Розділ 4

Теодор Вейл багато років учив студентів не довіряти першій силі власного пояснення. Що красивіша конструкція, казав він, то настороженішим має бути розум; краса думки — не доказ істини, а іноді лише витончена форма спокуси. Добра гіпотеза вміє триматися під ударами, але погана часто тримається ще краще, бо захищається не фактами, а людською потребою в порядку. Він повторював це так часто, що одна аспірантка подарувала йому на день народження горнятко з написом: “Підозрюй власну елегантність”. Горнятко стояло тепер у кухонній шафі між звичайними білими чашками, і думка про нього чомусь прийшла йому в голову саме тієї миті, коли семеро найрозумніших людей із його близького кола дивилися на нього так, ніби він щойно поклав на підлогу вітальні не ідею, а заряджену зброю.

Він досі тримав фотографію Ендрю і Нори. Рамка нагрілася від його пальців, скло трохи відбивало вогонь, і дитячі обличчя на знімку здавалися не просто минулими, а такими, що перебувають у тій недосяжній ділянці часу, де все ще можна було б запобігти, виправити, втримати, якби людина вміла входити в минуле не пам’яттю, а тілом. На фотографії вони стояли на пляжі в Мені: Ендрю, худий, надто серйозний для чотирнадцяти, з мокрим волоссям, що прилипло до чола; Нора, десятирічна, з піском на колінах і виразом переможниці, яка щойно збудувала фортецю, приречену бути змитою припливом, але поки відмовляється враховувати океан. Теодор пам’ятав той день майже фізично: вітер, запах холодної води, крик чайок, роздратування Елізи, його тодішньої дружини, бо діти відмовлялися переодягатися, власне відчуття невдачі, сховане під батьківською усмішкою. Тоді він ще не знав, що за рік їхня сім’я перестане бути домом і стане розкладом.

— Буквально, — повторив Віктор.

Він вимовив це слово без питальної інтонації. Ніби скуштував його й відчув у ньому отруту.

— Так, — сказав Теодор. — Буквально.

— Тоді почни з визначення, — сказав Семюел, і в його голосі вперше за вечір з’явилася математична жорсткість. — “Пов’язане зі мною” — надто широке формулювання. Будь-яка подія у світі, якщо взяти достатньо проміжних ланок, пов’язана з кожним із нас. Я можу бути пов’язаний із виверженням вулкана через ціну авіаквитка, із судовим рішенням — через політичний клімат, з ураганом — через страхову ставку, з вірусом — через університетське фінансування. Це не зв’язок. Це мережа. Світ мережевий.

— Я не про такий зв’язок.

— Тоді про який?

Теодор поставив фотографію на камінну полицю, але не туди, де вона стояла раніше, а ближче до краю. Амелія помітила це; він побачив по її очах. Лікарка й нейропсихіатриня в ній уже відзначали кожну нерівність поведінки, але подруга, можливо, тримала діагноз на відстані.

— Про зв’язок у часі, у змісті й у моїй внутрішній необхідності, — сказав Теодор. — У кожному випадку подія, яку ви назвали, збігалася з моментом мого життя, коли я або відчайдушно хотів, щоб щось не сталося, або не менш відчайдушно хотів, щоб щось сталося, але сам не міг цього домогтися. І ця зовнішня подія змінювала обставини саме так, як було потрібно, щоб моє життя не пішло в бік, який я тоді вважав нестерпним.

Віктор коротко засміявся, але сміх був сухий, злий.

— “Саме так, як було потрібно”. Прекрасно. Ми вже вийшли з царини спогадів і зайшли в царину космічного сервісу.

— Вікторе, — тихо сказала Міріам.

— Ні, Міріам, не зупиняй мене надто рано. Це важливо. Він щойно сказав, що теракт, ураган, вибух, судове рішення, сонячний спалах, вулкан і вірусний спалах якимось чином обслуговували його особисту траєкторію. Я хочу, щоб у кімнаті було ясно, наскільки жахливо звучить ця фраза.

— Мені ясно, — сказав Теодор.

— Недостатньо. Якби було ясно, ти б її не вимовив.

— Я вимовив її саме тому, що мені ясно.

Це зупинило Віктора краще за заперечення. Він відвернувся, провів рукою по обличчю, потім сів знову, але вже не відкинувся в кріслі, а нахилився вперед: лікті на колінах, пальці зчеплені, погляд піднятий на Теодора знизу, майже ворожо.

— Тоді говори, — сказав він. — Але говори повільно. І не ховайся за красиві формулювання.

Теодор кивнув. Він сам боявся красивих формулювань. Краса могла зробити його історію стерпною. А вона не мала права стати стерпною завчасно.

— Почну не з себе цілком, — сказав він. — Якщо почну з дитинства, ми потонемо. Почну з ваших історій, як і обіцяв. Не тому, що вони доводять мою правоту. Не доводять. Вони лише показують, чому я більше не можу називати все це звичайними збігами й жити далі так, ніби нічого не відбувається.

Маркус підняв незапалену сигару, як адвокат піднімає олівець.

— Перш ніж ти почнеш: ти вів записи?

— Так.

— Дати? Документи? Листи? Медичні висновки? Новини? Чи це відновлено з пам’яті?

— І те, й те. За останні роки я зібрав архів. Особистий, газетний, медичний, університетський. Не повний, звісно. Але достатньо докладний, щоб у багатьох місцях перевірити себе.

— Ми його побачимо?

— Якщо захочете. Не весь сьогодні. Але так.

Маркус кивнув.

— Добре. Продовжуй.

У цьому “добре” було не схвалення, а дозвіл перейти до наступного питання. Теодор раптом відчув, що справді стоїть перед судом, тільки замість судді — камін, замість протоколу — пам’ять, замість присяжних — друзі, яким він сам дав право винести вирок.