Залізо та Бетон

Частина третя. Ми не повернемося.

Аскольд сидів, приковуючи погляди дітей, неначе щойно відкрита пачка смачних цукерок. Казка, яку він розповідав, ось‑ось вже добігала кінця:
— «Чи готова стати моєю навіки?» — спитав перелесник у неї, стоячи позаду.
Казкар, раптово, завмер, вичікуючи паузу і дивлячись, як публіка широко розкривала очі і надувала губи, не в змозі дочекатися продовження. 
— «Ні». Тоді Лада швидко вскочила, повернулася до перелесника і міцно‑міцно обняла того, перетворившись від цього дотику на попіл у його руках. Кінець.
Серед цілого поля голів, що, як верби, покосилися від драматичного фіналу, різко виділилася одна — Вірляна. Дівчинка стрімко піднялась і гучно тупнула ногою по землі.
— Ну й нудьга! Знову ти, Аскольде, ці соплі розповідаєш! Про перелесників, про мавок — нецікаво це! Краще б ти ще раз про Котигорошка розповів!
У відповідь з іншого кінця їх імпровізованої зали устав Андрій, який ткнув у протестувальницю пальцем і почав захищати честь любовно‑драматичних історій.
— Не мели дурниць, Ляно! Що цікавого в тому твоєму Котигорошку?! Як він знову усіх переможе?! Нецікаво мені слухати таке: ні про Котигорошка, ні про Кожум'яку! Бо завжди в них все виходить і всіх вони перемагають! А де… як її там... о, трама! Де трама? Де гонфлікт? Правильно я кажу, Аскольде? 
Вірляна пірхнула.
— І все одно я краще буду слухати казки про дурних хлопців ніж ці любовні дурощі. Аскольде, чому немає ніякої казки, я не знаю... про якусь... геройшу? Богатиршу? Чому завжди все про хлопців? Хочу послухати про дівчину, яку хлопці за коси тягали, а вона їм потім ці руки взяла і відірвала! 
Казкар лише гучно пірхнув і залився теплим сміхом. 
— Намотаю собі на вуса, Ляно, — клявся він через гучний регіт. — Може, сам таку історію придумаю.
— Так, діти, вже темніє. Пора вам до ліжечок. 
Гучні суперечки обережно перервала Віринея. Жінка присіла поруч із Ярославою і пригорнула дівчинку, що до цього мрійливо спостерігала за Аскольдом. З недавнього часу, коли у тієї під час пологів загинула мати, вона почала опікуватися нею ніби своєю, дозволяючи навіть залишатися на ніч у кімнаті свого сина.
Поки діти волали врізнобій прохання залишитися ще на одну казку Аскольд, поки ніхто не бачив, скріпив два мізинці, дивлячись на рудоволосу — «зустрінемось вночі на нашому звичному місці». Та, у відповідь, ледь помітно кивнула. 
Врешті-решт усі спроби дітей продовжити свої вечірні посиденьки розбилися вщент об найгірший аргумент, який доросла людина може навести в такій ситуації — заклик їхніх батьків. Сім'ї почали розводити своїх дітей по кімнатах, прощаючись з Аскольдом і бажаючи одне одному спокійної ночі. Ярославу забрав Гнат, і до самої ночі дівчинка опікувалася новонародженим братом. Коли й так малочисельні сонячні промені, які з трудом пробивалися через щільну імлу, почали зовсім розсіюватися і громаду остаточно охопила темрява, двоє підлітків, з невеличкою перервою, виходили через запасний підземний хід. Ключ від нього молодший син лідера Шукачів добував без особливих проблем і як тоді вважав без зайвої уваги.
— Коли ми вже йому скажемо, Вольчику? 
Віринея питала це з їхньої з Волелюбом кімнати, виразно чуючи, як Аскольд «абсолютно безшумно зачиняє за собою двері так, що батьки точно не почують».
— Та нехай ходить, це ж свята справа. Ти що, нас не пам'ятаєш у тому віці?
— О ні, ми такими точно не були.
— Точно, — сміявся Волелюб. — Бо ми тікали з криками й скандалами, а потім кілька днів переховувалися від Шукачів. 
Вони усміхнулися. Це був останній тиждень життя Волелюба і другий тиждень, коли Віринея носила під своїм серцем Ясну але ще не знала про це.
Шлях Аскольда і Ярослави лежав через вузькі коридори, у яких вони колись зустрілися, а потім піднімався наверх — на одну з промислових башт. Аскольд, як завжди, прийшов трохи раніше і чекав на дівчину, мрійливо дивлячись у далечінь.
— Гарна була казка, Аскольде. 
У відповідь той лише тепло посміхнувся і невимушено взяв дівчину за руку, коли та сіла поруч, що змушувало її щоразу червоніти. Підлітки довго сиділи, насолоджуючись краєвидом, який ніколи не прагнув, щоб ним хтось милувався. Обриси індустріальних будівель у темряві виглядали неначе причаєні велетні і гігантьскі монстри, а ті, що освітлювалися штучним синім світлом, виглядали просто холодно і депресивно. Мертво, бо як ще назвати місце, у якому не було нічого живого? Штучне місце, що колись збудували мертві зараз люди і яке повинно було увічнити їхнє життя і труд у незупинній роботі цих незліченних заводів і фабрик, що зараз також стояли мертвими й забутими. Ярослава дивилася на все це так, як раніше люди дивилися на широкі лани у теплому вечірньому світлі чи на нічні зірки, бо порівнювати було ні з чим. Для Аскольда ж, своєю чергою, це місце було цінним з іншої причини — в радіусі декількох кілометрів це була найвища точка. І тільки з неї його очі мали змогу чіплятися за горизонт, уявляючи, наскільки може бути прекрасним той самий світ з історій старійшин, в якому їх зараз немає. І ніколи не буде. 
Дівчина звела погляд своїх карих очей на Аскольда. 
— Аскольде, слухай, я давно хотіла з тобою поговорити.
— Про що?
Пара зустрілася поглядами, після чого їхні думки немов перев’язалися і до чорта передушили одна одну. Він знав, що Ярослава хотіла йому сказати, але не знав як правильно на це реагувати. Вона ж, в свою чергу, знала, що він зрозумів і просто не знала як продовжити. Так вони й залишалися сидіти і тупо дивитися одне на одного, поки за їхніми спинами не почувся дзвінкий металевий шум у супроводі прокльонів. 
— Ах, чорт тебе забирай… вбитися можна, поки сюди дойдеш. 
Ярослава різко наполохалася, але Аскольд її хутко заспокоїв. Так він думав, що заспокоїв, бо ефект був повністю протилежний.
— Спокійно, це свої.
 «Які ще, в біса, свої???»
До них піднявся худий хлопець, якого вона колись вже бачила, але не пам’ятала імені. 
— Ярослава, знайомся — це Тадей. Вибач, що не попередив, але я запросив його сюди, до нас. Хотів, щоб він теж побачив це місце.
Від цієї інформації у дівчини мало очі з орбіт не повилітали. Хлопець зробив декілька кроків уперед, на світло. Хвороблива блідота на його шкірі, що до цього ховалася за темрявою, нарешті показала себе. Тадей підняв свою білу, як крейда, руку у вітальному жесті. Ярослава кивнула у відповідь, в останній момент помітивши на блідій кінцівці декілька свіжих, поперечних порізів. Аскольд став поруч, лише своєю зовнішністю створюючи контраст із похмурим і непривітним Тадеєм, з темним волоссям, колами під очима, неприємною для Ярослави усмішкою і хитрим поглядом. На його фоні невинний і навіть трохи рум'яний син Волелюба виглядав чужорідно. Тієї ночі Тадей сів поміж ними, що з самого початку було доволі символічно, бо з того моменту він, як жалілася потім Ярослава:
— Став нам як кістка поперек горла, Аскольде. Я справді намагаюся з ним потоваришувати, але ти взагалі знаєш, що він мені сказав учора?
«Ну і що, що в тебе мати загинула? У мене взагалі батьки від хвороби подохли, а виховує мене тітка, яка мене ненавидить. Я ж не жаліюсь усім попало, то й ти слюни підбери. У Аскольда, взагалі‑то, і без тебе є свої проблеми.»
У відповідь Аскольд уперше на її пам'яті став відразливим та навіть якимось злим щодо неї. Дівчина була впевнена, що Аскольд в курсі того, що Тадей їй взагалі не подобається, але не розуміла, чому він просто ігнорує думки яка вона так наполегливо направляла йому. 
— Ти не розумієш, Ярославо. Він тільки таким здається, але всередині він хороший. Він ще з раннього дитинства сирота, йому було дуже тяжко. Будь‑ласка, зрозумій його. 
І вона намагалася розуміти, куди діватися, бо увесь вільний час тепер доводилося проводити утрьох.
«Хоча ні, не втрьох, з половинкою нормальної людини» — кепкувала Ярослава, коли з часом вони перестали просто мовчки терпіти одне одного і зрозуміли, що можуть перекидатися пасивно-агресивними уколами, від яких навіть отримували задоволення. Аскольда влаштовував такий стан справ. Тим паче, що вони почали навіть неіронічно дарувати одне‑одному подарунки на день народження, але про справжню дружбу мови ніколи не йшло. Своє справжнє ставлення один до одного Ярослава і Тадей продемонстрували, коли другий через декілька років захотів піти з громади і забрати з собою Аскольда. Він майже згодився, простягаючи Тадею руку, коли дівчина вчепилася в його спину і не давала піти. Згадувала Віринею, Дем'яна, благала, погрожувала, плакала, істерила, врешті-решт випаливши дещо, що змусило Аскольда вперше і востаннє заподіяти Ярі фізичного болю:
— Тадею, я знаю, що ти дуже давно вже хочеш піти звідси. Ти і твої друзі, але не тягніть за собою Аскольда! Йому не потрібно помирати там, з вами. Зробіть це самі, а його залиште в спокої. Залиште його з матір'ю, з його братом, зі мною. Будь‑ласка! 
Ярослава не бачила, що було далі, бо уткнулась носом у спину Аскольда і почала плакати. Тадей з іншими ще деякий час стояли у тиші. Одна дівчина з компанії намагалася втрутитися, але він швидко її осадив.
— Яра, ти що, взагалі йоб…
— Стули писок! Нема чого говорити далі, якщо так нам кажуть на прощання. Якщо навіть у цьому випадку декому нічого на це сказати, то ми справді підемо. Більше нас тут нічого не тримає. 
— Тадею, зачекай.
Хлопець повернувся і з презирством дивився на Аскольда з-під свого темного волосся. 
— Я хочу, щоб не дивлячись на усе, що зараз сталося ти пам'ятав, про що ми завжди говорили. Якщо наступить момент, то пам'ятай, що означає змінити світ чи змінитись під нього. Добре?
— На відміну від декого - я це досі розумію. 
«Так, ідіть, — подумки благала дівчина. — Аскольд нехай залишається тут. Бо без нього мені й життя не миле. Нічого мені не миле. Бо тільки він та мама до мене були добрими все життя і не засуджували. А ви… не знаю навіть, як він з вами сплутався, що знайшов він у вас такого, чого не знайшов у мені. Бо ви — грубі, черстві, холодні, підлі і...
Ярослава спинилася, бо Аскольд до болю стиснув її праву руку, якою вона й досі його обіймала, і не давала зрушити з місця. А потім і взагалі подивився таким поглядом, який Ярослава добре знала, але який ніколи не хотіла побачити у свого коханого — погляд її батька. Вони не спілкувалися кілька місяців, а коли знову почали, то їх наче все ще було троє. 
                                                                                ***
Саме цей жест із двома скріпленими разом мізинцями Ярославі зараз показував він у вікні, на відстані якихось декількох десятків метрів. Показав його і посміхнувся. Дуже теплою посмішкою, прямо як раніше. Коли їх було тільки двоє. Після кивка у бік виходу він зник, а Ярослава так і залишилася мрійно стояти і дивитися у вікно, допоки не відчула, як щось тягне її за волосся униз. 
— Ох, Любиме, ну що ти таке робиш? Мені ж боляче. 
Опустивши очі, дівчина побачила Любима, який ніяк не міг своїми силами дотягнутися до ложки.
— Вибач, сонечко, я щось замріялася. Ти вже наївся?
Любим пережував і енергійно закивав головою. 
— Добре, тоді давай я тобі витру рота. Ось так, красунчику. Слухай, ти не образишся на сестричку, якщо вона на декілька хвилин відійде? 
— Д-добре. 
Ярослава поцілувала брата у чоло і, запевнившись, що людям у громаді все ще немає діла до єдиного входу і виходу, який розділяє їх із зовнішнім світом, тихенько вийшла. Перед тим, як зачинити двері, дівчина звернула увагу на те, що її брат увесь цей час з дивним виразом обличчя супроводжував її поглядом. Вона ще раз посміхнулася Любиму і підняла великий палець, перш ніж повністю зникнути. 
Він стояв недалеко їхнього тимчасового пристанища, притулившись спиною до стіни. Варто було Ярославі побачити ті самі маленькі ямочки, що з’являються в нього при посмішці, як його світлі брови знову піднімаються, коли він дивиться на Ярославу, як світле волосся падає на його чоло і яким жестом він його поправляє, то сумніви у реальності цього зникли. Це дійсно був він, у цьому дівчину запевняло усе: те, як він рухається, те, як він дивиться, навіть те, як він стояв. 
— Що ти тут робиш? Я гадала, що ти… — Ярослава зробила паузу, бо гадала, що він, як зазвичай, правильно додумає що вона хотіла сказати, але цього не сталося. — Що ти вже не повернешся. 
— Я теж. Але коли пішов, то зрозумів, що не можу тебе полишити. Просто не можу. 
Протягнув руку, чого не робив вже дуже багато років. 
— Пройдемося трохи? 
Яра мовчки узяла його долоню, дуже холодну на дотик, про що миттєво забула, поглянувши у світлосині очі, які навіть дивилися на неї тепер по‑іншому. Добріше. З любов'ю. З…любов'ю? А й справді. З настільки довгоочікуваною, що тепер здавалося б і нереальною. Пара повільно віддалялася від безпечного місця. 
— Але що сказав Дем'ян?
— Дем'ян? Не переймайся через нього. Головне, що я нарешті для себе все зрозумів, лише коли пішов. Мені насправді дуже не вистачає… ну…
— Мене — цього разу Ярослава сама закінчила за нього речення.
— Саме так. Тебе. 
Він зупинився. 
— Вибач мені, Яро. Вибач мені, будь ласка, що залишив тебе. Я зрозумів, що на прощання ти більше не хотіла мене зупиняти і вдавала, наче все добре. Але це насправді було не так. Правда?
Дівчина здивовано зітхнула; у своєму вмінні розуміти настрої і думки людей він тепер перевершив сам себе, буквально прочитавши її як книгу. Не дивлячись на те, що бажання відпускати його на цей раз в неї було не більше, вимагати Аскольда не йти за власним братом вона не могла. Ні через стид, який вона досі мала через ту ситуацію з Тадеєм, ні через звичайний здоровий глузд. Він ніжно торкнувся її підборіддя. Наблизився до вуха і прошепотів:
— Я б хотів загладити перед тобою свою провину. Якщо ти дозволиш. 
— Я...
Ярослава заплющила очі, потяглася до нього губами у відповідь і встала на носки. Розслабилася і розчинилася у моменті, але через секунду її наче облили холодною водою. 
— Ярослава!!!
Голос батька, який завжди звучав для неї погрозливо, навіть коли він почав намагатися поводитися м'якше, тепер відчувався наляканим. Вперше на пам'яті дівчини. У сантиметрах від її вуха, в якому Аскольд ще декілька секунд тому заколисливо шепотів, спалахнув пронизливий крик. Нелюдський крик. Дівчина налякано відсахнулася і впала на спину, закрившись руками від небезпеки, яку вона досі навіть не усвідомлювала. Різкі завивання Аскольда були настільки гучними і відчайдушними у свідомості Ярослави, ніби хлопець заживо згорав на місці, але розплющити очі й побачити, що відбувається, дівчина ще якийсь час не наважувалася. Перший образ, який перед нею змалювала налякана уява, — химерне і кровожерливе створіння, що перетворилося на її коханого і прийшло, щоб вбити її чи забрати душу. Усе, як в тих рідкісних жахастиках, які старійшини іноді все ж наважувалися розповісти дітям. Але коли дівчина нарешті набралася сміливості і розплющила очі, то побачила найгірше — Аскольда. Просто Аскольда, що лежав і мучився від несамовитого болю. Тільки його шкіра, що виглядала як людська, але чомусь вкривалася іржею, від якої відлущувалися окремі шматки і падали на холодний бетон, могла повідомити дівчині, що це насправді не її кохана людина. Однак це тільки створювало у розхитаній свідомості дисонанс, що зводив з розуму. Ярослава плакала. Вона бачила у судомних вибриках Аскольда скору смерть, а коли його тіло остаточно перестало рухатися — її розум ототожнив цю подію зі справжньою смертю коханого прямо в неї на очах. Цей образ виявився настільки яскравим і гострим у розумі дівчини, що остаточно перекрив усі інші думки. Околицями розлетівся її гучний вереск.
Гнат зміг опинитися біля Ярослави тільки тоді, коли все скінчилося, й так примудрившись пробігти сто метрів за якісь десять секунд. Неймовірно довгих десять секунд. Він кинув погляд на те, що очі рідної дочки бачили як молодшого сина Волелюба, і здригнувся. Сів перед дівчиною, миттю розгледівши побілену, немов від обмороження, шкіру в неї на підборідді та правій долоні. 
— Арето, Єремію!!! — владно кликав Гнат. — Живо сюди!!!
Поміж рядів громади, що вже стовпилися коло входу у будівлю, з'явилася сім'я лікарів, за якими біг їхній син — Іриней.
— Все буде добре, сонечку, все буде добре. 
Коли лікарі опинилися поруч і почали оглядати дівчину, яка все ще сиділа з відчуженим поглядом, ні на що не реагуючи, Гнат устав і почав вишукувати серед натовпу обличчя Шукачів. Тремтіння в кінцівках і голосі він навіть не намагався приховати. 
— Марко, Лука, приберіть звідси це неподобство! Усі інші зайдіть назад, до будівлі! Чого стовбичете?!
— Гнате, — м'яко втрутився Теофан. — Але що відбувається? Хто... що це?
— Вас це не стосується, зрозуміло? Я кажу, зайдіть назад, поки вас не помітили!
— Як це не стосується, Гнате?! — відгукнувся ще хтось із натовпу. — Ти що, з даху впав?!
— Не випробовуй моє терпіння, Омельку! Ви чули мої слова: зайдіть назад, хутко!
Меланія, що стояла поруч зі своїм чоловіком, оперативно осадила того, припиняючи непотрібні зараз сперечання. Люди трохи погомоніли, але все ж страх почав перемагати допитливість.
— Можеш іти, сонечко? — питала Арета, намагаючись привести Ярославу до тями. — Добре, пішли обережно. Краще зайдемо всередину. Єремію, приготуй стерильні пов'язки. 
— О господи, ну і що це за вилупок? Його взагалі безпечно чіпати? — жалівся Лука.
— Не знаю, але сподіваюся, він неважкий, — відповів Марко. 
Останнє, що побачила Слава, заходячи з рештою громади усередину, — як мертве тіло Аскольда грубо підбирають і кудись несуть двоє Шукачів. Вона не бачила на його шкірі навіть слідів недавньої корозії. Тепер, коли дівчина хоча б трохи опритомніла і була нарешті готова взяти до уваги візуальні докази того, що весь час це був насправді не Аскольд — вони, як на зло, просто зникли. Це був звичайний труп. Труп Аскольда. Очі якого слідкували за нею. Двері всередину зачинилися.
Гнат піднявся на другий поверх їхньої будівлі, відчиняючи двері у пильну, невелику кімнату, з масивним дубовим столом і кількома великими шафами з книгами, що вже ледь-ледь і розсиплються у прах. Лідер Шукачів розгорнув карту, повісив її на шафу і нерухомо чекав на прибуття своїх підлеглих. Почергово його компанію почали поповнювати Борис, Юстин та брати‑близнюки Сава та Яків. Марко і Лука поспіли згодом. Похмурий погляд лідера Шукачів знайшов Бориса і Марка, яким вранці був відданий наказ охороняти укриття і відводити усі загрози якомога далі. Почали сперечатися. 
— Як ви пропустили цього висерка сюди? 
У відповідь Борис нервово розчісував свою пишну бороду. 
— Гнате, сьогодні в окрузі цієї погані було до бісової матері. Ми з Марком замахалися їх відводити. 
— Замахалися, так? Вневнений, що Марко знайшов поміж цим час, щоб пожерти. 
— А йди ти до чорта, Гнате! Ти чудово знаєш що це не так! В мене за весь день крихти у роті не було! 
— Та невже?! — нарешті вибухнув рудоволосий. — Тоді чому мою Ярославу щойно мало не вбили?!
— Та тому що в сраці моєї розуму більше, ніж у твоєї дочки, Гнате! Нахіба вона сама кудись взагалі вийшла, дурепа?!
Лідер Шукачів у два кроки подолав відстань поміж ними. Худий Марко, що був на голову нижче, налякано сіпнувся, але швидко прийшов до тями і стиснув кулаки.
— Попереджаю тебе, плюгавий, я сьогодні цілий день без гарячого. Якщо почнеш своїми одоробалами махати — я рівно стояти не буду. 
Поки Лука і Сава посміхалися, один з іронією, а інший в насолоді, більш миролюбиві і неконфліктні Юстин та Яків намагалися зам'яти ситуацію, обережно відводячи сперечаючих одне від одного. 
— Гнате, ситуація дійсно змінилася, — сказав Юстин. — Я також помітив, що сьогодні ці істоти поводилися агресивніше.
Намагаючись зберегти рештки спокою, той відійшов і повернувся до карти. Усі спроби уняти дрижаки в кінцівках виявлялись марними. Юстин був єдиним з Шукачів на кого Гнат ніколи не гнівався і завжди прислуховувався до його слів. Довгов'язий чоловік з ранньою сидиною завжди викликав у нього довіру. 
— Доповідай, Юстине — сказав він на видиху. 
— В цілому все було так, як повідомив Дем'ян перед тим, як піти. У нашій старій домівці дійсно чисто, за весь день я не побачив там жодного руху.
У розмову втрутився Лука зі своєю звичною манерою розмови, яка завжди змушувала Юстина закочувати очі. 
— Щось я пропустив момент, коли цей вишкребок став для нас надійним інформатором. 
— Що, Лука, досі сердишся через той випадок, коли той пришелепкуватий дупу твою на око натягнув? Та це ж всього раз було. Не ти перший, не ти...
— Сава стули писок. Доповідай, що сьогодні було у вас із Яковом.
— Нудота якщо коротко, але ця наволоч дійсно стала наче більш активною. Довелося побігати, але ми не жаліємося.
Він гордовито показав на себе і схрестив руки на грудях, поки інший брат не врізав йому запотиличник.
— Ти не жалієшся, вилупок. Якби я сьогодні твою дупу не врятував, лежав би ти там зараз по шматках. І годі мене перекривляти.
— Ясно. Зрозумів вас. 
— Гнате, ну скажи хоч ти йому, бо він ме...
Гнат різко зупинив Якова жестом і затих, роздивляючись позначки на своїй карті. 
— Ми знали, що це місце буде тільки тимчасовим укриттям, але, здається, нам доведеться йти раніше, ніж ми гадали. Ці тварі гуляють під нашою домівкою. Це вже ні в які ворота. Тільки-от куди? Юстине, на скільки днів у нас ще залишилося їжі?
— У поспіху нам не вдалося забрати багато. Якщо не зменшити порції, то лише на три.
— Гм... особисто для мене найкращий варіант — він ткнув на найдальшу від їх розташування точку. — Велика будівля, безпечна. Не така відкрита місцина, дуже багато високих точок для огляду. Тільки якщо вести людей, ми будемо туди йти тиждень. 
— Якщо не скоротити шлях. 
Гнат повернувся до Сави, що дуже солодко посміхався.
— Ти що, надумав, бляха, зі своїм братом знову щось підірвати? — спитав Борис. 
— Годі мене приписувати до того випадку, Боря! Я був поруч, щоб запевнитися, що мій брат не відірве собі руки! 
— Ага, аякже. Гнате, просто послухай мене. Інших це також стосується. 
Суть плану одного з близнюків полягала у тому, щоб нарешті використати вибухівку, яку він власними зусиллями довго і кропітко збирав. А, ну і допомогти громаді швидше подолати шлях до безпечного місця (якщо вдасться), щоб не треба було ризикувати і вести людей місцевістю з дуже щільною забудовою. У котрій неможливо було оперативно розвернутися у разі небезпеки. 
— Що, якщо на шум зійдуться ці залізяки? — одразу спитав Юстин. 
Сава показав на нього двома руками і луснув пальцями. Дивлячись на цей показушний жест, Якову знову хотілося тріснути йому запотиличник. 
— Десять очок Юстику за влучне питання. Але ж ви не думаєте, що я приберіг тільки одну бабахалку на всяк випадок?
Він знову хижо посміхнувся і потер руки, уявляючи цілий ланцюг вибухів, що з одного боку повинен був відвести цих істот від потрібного їм місця, а з іншого —став би його найкращим шедевром. 
— Ну то що, Гнате? Що скажеш?
Гнат повернувся до інших і стримано спитав:
— Хто за, хто проти цього плану?
Шукачі по черзі піднімали руки, коротко висловлюючи свої думки. Взагалі голосування не мало настільки великої ваги, бо останнє слово завжди залишалося за Гнатом, проте іноді таким чином їм вдавалося доробляти свої плани, а один влучний контраргумент (найчастіше від Юстина) давав зрозуміти, що так краще не робити. Цього разу Юстин погодився, підмітивши, що незважаючи на ризик, у цьому плані дійсно є сенс і він допоможе виграти їм зайві дні, уникнути голодування і дасть більше простору для маневру. За був також і Яків, але намагався підняти руку так, щоб ніхто, окрім лідера Шукачів, цього не побачив (це побачили усі). 
— Добре. Тоді ви з Яковом завтра вранці підірвете стіну. Закладете ще декілька вибухівок на випадок того, якщо доведеться відводити цих тварюк, і підете до найближчого схову Шукачів. Вишкребіть там усе, що знайдете і несіть сюди — зайвим не буде. Це стосується й інших: поки близнюки будуть займатися підривом, поверніться до нашого старого дому і винесіть звідти усе, що фізично зможете. Можливо, доведеться йти туди-назад кілька разів, тож будьте готові. Підуть Борис, Юстин і Марко. Лука залишиться тут і буде стерегти дім та відводити від нього потвор, якщо це буде потрібно. 
— Ох... ну і чого я маленьким не здох?! — завив Марко.
Лука, у свою чергу, зробився неприродно серйозним для себе.
— Ти наче казав, що ніякі припаси зайвими не будуть. Може, краще мені піти з усіма?
— Ні, ти потрібен мені тут. Усе, йдіть відпочивайте, завтра буде дуже довгий день. 
Сава простягнув долоню Якову для плескання, але той тільки заїхав близнюку запотиличник. Знову. Шукачі по черзі залишали кімнату, поки Гнат із Лукою не залишились сам на сам. З легенів першого вирвалося дуже глибоке і тяжке зітхання людини, яка зараз більше хотіла: смачно поїсти, прийняти гарячий душ, розчесати нарешті цю колючу бороду, підрізати нігті, лягти у ту саму дуже зручну позу на м'який диван (що, на жаль залишився у старій домівці), попити гарячого, почути дуже смішний анекдот вперше за кілька тижнів, який хоча б змусить його посміхнутися і зробити ще дуже-дуже-дуже-дуже-дуже набагато приємніших справ. 
— Що, Лука?
— Не корч із себе дурня, Гнате. Ти й сам зможеш прекрасно охороняти наше укриття і відганяти цих тварюк, якщо буде треба.
— Твоя пара рук і ніг не буде зайвою. Ти сам чув, що Борис і Марко сьогодні не впоралися. 
— Так, тому що Борис — це вже чолов'яга за сорок із хворими колінами, а про Марко я взагалі мовчу. Хай тебе чорти поберуть, Гнате! Відпусти мене туди, я хочу нормально попрощатися із сім'єю! Не будь же ти сукою! 
— Ні, Лука, вибач. Я не хочу випробовувати тебе. Борис, Марко і Юстин впораються самі. Їх більш ніж достатньо для цього. Наш дім і все, що там залишилося, — позаду. І ми більше туди не повернемося. Ніколи. 
На обличчі Шукача з'явилася відраза, його лють спочатку прийняв на себе той самий дерев'яний стіл, за котрим вони стояли, а потім і двері, якими він гучно гупнув наостанок. Гнат закрив обличчя руками і голосно зітхнув. 
Коли вийшов назовні, то став поряд із тим же Лукою і взяв запропоновану ним самокрутку. Марко також стояв поруч і байдуже щось їв. Чоловіки стояли і курили декілька хвилин у повній тиші, залишивши усі розмови і суперечки у попередній кімнаті.
— Яка ж ти падлюка, Гнате, — спокійно вимовив Лука, дивлячись кудись уперед.
Майже залишили.  
— Дезертую до бісової матері з посту. У печінках мені все це вже сидить. Не можу навіть піти і сім'ю свою похоронити. Який тоді сенс у всьому цьому?
— Сенс тобі треба? А як щодо життів усієї громади? 
— Легко так казати, коли тобі все ще є кого захищати. 
— Ми клялися нашим батькам, що будемо вважати усю громаду нашою сім'єю, Лука. Говорили це попередньому поколінню Шукачів.
— І що купці мертвих людей до тих обіцянок? Їм уже все одно. Вони своє відмучалися, а розхльобуємо тепер ми. Мої навіть не зрозуміли, що саме їх вбило. І який тоді сенс був це все ховати? Ми, звісно, зробили цапом-відбувайлом Дем'яна, але всі і так чудово розуміли, що цей день настане. Хотіли тільки, щоб він настав не за нашого життя. От і все. 
Кинув недопалок донизу.
— Не роби дурниць, Лука, будь-ласка.
Але той лише помахав наостанок, не сказавши ні слова. Марко так і продовжував стояти поряд, дивитися кудись уперед і ретельно пережовувати свої бутерброди чи чорт знає що там в нього було. 
— О господи, Марко, не міг ти в іншому місці пожерти? 
Гнат докурив і також спустився перевіряти, як там Ярослава і Любим. 
                                                                                   ***                                                       
У той самий час, за багато кілометрів від них, двоє братів віддалялися усе далі й далі від дому. Дем'ян і Аскольд вирішили не витрачати часу і дійти ще до одного сховку, який знаходився неподалік, поки день неквапливо відступав, розфарбовуючи місцевість поза собою у синьо-сірі кольори. Брати проходили повз велетенські індустріальні будівлі, що нависали над ними чорними тінями і морально тиснули своїми масштабами. Повз високі димові башти, верхівки яких дражливо тягнулися аж до смогу і проходили наскрізь, маючи змогу погрітися у проміннях сонця. Повз цехи та підстанції, чий закинутий і проіржавілий вигляд був спустошеним і зловісним. Повз холод, який тепер відчувався постійно. Під час однієї із запланованих зупинок Дем'ян поліз усередину своєї сумки і витягнув для свого молодшого брата, якого вже починало знобити, пишну ґуґлю. Аскольд обгорнув себе плащем-накидкою, але це все одно не врятувало від того холоду, який проникав і сковував його свідомість. Хлопець не міг собі пояснити, що це було за конкретне відчуття тривоги всередині нього, коли він просто дивився на колись робочі, а тепер закинуті людством промислові території. Ностальгія за світом, у якому ніколи не жив? Відчуття небезпеки й одинокості? Перше, звісно, було постійно, але врешті-решт відсутність людей робила його існування легшим. Ні, це було щось інше. Щось, що змушувало його ніяковіти при погляді на самі ці будівлі. Деякі з них не мали входу і вікон, були повністю порожні всередині, мали дивні форми чи іноді наче виростали одна на одній. Прямо як рослини, що він бачив на деяких малюнках Весни. Аскольд точно не міг собі сказати, чи дійсно все це виглядало дивно, чи воно мало якусь архітектурну ціль, якої він не розумів, бо ніколи не жив у тому світі. Подібна невизначеність, протягом декількох годин натурально натирала йому мозок допоки Дем'ян не перервав його думи, різко піднявши ліву долоню і віддавши невербальний наказ сховатися. Швидко та відпрацьовано, знову змушуючи душу Аскольда ховатися у п'яти. Протягом усієї сьогоднішньої подорожі він намагався прислуховуватися, бути уважним, бути насторожі, але Дем'ян завжди чув і бачив щось першим. А він, тим часом, не відчував нічого і нікого, окрім свого брата і того самого невідомого і невловимого третього компаньйона, чия присутність вже ставала дратуючою. Не розумів, чому так відбувається, і через те відчував себе справді вразливим. Як ніколи до цього. Радувало тільки одне — допоки чуйка Дем'яна спрацьовувала зі стовідсотковим результатом. Завжди, коли вони сходили зі стежки і переховувалися, на їхньому шляху через декілька хвилин з'являлась якась істота. Це були перші рази для Аскольда, коли він міг їх уважно роздивитися, хоча й на великій відстані. Перше, на що він завжди звертав увагу, коли ті з'являлися у його полі зору, — незрозуміла форма. Істоти, що більше нагадували ожилі сплетіння тонких залізних труб, не мали чіткої антропоморфної чи звіриної статури, пересуваючись якось хаотично, непередбачувано, ненатурально. Вони легко і плавно змінювали ходу з двох кінцівок на три, чотири, а то й більше, перетворюючись іноді на якусь химерну подобу павука чи на шестірню, що обертається. Ніхто з них не мав голови чи чогось схожого на неї, не мав обличчя. І при погляді на це видовище у Аскольда всередині завжди виникало по черзі два відчуття. Перше з яких не давало йому швидко відвести погляд від чогось настільки чудернацького і незвичного. Він із дитячим зацікавленням розглядав, як ловко ці істоти пересуваються, змінюються і перевтілюються кожної секунди, наче гіпнотизуючи його. Друге ж відчуття, зрештою, перемагало завжди. Відчуття дискомфорту і людської відрази перед чимось, що було настільки протиприродним. Ніхто з його громади не рухався подібним чином, ніхто з тих тварин, про яких розповідали старійшини і яких він собі уявляв, так не рухалися у його голові. У його голові. 
«Ці істоти наче повністю порожні всередині. Незрозуміло, як вони існують. Завдяки чому пересуваються і мають свою волю. Чи мають вони... свідомість? І чому кожен з них ніби знає, де ми повинні опинитися і стають на нашому шляху. Ходять колами і шукають нас. Це все просто неможливо. Це все не має сенсу». 
— Ходімо, — прошепотів нарешті Дем'ян, стомившись чекати. — Підемо іншим шляхом.
Аскольд не міг одразу виконати його прохання, бо щось ніби скувало його рухи. Дем'ян обережно повернувся назад, намагаючись зрозуміти, що так неочікувано привернуло увагу його брата, і застиг на місці сам, бо одна з істот, що до цього незупинно ходила колами, раптово завмерла на місці. Побачила їх? Неможливо було сказати точно через відсутність будь-яких видимих органів чуття. Неможливо було сказати, чи може вона взагалі бачити. Може, відчула? Унюхала? Почула? Ні. Знала. 
Дем'ян різко схопив свого брата за руку, потягнув того донизу і за собою. Розвернувся, пройшов двадцять квапливих кроків та завернув у тісний і довгий коридор, параноїдально озираючись назад. Був готовий зірватися на біг, якщо буде потрібно, але хвоста не було. Аскольд почув дуже тихий подих полегшення. Хотів щось спитати, але в останню мить згадав, що вони домовилися проходити шлях між безпечними місцями у повній тиші. Тільки тепер він звернув увагу, наскільки провулок, яким вони йшли, був дивним, навіть за мірками усього сьогодні побаченого. Червоне, зловісне світло, що падало на братів з нескінченних ламп під стелею, освітлювало важкі промислові кабелі, що тягнулися навколо них усім коридором, переплітаючись між собою, наче квіткова лоза. Тільки замість звичайних квітів між цими полімерними стеблами дивним і хаотичним чином були понатикані усілякі непрацюючі манометри, вентилі і важелі, що вкрилися корозією, а також зношені перемикачі і кнопки. Аскольд, звісно, не розумів улаштування багатьох механізмів, через які вони проходили, але навіть йому тепер здавалося, що всі ці ввідні і вимірювальні прилади ніяк між собою не поєднані і розташовані абияк. Без сенсу і логіки. Наче вони ніколи і ні для чого первісно не призначалися. Коли вони повернули за ріг і Аскольд остаточно візуально втратив вхід до цього місця, його відчуттю нереальності також почала підігрувати абсолютна темрява, яка ховалася поза цим коридором. Вона обгортала братів, ніби ковдрою, ізолюючи від зовнішнього світу. Від реального світу. Поміж кабелями було достатньо місця, щоб у будь-який момент з темної невідомості щось неіснуюче могло висунути свою руку і втягнути когось із них у цю сюрреалістичну темряву. Треба лише зробити один необережний крок убік, щоб вони змогли це зробити. Дати їм шанс, і вони обов'язково ним скористаються. Якщо, звісно, вони були б реальними. Брати поспіхом долали метр за метром цієї непристойно довгої кабельної шахти, поки молодший повільно, але впевнено усе глибше і глибше поринав у своєрідний транс, безплідно намагаючись осягнути усе сьогодні побачене. 
Аскольд не приділив належної уваги несподівано стихлим крокам свого брата. Не помітив, як той судомно обернувся назад, щось почувши, і навіть суть його відчайдушного крику пройшла повз його свідомість. Стомлений розум відреагував інертно, коли щось, що він, проходячи повз, прийняв за заплутані металеві вузли, почало рухатися і набувати форми. Дуже плавно і нереально. Змінюючи позу щоразу, коли червоне світло над їхніми головами блимало. Як щось настільки недолуге і незрозуміле взагалі може рухатися? Як воно може йти до нього подібно до людини? Ні, цього просто не може бути. Це все не має сенсу. Як і все, що я до цього бачив. Це... що там було за слово? 
— Пане Климентій, а що це за слово таке, яке ви назвали? «Абсурд»?
У той день молодший син Волелюба перебував у кімнаті і допомагав одному зі старійшин розбирати полиці з купою запилених і важких книг, левову частину котрих Шукачі незадовго після смерті Климентія кудись забрали. І більше хлопець їх не бачив. Старійшина замислився, розгладжуючи вікові зморшки. 
— Як би тобі це пояснити, Аскольдику...
Замість слів старійшина Климентій раптово взяв свої чоботи і одягнув їх на руки. Хлопчик, не розуміючи, розсміявся.
— Навіщо ви це зробили?
— Я одягнув свої чоботи на руки, хіба не бачиш?
— Але ж це...
— Дивно? Безглуздо?
— Так, хе-хе-хе, типу того.
— Оце і є абсурд. Якщо коротко, це просто розумне слово для пояснення чогось, що не має сенсу. Якоїсь нісенітниці. Можеш тепер хвалитися перед хлопцями і дівчатами, який ти розумний. 
Хлопчик знову дзвінко розсміявся.
— Круто, а які ще є приклади цього абсурду?
— Ну, наприклад... уяви, що коли ти спускаєшся донизу ночами, ти насправді йдеш угору. Заходиш до кімнати, а там усе знаходиться на стелі. Відкриваєш холодильник, а там лежать, ну не знаю — шкарпетки, наприклад. Що вони взагалі там роблять, так? Це ж не має сенсу. Це абсурд. 
Аскольд знову почав дуже голосно реготати, настільки, що заплющив очі і схопився за живіт. 
— Або, — старійшина продовжив після невеликої паузи. — Якщо купа людей, що зачинилися і живуть кілька десятиліть на невідомому заводі, починають поступово вимирати через дивних залізних монстрів.
Раптово чиїсь міцні руки схопили Аскольда і сильно стиснули, як промисловий прес. Стало боляче. Хлопчик розплющив очі і побачив в декількох сантиметрах від себе Климентія, що заглядав йому у вічі скаженим поглядом.
— Уяви, як залізо і бетон навколо тебе починають оживати, перетворюючись на ворожих монстрів, єдина ціль яких — вбити тебе. Гадаєш, це абсурд? Вірної відповіді не існує, Аскольде. Немає навіть сенсу відповідати, бо це відбувається взаправду. 
— Пане Климентію... Ви... мені боляче. Боляче!
— Прийди до тями, Аскольде. Це все відбувається насправді. Тобі ще зарано помирати.  
Міцні руки Дем'яна вже вдруге за цей день потягнули Аскольда на себе, через що удар, який повинен був обрушитися на його світлу макітру, розбиваючи її, як гнилий кавун, пройшов по дотичній, розрізавши на декілька міліметрів його лоба, мало не зачепивши останнє око. Відчуття власної теплої крові стало тією самою кнопкою, після натискання якої все приміщення заливалося червоним світлом, а у вухах починала бити тривога. Брати з прудкістю антилопи, що чіплялася за власне життя, зірвалися з місця, полишаючи це незрозуміле створіння позаду. Вдих-видих, вдих-видих і глухе луння кроків — вони не оберталися назад, бо це не віщувало жодних позитивних прогнозів. Істота переслідувала братів і це було чутно. Було чутно дуже добре. Дзвінкі удари металу об землю розчинялися у протяжному, низькому гулі, який істота видавала поза їх спинами. Аскольд відчував, як тепла кров повільно стікає з його чола, заливаючи обличчя. Раптово Дем'ян зробив незрозумілий у подібній метушні жест і вичавив крізь палаючі легені щось невиразне. Аскольд нічого не зрозумів, але коли його старший несподівано посеред забігу відштовхнувся сильними ногами від землі й стрибнув, то вирішив повторити це. Несвідомо. Як повторював за ним у часи безпам'ятного дитинства, просто тому, що відчував сильну спорідненість і зв'язок. Тільки у повітрі він на мить побачив, що десь метр бетонної підлоги закривало собою щільне полотно брезенту, на який істота через незнання наступила і провалилася у глибоку зливну яму, що, судячи з усього, колись тут підготували Шукачі. На відміну від зграбного Дем'яна, Аскольд не втримав рівноваги після цього стрибка і впав долілиць, встигнувши лише краєм ока побачити, як його брат швидкими рухами м'язистих рук розмотав щільний канат і як той миттю злетів кудись догори, привівши в рух важкий поліспаст із закріпленим на іншому боці масивним вантажем. Той з важким гуркотом провалився у яму слідом за істотою, причавлюючи її зверху. Низький гул нарешті стих. Вібрації від падіння розійшлися на десятки метрів навкруги, а потім настала тиша. Дем'ян обережно підійшов до краю і зазирнув донизу. Його дихання, що важко виривалося через рот, в момент перетворилося на хриплий, спазматичний, навіть якийсь неадекватний сміх.
— Ха-ха-ха-ха. Що, з'їла, лярво!? Отож-бо й воно, знай наших! А я казав! Казав Гнату, що...
Він раптово осікся, коли подивився у бік Аскольда. У місці, де той лежав, він на секунду побачив і згадав Віринею, що лежала і стікала кров'ю. Дем'ян стрімко перекинув сумку наперед, дістаючи бинти і перекис тремтячими руками, намагаючись попутно відбивати самостворені напади у своїй голові. 
«Можеш його забрати, якщо сам йде, щоб він там з тобою й подох. Знайдуть вас і разом кремують.»
Ні.
«Побережи свого брата, Дем'яне. Нехай залишиться тут з моєю Ярою. Ти ж розумієш, що він там не виживе.»
Замовкніть!
— Я попереджав тебе не ловити ґав... попереджав же? — питав він тремтячим голосом. — Попереджав, Аскольде, чи не так? Попереджав-попереджав, чи послухав ти мене? Звісно, ні. Звісно, не послухав. Стояв і дивився на цю тварюку, наче до місця прикручений. А я попереджав... чи послухав ти мене? Ні!
— Вибач, Даміане.
Старший швидко, зі знанням справи обробив і перев'язав йому поранення. Тепер на голові Аскольда красувалися аж дві перев'язки. Тільки тоді, запевнившись що брат цілий, він зміг видохнути. 
— Якщо так далі піде справа, то доведеться тобі вчитися орієнтуватися наосліп. 
Підвівся на ноги і простягнув руку донизу. 
— Йти сам зможеш? Тут недалеко лишилося.
Кивок. Невпевнений, загалом, як і в усі рази сьогодні. Аскольд за допомогою брата повільно піднявся на тремтячих ногах і тільки зараз усвідомив, що вони нарешті не перебувають у цьому зловісному коридорі. Усього лише за двісті кроків був ще один сховок Шукачів, якому судилося стати прихистком на цю ніч. Маленька підвальна кімнатка була прямо-таки відображенням якогось лісового табору навколо вогнища, тільки на індустріальний лад, де замість вогнища була електрична пічка, а замість наметів навколо — старі, просякнуті потом матраци. Двоє братів, виснажені та стомлені, незважаючи на неприємний запах, впали на них. Дем'яна теліпало, тому що він все ще не відійшов від їхнього останнього забігу, а Аскольда — тому що він все ще не відійшов від усього, що сталося сьогодні. Кудись поділася уся та впевненість, яку він мав на початку дня. Десь далеко велетень знову нагадав про свою присутність. При кожному його кроці гола лампочка під стелею ледь здригалася, дратуючи зір. Молодший сів, жадібно впився у свою пляшку води, а потім простягнув руки до «вогнища». 
— Все гаразд? — поцікавився старший. — Ой, та не дивися ти на мене так. Знаю, що тупе питання. Просто хочу дізнатися, як ти. 
— Не знаю. Мені просто треба відпочити. 
Він обережно торкнувся бинтів на своєму обличчі, які після їхніх сьогоднішніх пригод неприємно сповзли, постійно нагадуючи про своє існування. Поправив їх, але зняти так і не наважився навіть у присутності свого брата.
— Даміане, скажи, хто це був? 
— Хрін його знає, брате. Залізяки, бляшанки, оЖиВшИй МеТаЛ як їх кличе Юстин. Кожен по-різному їх називає, ми особливо не намагалися бути креативними. Я не знаю, що саме вони таке, але можу запевнити — про них тобі треба хвилюватися найменше, бо, незважаючи на їхній дивний вигляд і те, що вони легко можуть тобі проломити макітру, — вони достатньо звичайні. Від них можна втекти, можна сховатися, їх можна перемогти, як ми щойно зробили. Хвилюватися треба буде тоді, коли ми зустрінемося з чимось на кшталт того, що вибило тобі око. Ось тоді вже почнуться справжні проблеми. 
— Зрозуміло. Дуже обнадійливо.
— Я не хочу тебе лякати, просто хочу, щоб ти був до цього готовий, розумієш? 
— То саме для боротьби з ними ти хотів моєї допомоги, так? 
— Не для боротьби. З ними неможливо боротися, принаймні ми цього не можемо зробити. Я хотів... я сподівався, що... ти зможеш їх якось відчути, щоб ми могли їх уникати, але...
— Так, але я їх не відчуваю, можеш не продовжувати — дратівливо перервав його Аскольд — Взагалі не відчуваю. Нікого, окрім тебе і того чортового попутчика, який сидить прямо тут з нами. Якби не ти, я б, скоріш за все, помер би ще від першої з ними зустрічі. 
— Не кори себе. Я думаю, що...
— Я не корю себе, Дем'яне! — випалив Аскольд — Це сухий факт! Я лише його підмічаю. 
Старший брат затих, дуже рідко коли він міг побачити Аскольда у настільки поганому настрої. Дав йому продовжити.
— Я ж знаю, що не втратив цю свою здібність. Тоді чому я їх не чую? Чому? Я для тебе зараз тільки тягар.
Аскольд затих на декілька секунд, щоб знову скривити обличчя і щосили вдарити кулаком по бетоній підлозі.
— Прокляття! Я стільки років ненавидів ці свої відчуття, але варто їм зникнути лише на день — і я вже за ними сумую. 
Дем'ян підійшов і обережно сів поруч зі своїм молодшим, що закрив обличчя руками. Обійняв того за плечі. 
— Краще відпочинь, Аскольде. Це справді був дуже довгий день. 
— Я просто... я вже так звик, що можу все і про всіх знати, що без цього я наче... наче без ґрунту під ногами. Розумієш?
Дем'ян кивнув. Згадав той випадок вчора, коли до них на вулицю вийшов Любим, і він на секунду втратив контроль і хотів сказати щось дуже, дуже погане, але це так і залишилося між ним і Аскольдом. З певного боку це навіть лякало.
— Не переймайся, Даміане. Я вже звик до цього, — з серйозним обличчям сказав Аскольд. — Ви не винуваті, що маєте такі думки. Ніхто не винуватий. Вони просто є. На жаль. 
Аскольд відвернувся до стіни й ліг, скрутившись калачиком, і більше не казав ні слова. Дем'ян тихо поїв, а коли встав щоб вимкнути світло, то несподівано почув прохання Аскольда, що так і лежав обличчям до стіни:
— Не вимикай світло. Ще більше темряви я не витримаю.
Коли він нарешті заснув, знову мав той нав'язливий сон, про який ніколи і нікому не розповідав. Сон що не снився йому вже досить довго. Сон, у якому чийсь жіночий голос його кликав і був дуже схожий на материнський, але коли він вперше сконтактував з тим створінням вдома, він усвідомив, що це було не так. Голос належав комусь іншому. Він кликав його вже дуже довго, роками, кликав у якесь місце, яке він ніколи не бачив, благав про допомогу, про лікування, про зняття нестерпного болю. 
— Навіщо ти кличеш мене на смерть? — почув Дем'ян від свого брата якраз перед тим, як сам поринув у сновидіння.
***                                              
Ярослава сиділа пізнім вечором у компанії Іринея та Пилипа, але все одно була на самоті, бо ніяк не могла у своїй голові позбутися спогадів про те, що сталося цього дня. Намагалася наче фізично і подумки відгородитися від того сорому і власної дурості, яку відчувала у поглядах громади і навіть своїх друзів. Хлопці тим часом обговорювали і сперечалися про все підряд, що тільки спадало їм на думку. 
— Ні, нехай той Аскольд зі своїм братом котяться до бісової ковіньки, — говорив Пилип, махнувши рукою. — Якщо вони вирішили піти удвох і кинути нас — скатертиною їм дорога. Я особливо не сумуватиму. 
— Дем'яна ж вигнали звідси. Ти б на місці Аскольда не пішов зі своїм братом?
— Я ніколи б не опинився на його місці, а якби й опинився, то за таким братом, хай би що чорти забрали, я точно б не пішов. Одні тільки проблеми від цього сучого сина. Мізків нуль, а в Шукачі поліз, я б і то кращим Шукачем був. Принаймні через мене б люди не загинули.
— Чому ж не став?
— Ти що, знущаєшся, Ірей? 
З-під окулярів на Пилипа дивилася пара насмішкуватих очей. 
— Дем'ян принаймні захотів і став. І ніхто йому не став на заваді, а ти тільки говориш про те, яким би гарним Шукачем був. Заздриш йому чи що?
— А в тебе, я так бачу, писок мастак на те, щоб балакати, Ірей. Тільки ти от сам чому все ще лікарем не став, як твої батьки, га? А, дай-но згадаю, бо сцишся ти як дівчисько коли...
— Про що щебечете, малечо? 
Позаду Пилипа несподівано з'явилася Меланія, від якої той не встиг вчасно відійти і швидко через це поплатився, коли вона стисла його голову у захваті і жартома почала розтирати кулаком потилицю. Пилип, який був досить невисоким і щуплим хлопцем, на кілька голів менше за неї, увесь цей час безрезультатно намагався вирватися й лявся собі під ніс. 
— О, привіт, Міло. Та так, балакаємо про різне. Чула, що Шукачі збираються робити?
— Ти так говориш, наче я не стояла поруч із вами, коли Гнат свій план народжував. Ну і що ви надумали з цього приводу своїми геніальними мізками?
— Дивно це все якось. Звісно, серед Шукачів не дурні знаходяться, але як вони збираються нас усіх повести? А як на нас нападе хтось з цих тварюк? Ой, вибач, Яро, я не хотів.
— Нічого, — нарешті заговорила рудоволоса. — До того ж у нас в громаді малі діти є. Я теж цього не зовсім зрозуміла. Напевно, поведуть нас якось частинами чи щось таке. 
Меланія нарешті випустила Пилипа із хватки й взялася в боки. Той чухав потилицю і дивився на дівчину невдоволено знизу вгору, але щось відповісти не наважився. Волів змінити тему розмови.
— Повертаючись до тієї тварюки: у когось взагалі є ідеї, що це було?
Іриней лише знизав плечима, але Ярослава у свою чергу з дуже зосередженим обличчям відповіла:
— Аскольд колись переказував історії старійшин. Про духів, що можуть обертатися гарними хлопцями чи дівчатами і приходити до своїх коханих. Перелесниками їх звали. Але ось... ці духи завжди оберталися померлими людьми, тому...
— Ага, звісно, "гарними хлопцями". Тоді до чого тут Аскольд?
Меланія дзвінко дала Пилипу запотиличника.
— Викинь це з голови, Яро. З Аскольдом поряд Демчик, тому так швидко вони не могли загинути. 
— Так швидко? Тобто ти думаєш, що вони все одно...
— Усі ми колись, дівко, а особливо Шукачі. Краще зайвий раз не обманюй себе з цього приводу. Ось що я вам скажу, малеча, не вашого розуму ці справи, про які ви патякаєте. Краще залиште їх Шукачам. Вони краще розберуться.
На обличчях Іринея і Ярослави застигли вирази нерозуміння, що швидко змінилися смутком. Вони кивнули.
— У-у-у, от ви тюхтії. Якщо вас так легко залякати, то най ви тут взагалі про щось сперечаєтеся? Тільки ото повітря дарма переводите. 
І махнула на них рукою. 
— А що ми можемо зробити взагалі?
— Дівко, якщо ти це досі питаєш після усього, що сталося, то вже нічого. Поведуть вас на забій і будете собі думати: «Ну, якщо повели, то, напевно, треба було». А ми з Омеляном одразу підійшли до твого батька і сказали йому, що не підемо з ним. І братів я своїх не поведу, бо це дебілізм. 
— І що ви тут будете кукувати? — обережно спитав Пилип, відійшовши від дівчини подалі. 
— А чом би і ні? Це не найгірший варіант. Тим паче, що ми не єдині, хто так думає. 
— Недобра справа, — замислився Іриней. — Люди в громаді починають розділятися. Раніше такого не відбувалося. 
— Недобра справа, що люди нарешті голови з дуп повитягували? 
— Ти ж знаєш, що я мав на увазі, Міло. Хто виграє від того, якщо ми розійдемося?
— Люди, Ірей. Люди виграють. Може, почнуть нарешті думати що навколо відбувається. Почнуть ставити питання. 
— Я, звісно, також не у всьому згоден із Шукачами, але це ж не привід... Ну... 
— Привід, хлопче, привід. Боже, наскільки ж тебе лякає думка, що твоє життя залежить тільки від тебе, Ірею. Аж смішно.
У відповідь хлопець тільки гучно цмокнув.
— Ні, Міло, ти не права — заперечила Ярослава. — Головне це вірити, Шукачі впораються. І Аскольд... вони з Дем'яном обов'язково повернуться. 
У відповідь на це сподівання Пилип лише скоса поглянув на дівчину, після чого тихо зітхнув і пішов геть.
— І що ти тільки в цьому ненормальному знайшла?
Ярослава знову засмутилася і поклала голову собі на коліна. 
— Чого понурою такою сидиш? Радій, дурепо. Радій, що живою залишилася. Не всім так щастить, як тобі. 
— Не тисни на неї, Міло. Вона ще не оговталася від усього. 
— Ні, Ірей, все якраз навпаки. Яра оговталася тільки зараз. Залишилося це тільки усвідомити. 
І також пішла. Пішов згодом і Іриней до своїх батьків, залишивши її наодинці. Решту вечора Ярослава провела в повній розгубленості. Погодувала свого брата, трохи погралася з ним, підготувала ліжка і вмостилася спати. Періодично смикалась від сорому і закриваючи обличчя від зовнішнього світу. «Дурна. Яка ж ти дурна, Ярославо. Дурна-дурна-дурна-дурна!». Настільки дівчина злилася на себе, що ледь стримувалася від того щоб закричати. Ще й забинтована рука продовжувала неприємно поколювати, ніби знущаючись. 
— Я думаю, що це не твоя провина, Славо. Якщо це створіння дійсно для тебе виглядало як Аскольд і поводилося так само, то хіба можна тебе звинувачувати у чомусь? — намагався заспокоїти її Іриней. 
Але чим більше вона про це думала, тим більше усвідомлювала, що цей перелесник, який видавав себе за Аскольда, поводився не стільки як він, а більше так, як вона мріяла, щоб Аскольд поводився. Навіть мав два ока замість одного, що особливо змушувало її цієї ночі тяжко зітхати від відчуття власної довірливості і неуважності. Дівчина перевернулася на бік, обняла Любима, який міг би сьогодні засинати один, та спробувала забутися уві сні. Вірила в Аскольда і Дем'яна. Вірила, що вони віднайдуть щось і повернуться назад. Вірила в Шукачів і те, що вони щось придумають і вся ця історія залишиться позаду.
Борис, Лука, Марко, Юстин, Сава і Яків стояли дуже рано-вранці перед вилазкою на вулиці і голосно гомоніли. Лука курив саморобні цигарки, слухаючи енергійні розповіді Сави про те, як він нарешті використає ті залежі тротилу, що колись віднайшов. У жарт застерігав його, щоб він випадково не відірвав собі пальці, і просив Якова це проконтролювати. Борис і Юстин обговорювали їхню майбутню подорож до старого дому, а Марко просто слухав їхні розмови, наповнюючи свій шлунок, наче востаннє. Паралельно про щось шепотівся з Гнатом. Люди виходили, щоб побажати Шукачам вдалої дороги, сім'ї прощалися зі своїми батьками і чоловіками. Хтось давав їм саморобні хрестики, які нещодавно вирізав з невеликих дерев'яшок ножем. Гнат наостанок ще раз пройшовся з кожним із них по складеному плану та інструкціях на той випадок, якщо все за тим планом не піде. Майже вся громада вийшла тоді вранці і потім супроводжувала їх поглядом, допоки вони остаточно не розчинилися вдалині. 
— Давно нас стільки людей не проводжало, — підмітив уголос Сава, змушуючи інших або вдоволено посміхнутись або гордо задерти носа. 
Шукачі знову пішли назустріч небезпеці, як робили це до цього роками і навіть десятиліттями. Під вечір люди збиралися біля вікон і видивлялися їх, очікуючи скорого повернення, але у той вечір Шукачі не повернулися. Люди особливо не панікували, бо до цього таке вже було. Гнат заспокоював громаду, кажучи, що вони, скоріше за все, переховалися у сховках, але чому назад не повернувся також і Лука, він не знав. Минув ще один день, ніколи до цього не було такого, щоб Шукачі зникали на два вечори. А потім ще на один. І ще на один. Коли минув тиждень, усім стало зрозуміло — Шукачі не повернуться. Ніхто з них. І тоді у всієї громади в голові застигло лише одне питання, що крутилося й до цього, але майже ніхто з них не наважувався поставити його собі раніше достатньо голосно. Що далі? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше