Варто було Аскольду полежати без сну близько години, як він зрозумів, що цієї ночі точно вже не засне. За весь цей жахливо насичений день думки до нього не могли навіть підступитися, і вперше за останні двадцять чотири години він залишився наодинці з самим собою. Він чув рівне дихання Дем'яна, котрий лежав поруч. Чув, як недалеко від нього лежали й інші люди. Усе це було схоже на один великий людський вулик. Багато хто також не спав, тихо оплакуючи загиблих родичів або про щось шепочучись із сусідом. Хтось, навпаки, спав дуже гучно і тим самим заважав іншим. Місце, у якому вони зараз укривалися, було тіснуватим навіть для поріділих рядів громади: одна велика головна зала з декількома тісними кімнатами, в яких були або імпровізовані склади, або помешкання сімей, які мали малих дітей. Усі інші спали поряд одне з одним в основному залі, використовуючи одяг замість подушок і простирадл, щоб не застудитись, лежачи на холодному бетоні. Аскольд намагався концентруватися, не відволікаючись на гучний тупіт назовні, на воду, що капала з труби, на дзижчання невідомих йому істот, які ще з вечора літали над імлою, чи на справжню какофонію слів і емоцій, які він відчував. Намагався згадати свої відчуття, які давно заховав десь у підсвідомості, та відтворити їх, але вдавалося згадати тільки те, якою неприємністю ці відчуття віддавалися йому в дитинстві.
Поневолі згадував, як іноді міг відчувати за настроєм Волелюба, що повернувся, чи загинув хтось із Шукачів цього разу. Як проймався і щулився від того жаху й болю, які батько приносив з пошуків у себе на плечах. Дем'ян завжди зустрічав батька радісним і, здається, нічого не помічав, а Волелюб у відповідь завжди знаходив сили трохи похизуватися перед ним і розповісти про щось героїчне з його пригод. На Аскольда, своєю чергою, залишалося усе інше. Не міг він не чути також безсонні розмови з Віринеєю на кухні, сповнені депресії, смутку і фаталізму. Відчував, як поза людськими очами його батько перетворюється із сильного лідера на втомлену і пригнічену людину, якій доводиться регулярно вести людей назовні, ніколи не знаючи точно, чи повернеться хтось цього разу назад, чи ні.
— Я все думаю, — казав він в одну з ночей, коли вони з дружиною лежали в ліжку, — як наші батьки дозволили цьому статися?
Віринея, котра до цього мирно лежала головою на його грудях, слухаючи глибоке і заколисуюче дихання, підняла погляд і запитально подивилася на нього.
— Думаєш, вони в цьому винні?
— Ні, я думаю, що... а якщо навіть і так? Ти з цим не згодна?
— Не знаю, Вольчику. Я не думала про це.
— От і я не знаю, люба, — він обережно проводив пальцями по її волоссю. — Не знаю, тому що вони нам нічого не розповідали. Неначе соромляться або самі не знають. Не впевнений, що з цього навіть гірше. Я не кажу конкретно про наших з тобою батьків, а про все попереднє покоління. Подивись, яке життя вони нам залишили. В яких умовах нам доводиться виховувати вже своїх дітей. У мене просто в голові не вкладається, як вони могли це допустити.
— У нас вже є свої діти, Вольчику. Я гадаю, що час нам думати не про те, яке життя нам залишили батьки, а яке життя ми залишимо як батьки.
Волелюб сумно посміхнувся.
— Я також думав про це. Але яке життя ми взагалі в змозі їм залишити на цих руїнах? Як не крути, ми й самі ще налякані діти, яким колись довелося дуже стрімко вдавати дорослих. І я дуже боюся, що впораюся не набагато краще, ніж наші батьки. Я вже помічаю між нами подібність.
— А я от завжди боялася стати як моя бабуся.
Віринея перевернулася на живіт і, лежачи на ліктях, зробилася дуже загадковою. Волелюб також змінив позу. Лежав на боці, підпираючи рукою голову з довгим темним волоссям, а іншою ніжно гладив свою дружину по спині, поки вона згадувала своє дитинство.
— Їй на старості років ставало вже зовсім погано. Вона пережила великий вибух, але мати казала, що в неї на очах загинув наш дідусь і вся інша родина, окрім мами й мене. Я досі пам'ятаю, як вона іноді ходила по дому і розмовляла з кимось. Робила вигляд, що з кимось танцює. Жила так, наче все по-старому. Мати їй підігрувала, а мені було з цього всього дуже лячно. Наче вона стала якоюсь зачарованою. Наче не з цього світу, дивилася на мене своїм скляним поглядом. Іноді приходила й ночами мене будила, питала: "Віринейко, чуєш? Це твій дідусь грає на кобзі". Не дай боже, щоб хтось із наших хлопців мене такою ж колись побачив.
— Не говори дурниць, сонечку, — м'яко заспокоював він її. — Не станеться з тобою цього, ми таке пережили, що нас вже нічим не зламати. Я в цьому впевнений.
Аскольд дізнавався те, чого ніколи б не хотів знати не тільки про свого батька. Віринея завжди намагалася підтримувати свого чоловіка і не дати його надії остаточно зникнути. Поряд з нею він завжди почувався спокійніше і безпечніше. Саме мати завжди заспокоювала його, коли у дитинстві він чув щось страшне чи незрозуміле. Але вона також була не залізна. І в певний момент почала дуже непокоїтися здібностями свого молодшого сина. Почала його боятися. Настільки, що в один момент серйозно обговорювала з Волелюбом ймовірність того, що він обмінник, тобто чарівна істота, яку залишили нечисті сили замість справжньої дитини. В обличчя йому, звісно, такого не казала, але він відчував, як завжди росла у неї тривога при черговому його приступі. З часом про його дивну поведінку почали дізнаватися й інші. Не без допомоги Дем'яна, який в дитинстві навпаки був дуже популярною дитиною, що не цуралась зайвий раз поглузувати зі свого молодшого брата. На Аскольда почали коситися деякі люди з громади. До смертей, сварок, злих слів і помислів, які й так майже не проходили повз нього, додалися ще й насторожені шепоти, спрямовані саме на нього. Виходило таке собі замкнене коло: чим більше він чув про себе усілякого, тим більше з цього приводу мучився. Від того посилювались його приступи, які провокували ще більше обговорень. І в один момент хлопчик захотів розірвати це коло, намагаючись блокувати і приховувати усі свої прояви. Вчився у батька, як не показувати на людях усе, що в їх очах могло б зробити його дивним чи слабким. Він перестав розповідати матері про свої кошмари, буквально закривав собі рота перед сном тряпкою, щоб ніхто не почув його крики, мало не загинувши колись через це уві сні. Робив вигляд, що більше нічого не чує і не бачить, додумавшись з плином часу навпаки використовувати ці відчуття на свою користь, для розуміння, що у певних людей на умі і як здружитися з ними. І вже тепер ті, хто колись побоювався здібностей Аскольда, тепер дякував йому на смертному одрі, коли він робив їх смерть менш болісною. Він став для багатьох другом, людиною, що завжди знає, як підтримати, який завжди вислухає, який завжди виглядає спокійним, стабільним, урівноваженим. Але всередині себе Аскольд так і не зміг повністю пробачити громаду за те, що колись саме йому, наляканій дитині, довелося робити перший крок, щоб налагодити стосунки і не стати ізгоєм. Тепер вже і сам Дем'ян просить його згадати здібності, з яких він колись глузував. Зрозуміло, що це було не зі зла. Дем'ян, не дивлячись на те, що з дорослішанням робився все більш асоціальним, завжди любив свою сім'ю і ніколи не бажав її членам зла. Але все одно подібні болісні спогади залишились з ним і досі, і все, що він міг з ними зробити — запхати якомога далі у своїй пам'яті.
Він тихенько підвівся посеред ночі, бо хотілося попити води. Обережно проходячи крізь тіла, що лежали, його погляд раптово зачепився за вікно, прямо під котрим лежав Любим, син Гната, в обіймах своєї старшої сестри — Ярослави. Світло ззовні дуже гарно спадало на її густе руде волосся. Аскольд згадував, як вони вперше познайомились.
Тоді, вночі, він настільки був пригнічений і не міг спати, що в певний момент просто встав з ліжка і вийшов назовні. Почав блукати околицями, намагаючись піти якомога далі від інших людей, щоб не чути їх. Йшов бетонними коридорами, оточеними з усіх боків великими, залізними трубами, що перепліталися навколо нього, наче судини, і іноді, незрозуміло чому, випускали з себе пар. Куди б він не пішов, вони слідкували за ним, і в один момент, серед безжиттєвого заліза й бетону, він почув її.
— Ти що, мавка? — це було перше, що він спитав, коли знайшов дівчинку, яка сиділа до нього спиною і плакала.
Її кучеряве волосся було настільки неприродно об'ємним, що майже ховало за собою усе її тіло. Дівчинка розвернулася, її лице, обсипане веснянками, з подивом дивилось на Аскольда.
— Ні, — відповіла, підводячись на ноги. — А ти?
-Мавки бувають тільки дівчинки. Що ти тут робиш?
— Ховаюся. А ти?
— А я... а я просто гуляю.
— Посеред ночі?
— Так. Це дивно?
— Не знаю. Я просто утекла з дому. Ти також?
Аскольд, трохи подумавши, кивнув. Ярослава гучно шмигнула носом.
— Ти ж брат Дем'яна, так? Хлопці кажуть, що ти дивний.
— Я знаю.
— А чому?
— Неважливо.
Аскольд ображено махнув на нею рукою.
-А ходімо я тобі дещо покажу.
— Спочатку я повинен впевнитися, що ти не мавка.
— Як це?
— А ти що, ніколи не слухала розповіді наших старійшин?
Дівчинка похитала головою.
— Ну коротше, у мавок зазвичай немає шкіри на спині. І видно нутрощі.
— Фу-у-у! Яка гидота! Нормальна в мене спина! І нічого не видно!
— Ну раз нормальна, то покажи.
— Нічого я не буду показувати. І взагалі, як не хочеш дивитися, то я сама піду. Там таке взагалі.
«Таке» вона так і не змогла показати тієї ночі. Бо вони заблукали у цьому залізному лісі. Аскольд був настільки наляканий, що навіть не думав якось спробувати «відчути» свій дім. Тоді він зрозумів, що його здібності не завжди можуть працювати так, як він би того хотів. Через декілька годин їх знайшли Волелюб з Гнатом. І якщо батько Аскольда перш за все радів тому, що знайшов сина, і одразу міцно його обійняв, то Гнат, який до народження Любима був набагато жорсткішою людиною, почав одразу, при всіх, лупити Ярославу по сідницях. Без сумніву, Аскольду потім також дісталося вдома, і Волелюб не гидував іноді відшмагати Дем'яна у дитинстві, коли той дуже сильно дурів. Але він ніколи не робив це так, як це робив Гнат тієї ночі. Потім у нього народився син з великими проблемами зі здоров'ям, а їхня мати ці пологи не пережила. І багато чого в ньому змінилося.
Аскольд ліг назад, але так і не зміг заснути. Тільки-но почало на вулиці світлішати, люди піднімалися і гомоніли. Старший піднявся одним із перших і одразу кудись пішов. Повернувся і неабияк здивував молодшого, поклавши перед ним рукописи, які Аскольд писав і, як гадав, назавжди залишив у їхньому старому домі. Він настільки був приголомшений, що десь із хвилину тупо дивився на стопку і чухав потилицю.
— Як тобі взагалі вдалося їх забрати?
Дем'ян розвів руками.
- Та як — руками, звісно. Тебе на одне плече, папери в іншу руку. Досі дивуюся, як нічого не випало. Я думав, що тобі вони потрібні.
Він ображено склав руки й відвернувся. Молодший у відповідь тепло усміхнувся і поклав старшому руку на плече.
— Я вдячний, Даміане. Це дуже добре, що я їх не втратив. Мені тепер тільки треба зрозуміти, що з ними зробити.
— Га? А я думав, що ти візьмеш їх із собою. Будеш писати про наші героїчні подорожі і все таке.
— Так-от чому ти вирішив їх забрати, так? Ну добре, вибач. Якщо казати серйозно, то це надто ризиковано: великий шанс, що вони порвуться або забрудняться... а може, щось ще гірше. Краще віддати їх комусь, хто зможе їх продовжити, чи хоча б зберегти.
— Угу, наші бовдури ними хіба що підітруться. Вибач... це діло твоє, коротше. Ну добре, давай вже приступимо.
Настав час перев'язки. Брати пішли у невеличку кімнату з дзеркальцем і раковиною. Коли Аскольд зняв бинти з ока і подивився на Дем'яна, на обличчі того застигло неабияке здивування. Аскольд ледве помітно посміхнувся у відповідь і підняв брови.
— Я, звісно, не красень, але гадав, ти звик до такого.
— Я...
Він вирішив не відповідати, а просто передав брату ручне дзеркальце. Аскольд подивився у відображення і також спантеличено охнув: по шкірі навколо сліпого ока розповзалися дивакуваті рани, схожі за формою на якісь тріщини або павутиння, що складалися у різні химерні кругові візерунки. Він досить довго роздивлявся цю дивну картину перед тим, як відкласти дзеркало і серйозно спитати:
— Що ж... по твоїй реакції я так зрозумів, що чогось подібного ти раніше не бачив?
Дем'ян похитав головою.
— Та тварюка, що зайшла до нас, — вона зводить людей з розуму. На неї не можна дивитися, бо якщо вже почнеш, то не зможеш відвести погляду, хоч би як далеко вона була. Вони ніколи не залишали таких відмітин на комусь із нас. Не знаю навіть, що це може бути.
— Не можна дивитися? То він типу як...вій?
— Хто?
Аскольд зітхнув і вихопив з рук старшого бинти. Почав самотужки замотувати собі око.
— Ох, Даміане. Ставлю тобі двійку за те, як ти слухав розповіді пана Івана. Я б хотів, щоб це залишилося між нами, якщо ти не проти.
— Так? Шкода, а я вже хотів піти і з кимось попатякати про твоє око. Давай допоможу.
Дем'ян перехопив з рук брата перев'язку і продовжив за нього.
— Що цікаво — око відучора взагалі не болить. То ти кажеш, що ніхто не пережив контакту з тим створінням? Узагалі?
— Ні. Ніхто.
— А хтось колись бачив якісь видіння через нього? Я маю на увазі... якщо вам колись доводилося бути настільки поряд із ним.
— Ні. До нього не можна підходити надто близько.
— Погано, коли ні з ким таке обговорити. Ай, легше, здорованю.
Дем'ян обійшов молодшого і сперся на стінку.
— Ти можеш обговорити це зі мною. Що саме ти бачив?
— Давай краще я потім тобі розкажу. Це не до шмиги. Якщо вже повертатися до того створіння, то як ти саме його здолав? Раніше ти казав мені, що ми нічого не зможемо зробити, з чого я зробив висновок, що вони невбивні чи щось на кшталт того.
— Я нічого йому не робив. Він сам упав. А коли я почав тебе виносити, то зрозумів, що і в цілому зробилося дуже тихо. Ніхто більше не кричав, наче усі ці тварюки в один момент просто втекли. Вибач, Аскольде, але в тій ситуації ми насправді були безсилі. В усякому разі, я просто радий, що ти залишився живий. Усе інше для мене неважливо.
— Це все, звісно, добре, але ж треба зрозуміти, чому так сталося. Може... може, сталося щось, що відлякує їх. Це може допомогти нам у майбутньому, ти так не думаєш?
— Я думав про це всю ніч і так і не знайшов жодного зв'язку. Я повторюся — нічого подібного раніше не було, а я не люблю робити припущень.
Аскольд торкнувся бинтів, згадуючи події в тій кімнаті.
— Ти попрощався з матір'ю?
Дем'ян зробився дуже пригніченим. Кивнув.
— За нас обох.
— Дякую. Я так і не зміг дослухати, що вона хотіла мені сказати перед смертю.
Аскольд опустив голову і запустив руку у своє світле волосся.
— Аскольде, ти впевнений, що хочеш піти зі мною?
— Абсолютно, — моментально відізвався молодший, але все одно звучав досить відчужено. — Ти остання рідня, що в мене залишилася. Я не зможу тут спокійно сидіти, поки ти будеш десь там, невідомо — мертвий чи живий. До того ж ти казав, що я зможу тобі допомогти.
— Це так. Просто я хочу впевнитися, що ти дійсно готовий. Ти думаєш, що готовий, Аскольде?
— Я готовий, Даміане.
Аскольд підняв око на старшого. Той присів навчіпки і деякий час дивився на молодшого у відповідь, шукаючи у його погляді сумніви.
— Ти ніколи не бував у пошуках і не знаєш, що там водиться. Ти будеш готовий слухати кожне моє слово і завжди бути уважним?
— Так.
— Навіть якщо я попрошу щось дивне?
— Так. Але з іншого боку — якщо ти попросиш щось дивне, як я зможу дізнатися, що це попросив справді ти, а не щось, що тебе контролює? Таке можливо?
Дем'ян у роздумах почухав свої вуса.
— Я ніколи з таким не стикався сам, але цілком. В такі моменти я буду розраховувати на твої здібності. Тому постійно будь уважним.
— Буду.
— Добре. Тоді я пішов збиратися. Чекатиму на тебе назовні, коли ти... ну... усе зробиш, що хотів. І попрощаєшся з усіма.
Коли Дем'ян йшов через головну кімнату, Аскольд бачив, що погляди, які тепер супроводжують його старшого більше не недоброзичливі — вони злісні й мстиві. Майже кожен бажав йому невдачі. Майже кожен бажав йому смерті. І якщо з тим, що Дем'яна тільки недолюблювали, він міг миритися, бо самому Дем'яну було на це здебільшого начхати, то з ненавистю він миритися вже не міг.
— Обережніше у словах, ти все ще говориш про мого брата, — зробив він зауваження Пилипу, коли той вже почав перегинати палицю.
Компанія юнаків, що прийшла минулого вечора до Аскольда, миттєво затихла. Вони всі дивилися на нього, не розуміючи, як ставитися до попередження. Пилип, який до того сидів, схрестивши ноги, піднявся і з похмурим виразом додав:
— Так, про того самого викидка, через якого загинула моя мати. І твоя мати, якщо ти забув про це, Аскольде.
Він також піднявся і зробив крок назустріч. Говорив далі повільно і крізь зуби, намагаючись опанувати лють усередині себе.
— То і його мати, нагадаю тобі. І якщо вона теж загинула, то, може, це означає, що не може він бути винним у всьому цьому?
— Може... — Пилип зробив паузу, стискаючи кулаки. — Бо він бовдур.
За мить до того, як Аскольд кинувся б захищати честь Дем'яна, втрутився Іриней. Він встав поміж хлопцями, заглядаючи кожному почергово у вічі своїми спокійними сірими очима, що визирали з-під поламаних окулярів.
— Хлопці, спокійно. Пилипе, я думаю, тобі треба вийти подихати. Зараз для цього не місце і не час.
Вони пішли. Згодом піднялися і двоє інших гостей і, попрощавшись з Аскольдом, також пішли.
Він повернувся зі свого спогаду назад до реальності, знову відчуваючи лють, що вирує серед його громади. І також почав мимоволі просякатися нею. Щоб якось відволіктися, почав перебирати свої аркуші паперу. Не міг позбутися думки, що всі ці візерунки навколо ока щось йому нагадували. З-поміж стопки нарешті з'явився потрібний, маленький, пожовклий від часу аркуш, на якому необережно, рукою старійшини Радомира, було намальовано декілька стовпчиків дивних символів. Він називав цю давню писемність, яку вивчав колись у молодості, «рунами». Ще до його смерті Аскольд попросив Радомира намалювати з пам'яті все, що він пам'ятав, і тепер шукав збіги. Але смілива здогадка врешті-решт розбилася вщент об реальність, бо нічого навіть приблизно схожого віднайти не вдалося. Він ще якийсь час сидів із тліючою надією зачепитися оком за щось, що він міг пропустити раніше, але марно. Зітхнув, вклав аркуш назад до стопки, вирішивши, що він просто себе накручує. Трохи подумавши, кому можна віддати свої рукописи, він зненацька широко посміхнувся — вперше за декілька днів, обережно узяв їх і постукав до родини Теофана, де його зустріли дві його маленькі доньки — Теодора та Теодосія. Як зазвичай, дуже енергійні і дуже раді його бачити. Аскольд присів на одне коліно і простягнув першій з них усю стопку, яку та з круглими від подиву очами тримала. У мить вона насупилася і, затупавши ногами, почала кричати на Аскольда:
— Але я ще не довчилася читати! Ти знущаєшся з мене!
Він почав сміятися — вперше за декілька днів.
— А це буде твоєю мотивацією. Ваш батько каже, що ви у його класі — найрозумніші. Хм... або, може, краще віддати це все Миколі...
— Ні-і-і-і, це моє-є-є!
Закричавши, дівчинка побігла геть, залишаючи його наодинці зі своєю сестрою, яка, сміючись, дивилася Теодорі услід.
- Теодосю, а тобі я хочу віддати ось це.
Він дістав невелику пласку коробочку, яка до цього знаходилася поміж аркушів у стопці і в якій було багато різнокольорової крейди і фарб із кількома пензликами.
— Я знаю, тут залишилося небагато, але це все, що вціліло. Хочу, щоб це було в тебе.
Дівчинка взяла коробочку так, наче це був якийсь священний артефакт, притисла її до грудей. Зарум'янилася і, крутячись на місці, сором'язливо зауважила:
— Але навіть Теодора каже, що я малюю якусь дурню...
— І нічого не дурню, — він м'яко поплескав її голові. — Знаєш, як старійшина Климентій це називаДай-но згадаю... о! «Абстракція». То, як-то кажуть, не для всіх.
Аскольд дійсно про себе часто підмічав, що особливо на свій вік у Теодосії досить нестандартний погляд на живопис, через що в неї часто виходили досить яскраві й цікаві абстракції. Вона перша допетрала перетворити брак теоретичних знань про малюнки у свою сильну сторону і навмисно малювати звичні речі дуже незвичним чином, гіперболізуючи і гіпертрофуючи окремі їх елементи. Аскольд згадував, як сам малював на той момент, і це не викликало зараз нічого, окрім легкого відчуття сорому й поблажливості.
— Тим паче, що зараз людям потрібно дивитись на щось яскраве, — продовжив він. — Тому нікого не слухай і малюй так, як ти бачиш, добре?
Вона енергійно кивнула. Аскольд дістав ще один аркуш і також протягнув його дівчинці.
— І я хочу віддати тобі ще дещо. Це приблизна мапа, як пройти до одного недалекого місця, але не йди туди сама, — він пригрозив їй пальцем, і тільки коли дівчинка знову енергійно покивала, продовжив: — Коли трохи підростеш, візьми з собою батька і на всяк випадок якогось Шукача. У цьому місці знаходяться картини Весни, я думаю, тобі сподобається.
— Дякую, Аскольде.
Теодосія обняла його за шию і побігла услід за своєю сестрою. На зворотному шляху Аскольд зустрів Теофана, якого також попросив пригледіти за своїми рукописами. Невисокий чоловік, який ходив у потертому лляному піджаку, як єдиний вчитель у їхній громаді, ідейно зацікавлений у збереженні знань і історії, палко погодився.
— Хай вас із Дем'яном Бог береже, — попрощався наостанок.
Коли Аскольд виходив у спільну кімнату, він очікував, що зараз хтось обов'язково підійде і почне його розпитувати, чи правда він збирається піти з Дем'яном. Але люди в найкращому випадку тільки стримано вітались із ним, а для багатьох він взагалі був не набагато цікавіший за облущену фарбу на стінах, яку вони у прострації роздивлялися. Громада, напевно, переживала свої найгірші часи за дуже багато років. Люди були або відчуженими і поодинокими, або збиралися невеликими купками з найближчими для себе людьми десь по кутках і тихо про щось говорили. Тільки рідкісним щасливчикам вдалося не втратити нікого з рідних у вчорашньому нападі. Ярослава обережно підходила до кожного і пропонувала щось з'їсти або випити, і попри те, що ще секунду тому Аскольд не був морально готовий нікому відповідати і ні з ким контактувати — приєднався до неї. І поки молодший на пару з нею допомагав чим міг, до старшого, який у цей час на імпровізованому складі збирав потрібні для їхньої подорожі речі, підійшла, напевне, остання людина, якій було не все одно на нього.
— Ну що, вайло, виганяють тебе нарешті звідси?
Дівчина вправно застрибнула й сіла на стіл, на якому він у цей час збирав речі.
— Привіт, Міло, — буркнув він під ніс, не відволікаючись.
— Здоров був, Демчику, — дівчина закинула ногу на ногу. — Ну так що? Валиш звідси?
Він зітхнув.
— Валю, а які варіанти?
— От бовдур, ну чесне слово — бовдур. Думаєш, силою тебе звідси погонять, якщо не підеш?
— А якщо й силою.
— Та хто там до тебе сунеться, тільки-от як миші за спиною можуть шушукатися. А я впевнена, що й сам Гнат до тебе не полізе. Йому вже вистачило.
— Не можу я тут залишатись все одно. Просто не можу.
— Та пам'ятаю, що не можеш. Добре пам'ятаю...
Меланія подивилась униз та змахнула пил зі своїх широких штанів. Була високою і добре збудованою, з широкими плечима й міцними руками, які не соромилась демонструвати, надягаючи щільну сіру майку. На голові мала зав'язану хустку, якою закривала від пилу і бруду своє темне волосся, не набагато темніше за її засмаглу шкіру. Була дочкою єдиної жінки-Шукачки за їхню історію, яка в один день зі своїм чоловіком також не повернулася з пошуків, залишивши догляд за двома молодшими братами цілком на шістнадцятирічну старшу дочку.
— А брата свого даремно береш, у нього он, — вона кивнула на Аскольда з Ярославою, — кохання-зітхання, а ти його з собою тягнеш.
— Він сам за мною тягнеться.
— Да? А-а, ну тоді це всьо виправдовує. Можеш його забрати, якщо сам йде, щоб він там з тобою й подох. Знайдуть вас і разом кремують.
Він посміхнувся. Подібна грубість Меланії його завжди тільки вабила.
— Ти просто не знаєш Аскольда.
— Дурню верзеш, Демчику. У мене таких Аскольдиків цілих два, дурні дурнями, ну, воно й зрозуміло — малі ж ще.
— До речі, як вони?
— Вони-то? Та що їм зробиться? Налякались, правда, сильно, но живі-здорові, та й по тому добре. Декому з нас так не пощастило. Щоб рідня уся живими пішла.
— Так, — він опустив погляд і зщулився, — бо якби ще з твоїми щось сталося, я б... я б...
— Ох, Демчику, — дівчина поплескала його по плечу. — Та тобі тільки привід дай себе погризти — усього зжереш.
— Ти не розумієш, Міло.
— Напевно, я ж не Шукачка, але люди гинули й будуть гинути, що змінилося-то? Спочатку батя твій, а потім Гнат людей водив у пошуки. І люди гинули, а вони продовжували їх водити. А тут і до нас це дійшло, що ховаються за спинами вашими й удають, що нічого нема. Так колись би все одно дійшло — Шукачі ж не резинові. А для багатьох узагалі вчорашня ніч відкриттям стала, що живуть вони у повній дупі.
Дем'ян трохи постояв, киваючи на слова Меланії, після перевів на неї сумний погляд і почав:
— Слухай, Міло, я тобі хочу ск...
Але вона перервала його і вдарила кулаком у груди. Також зробилася дуже серйозною.
— Краще послухай ти мене. І не перебивай, коли жінка каже. Якщо все ж відчуваєш свою провину — виправи її, а не рюмсай тут. Знайди, що шукаєш, і повернися живим. Разом зі своїм братом. Зрозумів мене?
Обережно взяв її за руку і посміхнувся.
— Добре, заради тебе повернусь.
Меланія насупилась, вирвала руку з його хватки і піднесла кулак до його носа. Так, щоб він точно побачив велике залізне кільце в неї на підмізинному пальці. Потім стрімко зістрибнула зі стола й пішла собі.
— От бовдур, ну чесне слово, бовдур.
З сумною посмішкою дивився їй услід. Потім перевів погляд на Аскольда, що в цей час із Ярославою допомагали старенькій жінці дійти до туалету. Він був наче солдат, який спустошив чиюсь домівку, а потім повернувся назад і побачив, як люди намагаються продовжувати жити на тих руїнах, що він залишив позаду себе. Перед його очима поставали образи стомлених і вбитих горем людей, майже кожен із котрих тепер його ненавидів. Вони більше не соромилися казати йому вслід прокльони. Робили це так, щоб він точно це почув. Меланія була неправа — вони більше його не боялися. І Дем'ян був упевнений: якщо буде потреба вигнати його силою, уся громада як один візьме його на вила. Головна різниця тепер полягала в тому, що в ньому вже не було сил і злоби для того, щоб хоча б огризатися у відповідь, не було навіть мотивації це робити, бо був згоден із кожним сказаним словом. Він дуже добре пам'ятав, як у дитинстві, коли чув про те, що знову хтось загинув із Шукачів, гордовито про себе думав, що з його батьком точно ніколи цього не станеться, бо він не слабкий. Добре пам'ятав, як, побивши Гната, вважав себе найсильнішою людиною в їхній громаді, яка ніколи не злякається, яка настільки незалежна і самодостатня, що їй неважливі слова, які кажуть злі язики за його спиною. Як ще нещодавно неприязнь громади його мотивувала, а тепер їхня ненависть змушувала його хотіти тільки забитись у найтемніший куток і ніколи не нагадувати про своє існування. Головним питанням, яке він роками ставив собі, було: чому, якщо він вважає їх усіх слабкими й недостойними, все одно мріє почути від них вибачення і визнання, коли він їх врятує? І чому, коли він дивиться на них зараз, йому неймовірно соромно і шкода усіх тих, хто загинув і вижив?
Кинувши собі на спину сумку, він вийшов назовні і почав чекати на Аскольда. Дуже довго стояв, дивлячись наверх, в імлу, з якої вчора вночі невідомо звідки впало зелене яблуко, що за секунди згнило в його руках.
— У тебе дуже погане почуття гумору, якщо чуєш мене. Але не переймайся, коли я тебе знайду, буде тобі вже не до жартів. Ох як тобі не до жартів буде...
Біля дверей почулися кроки, а потім і голос. Дем'ян затих, слухаючи розмову.
— ...якщо ж я колись тебе відговорила йти, то може мені вдасться зробити це і зараз?
— Вибач, Ярославо, але я більше не можу закривати на все це очі. Я робив це настільки довго, що втратив одне з них. Мені потрібно розібратися.
— То ти полишиш мене? Як Тадей?
— Ні. Не як Тадей, бо я повернуся. Я розберуся з усім і повернуся назад. До тебе.
— Ти не можеш цього обіцяти.
Дем'ян почув, як їхні голоси стали ближче один до одного.
— Можу. І обіцяю.
Ярослава і Аскольд на деякий час затихли, потім перейшли на шепіт, але слух старшого був настільки гострим, що він чув і це.
— Пам'ятаєш, що ти сказав йому, коли ми усі бачились востаннє?
— Так.
— Тоді пообіцяй, що ти також будеш пам'ятати, що означає змінити світ та змінитися під нього.
— Добре.
Знову недовга пауза.
— Вибач, я не можу.
Не розібрав точно, хто сказав останню фразу. Аскольд вийшов назовні, зрозумів, що Дем'ян усе чув, але нічого не зрозумів. Не квапився йому пояснювати і всі обережні питання або ігнорував, або давав зрозуміти, що не готовий зараз відповідати.
— Я хочу, щоб ти першим ділом відвів мене на могилу батька. Вона ж не так далеко звідси?
Дем'ян із розумінням кивнув. Довелося трохи переробити маршрут і зробити гак, але він відчував, що не має права відмовляти брату у такому проханні.
Поховання являло собою непримітну купку землі з невеликою гіркою зверху. Дуже скромно як на колишнього лідера хоробрих Шукачів, але з іншого боку навіть такого поховання, на жаль, могли дочекатися не всі. Поряд із могилою було викладено декілька гостинців, і цього разу Дем'ян також приніс небагато і поклав їх поруч. Брати сиділи поруч, кожен поглинений у свої роздуми.
— Мені шкода, що тобі довелося проходити через це, — сказав Аскольд після декількох хвилин мовчання.
— Ні, то нічого. Я гадаю, це навіть правильно, що батька знайшов і поховав хтось із нас. Це... як то кажуть...
— Символічно?
— Напевно.
Але молодший все одно відчував, як у брата ледь тремтять руки при спогадах про той момент, коли він знайшов батька. Дем'ян на початку, звичайно, виплакався, але потім знайшов у цьому всьому свій сенс, знайшов у цьому свою мотивацію і поклявся батькові на могилі, що закінчить його місію. Це була дуже звична для нього послідовність думок і емоцій, яку він повторював знову і знову потім, після смерті Ясни і Віринеї. Аскольд тим часом нахилився, легенько провів пальцями по землі й зібрав невелику жменю у джутовий мішечок, який повісив собі на шию і міцно затягнув. Дем'ян тим часом крутив пальцями срібний ланцюжок.
— Я думаю, що його треба все ж забрати з собою. Батькові він тут ні до чого.
— А мені?
— А тобі він буде на згадку. Про нашу ціль. І про нього.
— Просто коли я його тримаю, я думаю, що він мені не належить. Мене це більше засмучує, ніж мотивує. Не пам'ятаю, щоб батько хоча б колись виглядав наляканим, на відміну від мене. А ти?
— Ні. Я ніколи не відчував, що йому страшно, - сказав Аскольд, трохи опустивши кутики губ. - Але це не означає, що ти повинен бути таким самим.
— Так-так, зараз ти скажеш, що боятися нормально і все таке. Але ти не розумієш, Аскольде. Ти ніколи не був Шукачем і старшим братом.
— Та що ти таке кажеш...
— Дідько... вибач, я не це мав на...
— І якби мені давали по аркушу паперу кожен раз, коли хтось із Шукачів казав мені або навіть думав про себе, що молодший син у Волелюба не вдався, знаєш, скільки б їх у мене було?
— Я лише хотів сказати, що не відчуваю себе впевнено.
— То що? Повернемося назад? Зберися вже, Даміане, наш батько мертвий як шість років. В нас було достатньо часу, щоб змиритися з цим. Час йти далі.
Дем'ян трохи посидів, знову почепив ланцюжок на шию і підвівся.
— Значить, підемо.
Він порівнявся з Аскольдом, поклав руку йому на плече.
— Тобі справді таке казали Шукачі?
— Так.
— Це неправда.
— Я знаю.
Дем'ян приснув і ляснув його по спині.
— Так тримати, брате. Нарешті ми стоїмо тут удвох, Аскольде, я дуже довго цього хотів. Ну що ж, тоді йдемо. Нас чекає дуже довгий шлях. Прощавай, батьку. Наступного разу ми повернемося з гарними новинами. Клянуся.
Першим ділом Дем'ян хотів навідатися до одного зі сховків Шукачів. Це були невеликі приміщення на добре вивчених територіях, обладнані під імпровізовані бази, з медициною, їжею і декількома ліжками. Були необхідні у критичних ситуаціях, якщо комусь із Шукачів потрібна була швидка медична допомога або якщо хтось погано розрахував час і не встигав повернутися додому до стемніння.
На шляху до сховку Аскольд вже точно міг запевнитися, що відчував ще чиюсь присутність, окрім Дем'яна. Одну, конкретну присутність, яку він завжди відчував до цього, але вона завжди таїлася й розчинялася серед його громади. Тепер, коли він точно знав, що їхні люди вже давно позаду, цей невідомий третій компаньйон нарешті вийшов на передній план. Але що було для нього найстрашніше — не міг він зрозуміти навіть приблизну відстань і напрямок, де той міг перебувати. Він відчував його то позаду, то спереду, з різних боків, поряд і далеко. Раніше такого ніколи не було.
— Чорт його знає, Аскольде, — відповів Дем'ян на застереження молодшого брата. — Тримай мене у курсі, якщо щось зміниться, а поки будемо йти, куди планували.
Усередині сховку Дем'ян увімкнув світло, обов'язково зачинив двері і розгорнув саморобну мапу. Перші позначки, на які звернув увагу Аскольд, — це були всі сховки Шукачів. Той, де зараз укривалася громада, був обведений колом, навіть місце, де зберігалися картини Весни, було позначене. На мапі воно здавалося зовсім недалеко від їхнього попереднього дому, який вже був перекреслений.
— Шукачі завжди вивчали місцевість колами відносно нашого дому, — почав розповідати Дем'ян, обводячи по краю місцевість, зафарбовану червоним. — Завжди намагалися не пропускати жодного місця, і якщо кудись було важко потрапити, вони завжди шукали спосіб. Не хотіли полишати щось незвіданим поза собою. А оце місця, де був саме я.
Вказівний палець почергово пройшовся по цілому розсипу зелених відміток і маршрутів за межами червоного кола. Відмічених місць було безліч, але...
- Досить хаотично виглядає.
- Тому що я шукав вихід звідси, на відміну від них. Відвідував усі місця, які здавалися мені цікавими.
Дем'ян почергово тикав на найдальші від їхнього розташування точки.
- Тут і тут двері наглухо заварені й далі не пройти. Тут дуже висока бетонна стіна, але, в принципі, можна підкопатися. Тут стоїть дуже велика будівля, схожа на ту, на яку я збирався. Тут глухий кут. А ось тут... вони. Дуже багато.
- Високий паркан не виглядає як велика проблема, можливо, для одного, але не для групи Шукачів. Ти не показував їм це?
- Говорив їм про все це, як зараз говорю тобі. Шукачі давно не виходять за межі червоного кола, Аскольде. Приблизно десь після смерті батька, бо це орієнтовні кордони безпечної місцевості. Ми рідко тут зустрічаємо щось вороже.
- Але як ви тоді все ще знаходите тут припаси після стількох років?
- Пам'ятаєш, я розповідав тобі про те, що ми знаходимо їх навіть там, де ми вже колись були.
Аскольд кивнув.
— Кажу тобі — це не звичайне місце. Не може бути так, щоб зі звичайного місця було так складно піти.
Молодший брат показав пальцем на довгу зелену лінію, що йшла кудись глибоко вбік і стикалася там із прямою, рівною лінією, за якою далі не було нічого намальовано. Спитав:
- Тут ти і пробував це зробити? Піти?
Дем'ян глибоко зітхнув і заплющив очі.
— Це сталося тоді, коли загинула Ясна. Я гадаю, ти пам'ятаєш, коли я зник більш ніж на місяць.
Аскольд нічого не відповів. За його спогадами ховалися цілі сорок два невимовно тяжких дні. Кожен з них починався спозаранку у спальні матері, де він спочатку її заспокоював, а потім благав щось з'їсти, і закінчувався там же, знову заспокоєнням і спробами вкласти спати. Ті самі відчуття, через які вона дуже переймалася у його дитинстві і про які просила нікому не розповідати, тоді стали, несподівано, дуже затребуваними. Віринея питала в нього щоночі, чи відчуває він Дем'яна, і він завжди брехав, що так. Брехав їй, що він робить і де зараз знаходиться. І вона слухала. Слухала з обличчям, настільки повним надії і віри, настільки ж добре передаючим її внутрішній відчай. Він ніколи не розповідав про це братові і сподівався, що ніколи не розповість. З одного боку він міг його зрозуміти, а з іншого — боявся, що якщо вже почне про це говорити, то його внутрішні образи не вдасться стримати.
— Я вирішив змінити маршрут, — продовжував Дем'ян. — І пішов в інший бік. Йшов в одному напрямку, нікуди не звертаючи. Тиждень, а може й більше, не пам'ятаю вже. Йшов по вісімнадцять годин на добу, стоптуючи ноги до мозолів. Кілька разів був дуже близький до смерті, але врешті-решт дійшов до... навіть не знаю, як це описати...
Дем'ян затамував подих, бо не міг повірити своїм очам — у певний момент будівлі і труби, що завжди супроводжували його і завжди були перед очима, скінчилися, відкриваючи поза собою абсолютне ніщо. Доріжка, якою він йшов, наче впадала у безкрайній, плаский, бетонний майданчик, на якому не було нічого. Він зробив крок уперед, ступаючи на нього, і подивився в обидва боки. Залізні джунглі дуже різко обривалися, наче їх хтось відрізав ножем від усього іншого. Порожнеча йшла аж до самого горизонту, в який бік ти не дивився б, і від того Шукач відчув себе неначе голим. Це все відчувалося, неначе край всесвіту. У той день він більше не міг йти далі і зупинився на відпочинок на самому кордоні цієї безодні. Коли лежав, довго дивився в неї, просто не міг відвести погляду від цього сюрреалістичного видовища, яким був одночасно наполоханий і зацікавлений. Сон мав неспокійний, мучився кошмарами, де він без кінця кудись падав. Декілька разів судомно відкривав очі, бо мав відчуття, неначе з того краю щось дивилося на нього. Неодноразово здригався, а на ранок мав таке відчуття, що й не спав. Сів і дуже довго дивився вперед, наважуючись устати і піти далі. Після тижня своєї подорожі був на межі, тому смерть там здавалася йому кращою долею, ніж чергове повернення ні з чим. Шукач підвівся і ступив у пустелю.
Через дві сотні кроків Дем'ян зрозумів, що знаходиться наче у вакуумі. Простір, яким він подорожував, заполонила густа тиша. Довелося зітхнути, щоб почути хоча б щось. Він неодноразово обертався назад, спостерігаючи, як усе більше віддаляється від свого єдиного орієнтира, а коли той остаточно зник, його нутрощі наче провалилися вниз. Його настільки охопила паніка, що він повернувся на декілька десятків метрів назад, щоб знову побачити верхівки того залізного лісу і запевнитися, що він не зник остаточно. Але це була тільки ілюзія міцного ґрунту під ногами, бо варто було йому знову продовжити свій шлях і втратити зоровий контакт, почуття вразливості і самотності на відкритому просторі повернулося. Дем'ян намагався не стояти на місці, але, йдучи цією порожньою місцевістю, де очі не могли ні за що зачепитися, не був навіть впевнений, що весь цей час він не топтався на місці. Не був упевнений, що продовжує йти тим самим напрямком, не був упевнений ні в чому. Декілька годин подорожі його супроводжував тільки звук власних кроків, що з часом ставав нестерпним і зводив його з розуму. Шукач почав говорити сам із собою, тільки б не залишатися сам на сам із цим нескінченним ритмом. Він йшов і був кожної секунди готовий до того, що почує або побачить якусь загрозу. Коли секунди розтяглися на сотні тисяч, він уже прагнув зустріти її. Але цей момент ніяк не наставав. І це було найгірше. Принаймні так він гадав, бо коли почало темнішати, Дем'ян усвідомив, що скоро він залишиться у повній темряві. І тоді він стане вразливим по-справжньому. Він повільно переставав бачити єдине, що мав, — землю під своїми ногами, а з часом не бачив навіть і ніг. Міг тільки відчувати своє тіло, торкаючись його руками. Йти далі було марним заняттям, і він сів на холодний бетон. Дем'яна калатало, неначе якогось навіженого. Усі спроби опанувати себе були марними. Розум кричав, що він перебуває в небезпеці, але зробити з цим щось було неможливо. Нарешті Шукач згадав, що весь цей час у його сумці був ліхтар, який він тремтячими руками почав наосліп шукати. Темрява розступилася перед яскравим світлом, що судомно почало обертатися навколо нього. Нікого не було. Але момент полегшення швидко змінився тваринним жахом, що змусив його заціпеніти, бо, увімкнувши світло, у непроглядній темряві Дем'ян скоро побачив ще одне. Далеко від себе, а коли усвідомив, що воно починає до нього наближатися, зірвався з місця, залементувавши так, як ніколи до цього за все своє життя. Біг довго і в справжній істериці, аж поки не наскочив на щось тверде, зламавши собі ніс. Рефлекторно виставив перед собою руки, очікуючи нападу, але його не було. У падінні ліхтар вислизнув з його рук і спромігся якимось чином розбитися, залишивши його у цій безодні сам на сам з невідомим рухомим світлом, що продовжувало наближатися до нього, а потім зникло.
- Я тут! — раптово закричав він у темряву, знаходячись на межі божевілля. — Давай! Йди сюди! Вбий мене! Вбий мене вже нарешті, падлюко! Я прямо тут! Вбий мене!!!
Він репетував, поки не зірвав голос, але ніхто так і не прийшов. Знесилений і доведений, Дем'ян знепритомнів, закінчивши на цьому свою оповідь.
Він підвівся і мовчки почав збирати їхні з братом сумки.
- Я так і не зрозумів, на що я тоді наскочив. Коли я прокинувся, навколо мене не було нічого, окрім зламаного ліхтаря. І носа. Я повернувся за речами і пішов далі, побачивши на горизонті під вечір обриси чогось невідомого. Тільки коли я підбіг ближче, я усвідомив, що повернувся назад. Може, я неправильно вибрав напрямок після пробудження, а може, сталося щось інше. Я не знаю, і мені набридло програвати усьому цьому. Для цього я й хотів покликати тебе з собою, Аскольде. Ти можеш відчувати такі речі, а я перед ними безсилий. Я можу все життя йти кудись уперед, але я хочу, щоб ти міг вчасно мені сказати, що насправді я б'юся головою об стіну.
Аскольд нічого не відповів. Лише мовчки простягнув руку братові. Тільки-но Дем'ян її взяв, Аскольд знову, незважаючи на їхню вельми помітну різницю в комплекції, підтягнув брата до себе і міцно обняв. Старший з полегшенням зітхнув.
- Час рушати, брате.
Дем'ян по черзі показував своєму братові усе, що покладе в його і свою сумки. Почав зі звичайної медицини першої допомоги: перев'язувального матеріалу, антисептиків, усіх інших необхідних ліків. Далі послідували дві дивні маски і невеличкий пристрій, який повідомляв про те, що маски потрібно було одягати або відступити назад. Після вклав мотузку, сірники і невеликий ніж. Коли вони зібрали це все і визначилися з напрямком, Аскольд попрямував до виходу, і коли вже тягнув руку до дверей, несподівано для себе відчув міцні руки Дем'яна, що різко потягнули його назад і закрили йому рота. Від здивування молодший охнув, а потім ще кілька секунд запитально мукав братові у долоню. Потім сам різко затих, бо нарешті почув те, що Дем'ян почув ще декілька секунд тому — щось ходило біля дверей. Істота пересувалась дзвінкими металевими кроками, звук яких відбивався від бетону під ними, і супроводжувала це якимись протяжними гулами. В один момент підійшла дуже близько до дверей, перекриваючи собою світло, що йшло ззовні, і дуже довго там стояла. Водила по дверях своїми кінцівками, у певний момент небезпечно зачепивши ручку дверей. Аскольд тільки зараз усвідомив, що взагалі не відчував її присутності. Старший брат за його спиною увесь цей час наче й не дихав, був повністю безшумний. Істота ще деякий час постояла перед дверима, після чого відійшла. Молодший так її і не відчув, не міг знати, наскільки далеко вона пішла, і за ці хвилини очікування вже встиг десять разів засумувати за можливістю знати. Старший нарешті розчепив свою хватку.
— Ти що, не знав, що вона там?
—...Ні... — відповів він коротко, але з великим здивуванням у голосі. — Не мав жодного поняття...
У цей момент десь далеко від них Ярослава саме знову доглядала за Любимом, допомагаючи йому їсти. Хлопець дуже полюбляв її пишне руде волосся і не зводив з нього погляду. Але в цей вечір, який здавався в їхній ситуації настільки звичайним, наскільки це було тільки можливо, сталося щось неочікуване. Дівчина перевела свій погляд на невелике вікно, де у світлі вуличного ліхтаря побачила когось назовні. Трохи придивилася — побачила там Аскольда.