команду під назвою «Турбо». Я тоді ще намалювала нам емблему у Paint: м’яч з полум’ям позаду. Коряво вийшло, але на той час це було дуже круто, ні у кого нічого подібного не було.

— Тьоть, проходь, не стій там. — Витягнув мене з роздумів голос дівчинки.

— А що це за м’яч? — На дворі вже був 2024 рік, а м’яч таких давніх часів я не бачила вже давно, та і їх вже давно не випускали.