Розділ 5

На ґанку було холодніше, ніж очікував Семюел Окафор, і це його майже потішило. Холод, на відміну від слів, не вимагав тлумачення. Він просто проходив крізь тканину піджака, притискався до шкіри, змушував плечі підніматися, подих ставати видимим, а думки — бодай на кілька секунд припинити вдавати із себе математичний комітет із надзвичайних ситуацій. Беллвезерська ніч лежала довкола будинку темна, охайна, передміська: рідкі вікна сусідів, блідий ліхтар біля доріжки, клени, що вже втратили частину листя, нерухомі машини при узбіччі, далекий звук шосе, схожий не на рух, а на пам’ять про рух. У такому пейзажі не мало відбуватися нічого метафізичного. Тут мали б обговорювати податки на нерухомість, рейтинги шкіл, ремонт даху, сперечатися, хто неправильно припаркувався біля пожежного гідранта, і скаржитися на оленів, що об’їдають декоративні кущі з презирством професійних мародерів. Але за дверима, у теплому домі з добрим вином і шоколадним тортом, що вже холонув, семеро дорослих, освічених, професійно озброєних людей уже не могли вирішити, чи достатньо їм звичайного невір’я, аби захиститися від того, що щойно сказав Теодор.

Маркус вийшов слідом, накинувши пальто, але не застебнувши його, і якийсь час стояв мовчки. Сигара залишилася у вітальні, втративши навіть символічне право на участь. Він не став питати, як Семюел почувається. Чоловіки їхнього віку, якщо дружать достатньо довго й не хочуть принизити один одного турботою, рідко починають із прямого запитання. Маркус подивився на вулицю, потім на темне небо, а тоді сказав:

— Холодно.

— Нарешті твердження, з яким можна погодитися без застережень, — відповів Семюел.

— Не поспішай. Клер могла б пояснити, що ми неправильно сприймаємо температурну аномалію.

Семюел фиркнув. Сміх вийшов короткий, майже випадковий, але після нього стало трохи легше.

— Ти йому віриш? — спитав він.

Маркус довго не відповідав. У будинку за їхніми спинами хтось пройшов передпокоєм, мостина тихо озвалася. Надворі гілка клена ковзнула по поруччю, як пальці по старому паперу.

— Я вірю, що він наляканий, — нарешті сказав Маркус. — Вірю, що він не грає. Вірю, що архів, якщо він існує, виявиться серйознішим, ніж нам хотілося б. Вірю, що його мозок, на жаль для всіх нас, надто дисциплінований, щоб просто видати гарну параною з феєрверком. А от у що він сам починає вірити — не знаю.

— Ти ухилився від відповіді.

— Звісно. Я юрист. Пряма відповідь без потреби — професійна недбалість.

Семюел засунув руки в кишені й подивився на носаки своїх туфель, темні на світлому камені ґанку.

— Я ненавиджу те, що моя історія тепер лежить у його конструкції. Не тому, що він її вкрав. Він не вкрав. Він слухав. Але вона ніби перестала бути тільки моєю і Ніниною. Тепер вона частина чогось більшого, а я згоди на це не давав.

— Так, — сказав Маркус. — Саме це й бісить.

— А ще гірше, що частина мене хоче, аби він мав рацію.

Маркус повернувся до нього.

— Чому?

— Бо випадковість нестерпна. Бо якщо світ справді просто величезна машина, де літаки врізаються у вежі, люди гинуть, а я при цьому залишаюся в країні, одружуюся з Ніною й отримую синів, то моя вдячність назавжди буде брудною й без адресата. А якщо є структура… навіть страшна… — Семюел урвав себе й похитав головою. — Чуєш? Я вже говорю як людина, якій не можна давати крейду.

— Структура не обов’язково краща за хаос, — сказав Маркус. — Іноді хаос принаймні не має наміру.

— Саме так.

Вони замовкли. Усередині будинку знову почулися кроки, потім тихий голос Віктора, нерозбірливий, але за інтонацією вже роздратований. Семюел видихнув хмарку пари.

— Ходімо, — сказав він. — Якщо Віктор почне сперечатися без мене, він може випадково врятувати світ, а я це пропущу.

— Не хвилюйся, — сказав Маркус. — Віктор не рятує світ без попередньої письмової незгоди.

Коли вони повернулися, гості вже знову збиралися у вітальні, але розташування змінилося. Ніхто не зайняв колишнього місця точно. Це було ледь помітно, та Теодор побачив одразу: люди, які почули забагато, перестали довіряти меблям, ніби попередня розсадка належала тим, хто ще не знав. Клер більше не стояла біля вікна, а сиділа в глибокому кріслі, скинувши туфлі й підібгавши одну ногу; це робило її менш офіційною і чомусь небезпечнішою. Міріам принесла з кухні склянку води й поставила її біля Теодора, не питаючи, чи хоче він пити. Амелія зайняла крісло навпроти каміна — тепер не поруч із диваном, а так, щоб бачити всіх одразу. Бен залишився біля книжкових полиць, але взяв стілець і присунув його ближче до кола, ніби вирішив, що спостерігати з орбіти більше недоречно. Віктор стояв біля низького столика й дивився на пляшки так, наче ті були недостатньо чесними даними. Маркус і Семюел увійшли разом, і холод із вулиці на кілька секунд змішався з теплом каміна, змусивши вогонь сіпнутися.

— Ми маємо щось зробити, перш ніж продовжимо, — сказала Амелія.

— Викликати екзорциста? — спитав Віктор.

— Ні. Встановити правила мислення. Інакше ми зараз усі почнемо захищати не істину, а власну здатність це витримати.

— Це, до речі, найкращий опис академічних дебатів, який я чув, — сказав Маркус, знімаючи пальто.