Залізо та Бетон

Частина перша. Залізо та бетон.


Коли я народився, усе, що нас оточувало, – це залізні труби та бетон. Наша невеличка громада спала переважно в темнуватих і сирих підвалах, слабо освітлюваних лампами, що невідомо як ще працювали. А зранку майже всі виходили назовні, на невеликий майданчик якогось заводу, забитий брудними наметами. У них спали або найстарші, або найхворіші люди, які однаково погано переносили сирість. Окрім наметів навколо були невеликі склади з провізією, імпровізовані дитячі майданчики, розмальовані різнокольоровою крейдою, що нам приносили з небезпечних місць люди, які гордо називали себе Шукачами (один з них – мій старший брат). Ну й, звісно, навколо був бетон, залізні забори, стіни, ворота й труби. Труби пролягали майже усюди, куди міг дістати погляд. Куди б ти не поглянув, ти бачив їх. Навіть якщо підвести очі вгору, можна було побачити, як вони ховалися у щільній імлі, що закривала нам небо й сонце. Смог іноді сипав на нас попелом або токсичними опадами, від яких ми ховалися. Але так було не завжди.
До мого свідомого віку дожило небагато людей, які пам’ятали інші часи, та й ті були частенько в не дуже здоровому глузді. Тому все, що вони розповідали, мати радила ділити навпіл. Але я все одно полюбляв слухати наших старійшин. Просто тому, що більше робити було нічого. Своє дитинство вони пам’ятали дуже туманно й не могли розповісти нічого, окрім уривків хаотичних спогадів. Вони згадували, як колись домом для них були невеликі дерев’яні хатинки, у яких під вечір завжди смачно пахло їжею. Що, виходячи ранесенько на вулицю, вони бачили, як на горизонті сходила велика помаранчева куля, її називали сонцем. Вона здіймалася над широкими ланами, освітлюючи їх золотистим світлом. Коли ми з братом та іншими хлопцями були зовсім малими, ми заслуховувалися легендами й міфами про дивакуватих створінь, що часто жили поруч з людьми, про духів, що стерегли природу, і також, звісно, про небезпечних створінь, які бажали нашкодити людині. Їх називали мавками, лісовиками, водяниками, вовкулаками, віями, перелисниками тощо. Від цих істот людей боронили відьмаки – могутні чаклуни, що вміли знімати прокляття. Але майже всі ці істоти з відьмаками зникли з часом, коли в один момент до їхніх земель прийшли інші люди та принесли із собою бетон і залізо. 
Ліси та лани почали витискатися великими спорудами, у яких ми живемо зараз, маленькі хатинки перетворювалися на високі будинки, де вже жила не одна сім’я, а великі групи людей. Ці зміни припали на молодість старійшин, тому вони пам’ятали їх набагато краще. Пам’ятали дивні для нас коробки з купою проводів усередині, з яких їх розважали інші люди. Пам’ятали, як дуже швидко люди навчилися розмовляти одне з одним, навіть якщо були на відстані кілометрів. Пам’ятали механізми та пристрої, що дозволяли їм швидко виліковуватись, долати великі відстані, мати майже будь-яку інформацію під рукою та розваги на будь-який смак. Не пам’ятали тільки, як усе дійшло до того, що більше не могли вони побачити жодного дерева навкруги, як почали бачити воду тільки з труб своїх домівок, коли востаннє вони торкалися ногами колючої трави, і коли востаннє бачили чисте, яскраво-синє небо. 
А потім щось... сталося. Щось жахливе. Коли старійшини доходили у своїх історіях до цього переломного моменту, вони вмить ставали небагатослівними та сумними. Коли вони розповідали про великий вибух, який в один момент убив багатьох їх родичів і друзів, їх губи починали тремтіти, а очі наливалися сльозами. З їх оповідей ми так точно і не зрозуміли, що саме відбулося. Вони згадували, як невидимий ворог, від якого не було ніякого порятунку, почав зсередини один за одним вбивати людей, що залишилися, як незникаюча пелена диму та смогу назавжди закрила їм сонце, і як з’явилися "вони". За всі рази нам доводилося тільки пару разів послухати про часи після великого вибуху, і то небагато, бо як тільки до цього доходило, наші батьки гнали нас спати. «Нічого малечу лякати вашими вигадками», – казали вони, але всі ми знали, що це не вигадки, не могли не знати цього. Бо завжди чули одного з них, його кроки. Важкі та гучні, від яких здригалася земля. Батьки нам завжди казали, що це просто шуми автоматичного виробництва, яке полишили люди, не маючи часу нічого вимкнути. Ми їм ніколи не вірили, і розмовляючи ночами у наших дитячих спальнях, ми тільки здогадувалися, наскільки "він" великий. 
З плином часу старійшини починали один за одним залишати нас. У повір’ях, що сформувалися в нас вже після початку такого життя, передавалося, що їхні душі відходять кудись наверх, вище імли, за якою ми не бачили неба і сонця. І розчиняються там. Для мене це завжди звучало досить наївно, але я розумів, чого повір’я були саме такі. Від них ставало трохи краще на душі після того, як ти побачив старе висохле тіло, до якого було прикручено багато різних трубок і яке помирало від старості із сухими криками і віддихами. Не бачити ти цього не міг ніяк, бо всі жили тісно на площі, котра ледь сягала розмірів "футбольного поля". Я знав багато їх історій, а тому, коли остання людина, яка пам’ятала раннє життя без заліза і бетону пішла, вже я намагався переказувати їх слова малечі. Тоді мені вже було п’ятнадцать, і виходило навіть не так погано. З часом в мене навіть з’явилося прізвисько «Аскольд-казкар». Казкар – тому що багатьом історіям старійшин майже ніхто не вірив, дуже вже сильно людей відлякував їх дещо скажений вид. Коли історії почали закінчуватися, я почав вигадувати свої. Для натхнення використовував перекази мого батька-Шукача – з того, що він побачив у черговому пошуку разом з іншими хоробрими чоловіками нашої громади. Шукачі знаходили й тягли до нас усе корисне, що тільки могли знайти: їжу, медикаменти, медичні пристрої, одяг. Невідомо, як це все за два десятки років не попсувалось. Але коли вершина твоїх потреб – це протягнути бодай ще один день, замислюватися над таким нема коли. З одного з таких пошуків батько не повернувся. Не поверталися люди з них і раніше, але завжди причини цього не досягали дитячих вух. У Шукачі не набирали нових людей, особливо молодих, з приводу цього у старшого покоління завжди були суворі заборони – вони нічого не розповідали й нікуди не відпускали. Вони зустріли переломний момент ще в дитячому віці та пам’ятали перші роки «цього життя», а тому вони особливо яскраво відклалися в їхній пам’яті. Можливо, тому вони не хотіли, щоб через подібне проходили й ми. 
Але на мого старшого брата Даміана усі ці заборони не діяли. Вони слабко діяли ще до смерті батька, тому що сприймалися виключно з його уст, а після брат і зовсім перестав когось слухати й вибив своє місце в Шукачах буквально силою, натовкши пику їх головному. Даміан був сильним не тільки тілом, а й характером, ми обидва завжди шукали чогось за межами того майданчика, де ми жили, чогось більшого. Волі, напевно. Тільки робили це різними способами. Невдовзі після смерті мого батька в нас народилася сестричка – Ясна. З перших днів життя можна було побачити, якою неймовірною красунею вона б виросла. Але як і більшість дітей, яким «пощастило» народитися на покоління пізніше нас, вона з народження мала великі проблеми зі здоров’ям. Ясна з’явилася у цей світ сліпою та могла ледь-ледь дихати навіть через кисневу маску. З часом до цього додались проблеми зі шкірою – вона червоніла й грубшала на деяких ділянках. Ясна багато плакала, навіть на руках у нашої матері, і тільки мої дотики та голос невідомо чому могли її заспокоїти. Десь у цей період Даміан почав багато сваритися з матір’ю та іншими Шукачами. Рідко почав бувати вдома, усе частіше виходячи на пошуки, майже кожен день. Виходив навіть один. Повертався дуже пізно, брудний і змучений. Бувало, що зникав надовго. Дуже надовго. Але я знав, що в нього на душі, він любив Ясну не менше за нас, і коли вона народилася, намагався ще відчайдушніше щось «віднайти». Будь-що, що допоможе. Він покидав нас саме з такою метою, точно не тікаючи від проблем, як казала мати, і не тому, що йому було «все одно». Я це просто знав... якось. А через пів року Ясна увійшла у сім з десяти. Саме стільки дітей не доживали до свого першого слова.
Аскольд перестав писати і повернувся до реального світу, коли почув скрип двері позаду себе. «Даміан повернувся».
– Аскольде, Дем’ян повернувся. 
– Зрозумів, мам, зараз йду. 
Він відклав аркуш паперу до великої стопки на столі і поспішив до матері, щоб допомогти їй піднятися по сходах наверх. 
– Ма, тобі необов’язково виходити назовні, знаєш?
– Не нуди, Аскольде, я хочу піднятися й зустріти свого сина. 
Старшого сина можна було легко побачити навіть з іншого кінця їх майданчика, настільки він виділявся своєю кремезністю: широкі плечі, зріст, густе волосся, що недбало звисало з чола, темніше за ворона, і пишні вуса. Він твердо йшов прямо на них, під вантажем десятків недоброзичливих поглядів і важкої сумки, яку він після скинув на прилавок, призначений для здобутків Шукачів. Найперше, звісно, вклонився матері та, після обійм і декількох теплих поцілунків, простягнув руку молодшому брату. Попри їхню вельми помітну різницю в комплекції, Аскольд відповів міцним рукостисканням, а потім ще без особливих проблем зміг потягнути брата вниз для обіймів.
– Радий бачити тебе живим, брате. 
– Радий бути живим. І вдома. – Він випростався й додав трохи голосніше, наче птиця, яка хотіла, щоб її спів почуло якомога більше людей: – Хоча домом мені називати це місце залишається менше й менше причин. 
– Ну досить тріпатися, хлопці, ходімо всередину. 
Мати почала сходити вниз. Десь далеко почувся гучний топіт, але цього разу Дем'ян, для котрого, як і для багатьох, за всі прожиті тут роки цей звук просто став частиною звичного фону, раптово напружився й сіпнув головою. Аскольд помітив тривогу в його очах, ще коли брат тільки підійшов до них, але цей рух особливо припав йому до уваги. Різкий і наляканий. Дем’ян ще якийсь час не рушав з місця, слухаючи, заспокоївшись тільки тоді, коли зрозумів, що звук кроків починає віддалятися. Аскольду дуже кортіло запитати, що у старшого на умі, але тільки він відкрив рота для цього, знизу їх покликали для більш важливої справи - треба було йти на вечерю. 
Їли в повній тиші, що насправді в контексті останніх трьох років було навіть доб...
– Дем’яне, чи пам’ятаєш ти, що вчора був за день? – запитала мати.
– Ні, – відрізав він, не відриваючись від їжі. – Нагадаєш?
Аскольд помітив, як у неї ледь почали тремтіти руки. Віринея відклала столові прибори й поклала руки на стіл. Поганий знак.
– Я звертаюся до тебе серйозно, молодий чоловіче. Усі Шукачі повернулися вчора на день вшанування пам’яті. У тому числі твого рідного батька. Де був ти? 
Дем’ян нічого не відповів, показово продовжуючи жувати свою страву.
– Передай будь ласка сіль, Аскольде.
– Якщо ти продовжиш вести себе як хлопчисько, я виллю все з тарілки тобі на голову.
– О, вперед, дай собі раду, усе одно ці помиї точно гіршими від цього не стануть. 
– Брате, я гадаю, ти передаєш куті меду. 
Дем’ян став схожий на кип’ячий чайник, якому не дають вивільнити пар. Його руки також трусилися. 
– ...я був у справах. 
– Ці справи були важливіші, аніж прийти і вшанувати пам’ять рідного батька?
– Вони точно були важливіші за те, щоб сидіти пліч-о-пліч з бовдурами й робити усіляку хрінь, яка все одно ні на що не вплине.
На цих словах мати що було сили гепнула по столу долонею і зірвалася на крик.
– Та як смієш ти казати таке!!! Я просто не вірю, що ми з Волелюбом виховали тебе таким черствим, ти... кхе-кхе... кхе...
Тільки варто було їй закашлятися, два брати одразу підскочили і, забувши про все, поволі довели її до ліжка. Сухий кашель, неначе якийсь монстр, намагався розірвати їй легені та вирватися назовні. Його було дуже важко приборкати, але з часом вона впоралася. 
– Хлопці, залиште мене, будь ласка. Хочу побути сама. 
Аскольд вийшов, а Даміан ще деякий час сидів, не рушаючи з місця, утримуючи дрижаки в пальцях. З великої труби, що проходила прямісінько над ліжком Віринеї почувся журкіт води. 
– Не сердься на мене, будь ласка, за ці слова... але я гадаю, що останнє, що він би хотів, – це щоб ми у безсилі за ним сумували. Рок за роком. Ви не так нас із Аскольдом виховали. І ми виросли сильними саме завдяки вам.  
Він підвівся, зупинившись останній раз у дверях. Віринея настільки не хотіла показувати сину заплакані очі, що відвернулася до стінки. Усередині себе вона погоджувалась з кожним словом свого старшого сина, але ця згода з великими труднощами пробивалася через нескінчений смуток що розливався її душею. 
– Я кохаю тебе. Клич обов’язково, якщо щось буде потрібно.
Пройшовши через коридор, у якому він завжди почувався, неначе той консервований оселедець, Дем'ян повернувся в кухню, де спокійно продовжував їсти Аскольд.
– Цікаво, як у тебе може залишатися апетит після такого.
На контрасті з ним молодший брат виглядав дуже безтурботно. 
– В мене і немає його, але мати витратила багато часу, готуючи усе це. Не хочу, щоб зіпсувалось. 
– Вибач, Аскольде.
– Вибачаю. За що?
Шукач мимоволі посміхнувся й нарешті відвів кремезну долоню від свого обличчя. 
– Давно в неї такий жахливий кашель? 
– Не дуже. Але зробити нічого не можуть, як зазвичай. Поїж, Даміане, тобі потрібні сили.
Наступні декілька хвилин у старшому браті боролися бажання послухати пораду молодшого та надзвичайна відраза до всього, що він бачив у своєму посуді. Коричнювате місиво, що складалося з якихось грибів, вмістом різних консервів і консервованих овочів ніяк не скидалося на щось апетитне. Але іншої їжі в їх умовах просто не існувало. Почавши копирсатися виделкою у такому собі рагу, він посміхнувся, щось згадавши.
– Як ти там казав? «Передаєш куті меду»? Цікава фраза, особливо враховуючи, що ми ніколи не куштували меду. 
– О боже, яка гидота, – видавив із себе Аскольд, нарешті вилизавши свою тарілку повністю. – Так, ти маєш рацію. Я навіть не знаю, який він на вигляд. Ти будеш доїдати?
– Побережу тебе, бідолашного. 
– Вельми дякую.
По трубах почала йти гаряча вода. Аскольд знову одягнув той смішний фартух із зображенням невідомого їм кошлатого створіння, що тримало в одній своїй лапі губку, а в іншій – мийний засіб.  
– Аскольде, чи це ті консервовані помідори, що ми принесли кілька днів тому?
– Саме так. Насправді вони дуже непогані, набагато краще тих рибних консервів, які ви принесли місяць тому. Як згадаю... ух... вивертає аж.
У роздумі Дем'ян узяв невелику помідорку і, крутячи її між великим і вказівним пальцями, почав потроху стискувати.
– Даміане, не переводь їжу.
– Ти ж знаєш, що термін придатності у консервів максимум п’ять років? А у консервованих овочів і того менше – рік або два максимум. 
Аскольд повернувся й уважно поглянув на свого брата. Вигляд у того був серйозніше нікуди, але все псував розчавлений між пальцями помідор, який той зацікавлено роздивлявся.
– Я б хотів тобі дещо показати, Аскольде. Але пізніше, якщо мати зможе заснути. Тобі сподобається.
– Доїдай вже, загадник. Я поки зроблю їй окропу. 
Поки вони чекали слушного моменту, старшому братові ще раз випала нагода переконатися, наскільки його молодший добре лагодив з усією громадою. Особливо з дітьми. Коли почало темнішати й люди поверталися у підземелля, до їх кімнати заходив, за відчуттям, кожен другий, щоб побажати гарної ночі, покликати на нічні посиденьки чи з проханням розказати казку. На відповідь Аскольда, що йому потрібно посидіти з матір’ю, якій стало зле, усі реагували з розумінням і занепокоєнням. Деякі навіть поверталися, приносячи теплі ковдри та їжу. На небагатослівного старшого брата, який похмуро сидів у кутку кімнати, реагували в найкращому випадку з повною байдужістю. Через декілька годин, коли все остаточно стихло й мати мирно заснула, вони нарешті пішли. Даміан стоїчно мовчав до останнього, що саме очікує Аскольда, тільки постійно повторював, що йому повинно це сподобатися. У певний момент Аскольд про себе підмітив, що ще ніколи не відходив настільки далеко від дому. 
Дем'ян привів його на якийсь невеличкий склад, з пронизливим гуркотом відкрив важкі металеві ворота і, потягнувши за ледь видиму мотузку, увімкнув у приміщені тьмяне світло. Через секунду Аскольд побачив кольори. Трошки бляклі від часу, але все ж таки кольори. Червоний, синій, зелений, жовтий – вони змішувалися, мінилися й набували різних вигадливих форм і образів. Вони заворожували погляд, і Аскольд, неначе зачарований, робив невпевнені кроки вперед, вбираючи очима величезне різноманіття пейзажів, портретів і натюрмортів. В певний момент їх вага стала настільки великою, що він впав на коліна й тільки тоді зміг затримати увагу на чомусь одному. На масштабному полотні він бачив маленьку білу хатинку, на першому плані якої був жовтий колір безкрайніх ланів, а позаду зелений колір густих лісів. «Справжній дім» – було написано акуратним почерком унизу. Дем’ян обережно підійшов і сів поруч з братом, обнявши того за плечі.
– Я зміг знайти її картини. 
Аскольд нарешті вивільнив увесь подив, що до цього тримав у собі, і видохнув. Полотна належали Весні – одній зі старійшин, найулюбленішій його серцю. Ще за її життя картини забрали та сховали, бо вони надихали юнаків і дівчат вирушити на пошуки цих місць. Але жоден з них так і не повернувся назад. Весна малювала природу й місця зі своєї пам’яті, натюрморти з невідомими їм фруктами. Вона зображувала ті часи, коли до них ще не прийшли залізо та бетон. З полотен на двох братів дивилися різні люди, яких вона колись знала, тварини, яких вона колись бачила, і птахи. Коли Аскольд заплющував очі й торкався картин, він наче міг відчути ще не висохлу фарбу на кінчиках пальців, почути звуки, що відклалися у Весни в пам’яті, коли вона була ще дитиною, бачив її дитячими очима та відчував, з якою любов’ю вона переносила свої спогади на ці полотна. І як з важким серцем і сльозами вона потім на них дивилася, томлячись сумнівами, чи насправді правильно вона все це зобразила чи ні.
– Аскольде, все гаразд? 
Дотик старшого брата несподівано повернув його назад. Серце шалено калатало, а чоло буквально горіло. Він налякано перевів погляд на старшого брата й покивав.
– Так... так я просто...
– Ти просто сидів без руху хвилин десять, і я захвилювався.
– Вибач, напевно замріявся. 
Вуса Дем’яна трохи здійнялися. 
– Не поспішай, брате. Роздивляйся скільки захочеш. У нас попереду ще ціла ніч. 
І він роздивлявся, подеколи затримуючись на одній картині хвилин на п’ятнадцять. Вдивляючись у кожен необережний мазок, кожну плямку по краях полотна, що колись належали Весні. Аскольд лагідно торкався кожного витвору, водив по ньому пальцями й проймався. Тепер усе, що він малював на асфальті крейдою, здавалося таким примітивним, таким... нежиттєвим. Очі раптово зупинилися на одному з найменших полотен у кімнаті. Брак деталей і ще невміла техніка видавали, що ця робота була одною з найраніших. Зроблена у заспокійливих коричневих тонах, вона зображувала кут якоїсь кімнати, в якому стояв маленький бородатий чоловік з мітлою. Знизу зліва був підпис: «Домовик». Питання Дем’яна знову вивело його зі своєрідного трансу.
– Як гадаєш, оповіді старійшин про тих істот – це правда?
У відповідь Аскольд посміхнувся, бо згадав, як один з хлопчаків побажав, щоб домовики існували насправді, бо йому часто ліньки прибиратись у своїй кімнаті.   
– Хотілося б... хотілося б думати, що колись світ був цікавішим. 
Дем’ян обережно нахилився, узяв полотно з домовиком і усівся з ним на підлогу. Він провів по ньому так само, як це зробив брат, але не відчув нічого, окрім холодної сухої фарби під пальцями. Потім він почав говорити, але вже не своїм голосом. 
– Пані Весна малювала тільки щось гарне та добре з тих часів. Але я особисто згадую ще інші історії. Пам’ятаєш розповіді пана Івана, як його батько вночі перетворювався на звіра та вбивав людей? Чи те, як нас лякали жахами про кликастих монстрів, що п’ють людську кров. Як духи паморочили свідомість тим, хто заблукав у лісі, і не давали їм повернутися. Мені завжди було цікаво, чим люди заслуговували на такі долі.
Аскольд присів навпочіпки навпроти старшого брата й подивився йому у вічі. 
– Ти наче вважав усі ці історії маячнею та вигадкою. Щось сталося?
Даміан не відповів. Лише мовчки відклав полотно з домовиком, витягнув з кишені невеличкий срібний ланцюжок і показав його братові. Не встиг навіть спитати, чи впізнає він, що це, як Аскольд палко вимовив:
– Батьків ланцюжок! Звідки він у тебе?!
– Вибач мені, що я розповідаю тобі це тільки зараз, але ще в одному з перших моїх пошуків я знайшов батька. Точніше те, що від нього лишилося, і поховав його. Якимсь дивом зміг знайти місце, де була земля. 
– Це там ти вчора був замість дня пошани?
Він кивнув. Брати посиділи деякий час у тиші. Дем'ян продовжив:
– Я не міг вам сказати, що його жорстоко вбив один з них. Ми з тобою ніколи не вірили, що ці гучні кроки – це були звуки покинутого виробництва. Я завжди хотів дізнатися, куди зникали Шукачі, куди зник наш батько. Але в глибині себе я просто хотів, щоб усе це було лише вигадками уяви, що розігралася. Але це не так. Я бачив їх... і вчора я побачив його.
– Його? Ти маєш на увазі...
– Так. Недалеко від місця, де я поховав батька, стояла будівля. Велика. Вона настільки висока, що їй кінця-краю не видно за цим смогом. Я завжди хотів здертися на її дах, але ніколи не міг зібратися із силами. Боявся. Але вчора я нарешті переборов страх і поліз наверх. Це було... якесь... промислове, коротше, приміщення, купа пилу, усілякі закинуті механізми та сходи, дуже багато сходів. І поверхи, яким не було видно кінця. Деякі вели мене у глухі кути, до наглухо заварених дверей, за якими, напевно, чорт знає що знаходиться. Я продовжував підійматися вище і в один момент зміг видертися нагору. Вище за цей смог...
Він затих, Аскольд знову з подивом зітхнув і обережно спитав:
– ...невже ти бачив...
– Так. Так, так, небо, Аскольде. 
Очі Дем’яна заблищали, посміхаючись, він висунув свою руку вперед, неначе хотів узятися за щось невидиме.
– І сонце. Я... я побачив сонце. Намагався його схопити, але... хе-хе... воно виявилося надто далеко від мене. Я просто стояв там і насолоджувався. Відчував, як мені з часом навіть стає легше дихати, це було неначе... свобода. Але потім з’явився він.
Молодший неначе відчув, як зсередини його брата починає підступати справжній тваринний жах. Дем’ян невластиво для себе зіщулився й знову продовжив тим самим холодним тоном:
– Визирнув просто з-під смогу, наче він... відчув мене. Він справді великий. Такий великий, що цей туман ледь сягав йому поясу. Постать людська – дві руки, дві ноги, але весь із металу, а замість голови він світив на мене якимось... великим ліхтарем чи щось таке. Він подивився прямо на мене і пішов у мою сторону. Сам не пам’ятаю як, але я на тремтячих ногах почав спускатися вниз і чув, як він мене шукає по цих нескінченних поверхах. Прийшов до тями, вже коли був дуже далеко від цього місця, але продовжив бігти, бо досі чув його кроки. 
– Ти казав, що він неначе відчув тебе. Чому ти так думаєш?
Дем’ян не помітив, коли саме Аскольд почав тримати його за руку. Від його дотику поволі ставало спокійніше.
-Це не може бути просто збігом. Коли ти востаннє взагалі його чув? 
Аскольд замислився – і справді, гучні та важкі кроки йому вже давно не вчувалися, настільки давно, що він уже перестав цьому дивуватися й думати про це. Поки Аскольд думав, Дем’ян вивільнив руку з його хватки і підвівся. Його ноги досі трохи тремтіли, він почав ходити по кімнаті. Завжди так робив, коли поринав у думи.
– Це місце – не звичайний завод, тут відбувається щось дивне. Ніхто з Шукачів цього, звісно, не розповість, бо вони самі налякані, наче діти. Я теж наляканий, але все ж хочу зрозуміти, що тут до чого. Ми досі знаходимо справну електроніку, медикаменти та їжу з невичерпаним терміном придатності, навіть в тих місцях, де ми вже колись були. Наче хтось чи щось ходить і знову це все розкидає. І я хочу знати, хто або що це робить. Хочу дізнатися, звідки взялися істоти що нас вбивають, за що вони нас вбивають і... Аскольде, я думаю ти зможеш мені в цьому допомогти.
– Я? Але як я можу тобі допомогти, я ж навіть не Шукач. 
Старший поклав свої могутні руки братові на плечі й подивився йому у вічі.
– Пам’ятаєш, у дитинстві ти часто казав, що відчуваєш щось... дивне? Раніше я тобі не вірив і кепкував з тебе, вибач мені, будь ласка. Але зараз... зараз у мене просто менше причин тобі не вірити. Скажи, Аскольде, чи в тебе досі присутні ті почуття, про які ти казав? 
Аскольд насупив світлі брови й замислився. У дитинстві, коли він розповідав комусь про свої дивні відчуття, то його в кращому випадку називали дитиною з дуже багатою уявою, у найгіршому ж – кепкували. Тому він намагався приглушувати шепіт у своїй голові, що час від часу чув, та постійне почуття чиїсь присутності. З часом йому вдалося подавити ці прояви повністю, але луна від них у нього залишилася й досі. Аскольд добре вмів відчувати настрій людини, веселити дітей і завжди знав, що і коли правильно буде сказати. Але він завжди це пояснював просто природною емпатією, бо навіть зайвий раз згадувати, як він посеред ночі прокидався від криків, яких насправді не було, він не хотів. Несподівано ці всі думки та спогади відгукнулися різким головним болем. Аскольд узявся за голову й склався навпіл, а потім, з круглими від страху очима, перевів погляд кудись у бік.
– Дім. Щось не так. 
Не відчуваючи болю Аскольд кинувся в бік оселі. Довіра Дем’яна до його брата була такою великою, що він, не замислюючись, побіг за ним. А коли побачив, як назустріч їм рушають інші Шукачі, ведучи решту громади, то прискорився настільки, що залишив свого брата у німих питаннях, як людина з такими габаритами взагалі може так швидко рухатися. Для Аскольда далі все було як в тумані: хаотичні діалоги на підвищених тонах, згадка якогось місця, в яке Шукачі поведуть громаду. Налякані й заспані обличчя людей, деякі з котрих досі не до кінця розуміли, що відбувається. Вони пробивалися крізь натовп, охоплений панікою, що біг їм назустріч. І коли брати нарешті досягли дому, то перше, що побачили, була кров. На землі і в наметах, де спали хворі й старі люди. Біля входу в підземелля сидів один з Шукачів – Киян. Без видимих поранень на тілі, лише з виразом жаху і відрази на худому й висохлому обличчі. Мертвий. По підземеллю з гучною луною розносилися крики та звуки боротьби, Аскольд впізнавав усі з них, вони відбивалися в його голові як жалібні мольби про допомогу. Голос знайомої дитини змусив його зупинитися.
– Аскольде!
– Це... Зорчик.
– Аскольде – ні!
Дем’ян усією наявною силою схопив молодшого брата за руку і притиснув його до стіни.
– Що б там не було, але ми нічого не зможемо вдіяти, Аскольде.
– Але...
– Аскольде! Послухай мене, – він дивився молодшому прямо у вічі. – Ми нічого не зможемо зробити. Треба бігти до матері й рятуватися самим. Поки ще можемо. 
І вони пішли далі. Те, що вони так і не зустріли свою матір на шляху, робило можливими два сценарії, у найкращому з яких вона сховалася, прекрасно усвідомлюючи, що не втекла б сама. Коли вони поверталися до себе в кімнату, серця братів на декілька секунд наче зупинилися. Вони були насправді не готові побачити інший розвиток подій, але їм довелося: Віринея так і не зрушила з ліжка, бо зверху на неї впала велика залізна труба, перечавивши ноги. Вона лежала лицем у землю, тихо стогнучи собі під ніс. 
– Мати!
Дем’ян скрикнув і за мить опинився поруч.
– Аскольде, допоможи мені, чорт забирай!
Віринея з великим трудом підвела голову, з чола по її обличчю стікав струмінчик крові. 
– Не треба... вам було сюди повертатися. 
– Не кажи дурниць, мати! Якщо треба, я тебе на спині понесу!
Аскольд був уже біля брата, але зрушити перепону здавалося неможливим. Навіть на сантиметр. Голос матері надривався з кожним сказаним словом. 
– Хлопці... вам треба тікати. Я не зможу. Біль... жахливий... не витримаю, господи боже...
Через купу спроб Аскольд уже не відчував рук, а Даміан, наче у трансі, продовжував спроби зрушити трубу хоч якось, пробував її підпирати, підняти, покотити, але результату не було. Він впав, уже коли в нього підкосилися ноги, і почав у безсильній злобі колотити по шматку метала.
– Чорт! Йобане блядство, та зрушся ти хоч якось... ну будь ласка!
– Синку...
Її дотик привів старшого до тями, він перевів свої заплакані очі на матір, чий погляд уже був туманний, а голос усе більш втомлений.
– Аскольде... ти тут, синку?
– Так, мамо.
– Добре. Це добре. Насправді... я завжди боялась, що коли піду, то вас не буде поруч. Не зможу вам сказати, як сильно я вами пишаюся. Ви сильні, ви з усім впораєтесь. 
Вона стиснула руку Даміана і посміхнулась йому:
– Ти впертий, як той віслюк, синку, просто як я. Просто як твій батько. Нікого не слухай.
– Аскольде, ти...
– Знайшла. 
Голос матері розчинився в іншому, невідомому жіночому, який він почув неначе прямісінько у своїй голові та металевих кроках позаду. Хтось зайшов до них. Він глянув на вхід і останнє, що почув, було:
– Аскольде, не дивись на нього!
Крик брата розчинився в його свідомості. Півсфера з купою дірок, що, судячи з усього, була цьому створінню замість голови, почала швидко миготіти, затримуючи погляд, перед яким через мить висвітлювалися жахливі образи страху, страждань і болю. Наче усі оповіді старійшин про кінець світу набули виду і поставали перед ним у гротескних формах, зводячи його з розуму. Він чув жіночі крики, які благали про допомогу, за цим стався великий вибух; люди помирали, горіли, кричали, плакали. Раптово все затихло. Півсфера раптом розлетілася на тисячі шматків, Аскольд упав на бік, відчуваючи біль під правим оком. Чув, як істота, що зайшла до них також впала на землю, як Дем’ян намагається до нього докричатися, але не міг йому відповісти. Під його головою почало текти в різні боки щось вологе й тепле. Очі заплющилися. 
Прокинувся він у якійсь невідомій будівлі й одразу зрозумів, що бачить профіль свого брата тільки наполовину. Дем’ян тихо сидів поруч і, почувши перші рухи брата, одразу до нього повернувся. 
– Аскольде, ти як?!
Той сів й нащупав перев’язку на правому оці. 
– Що трапилося?
– Нас знайшов один з них. Ти... як ти себе почуваєш?
– Не знаю. Дивно... мама?
Усе, на що вистачило сил у Дем’яна – це заперечливо покрутити головою й заплакати. Аскольд узяв брата за руку. 
– Зрозуміло. Не плач, Дем’яне, не плач, будь ласка. Ми повинні бути сильними. Заради неї. 
Старший кивав, але продовжував ридати. Аскольд тим часом у повній прострації дивився у стіну, сильно стискаючи руку брата. З роздумів його вивели важкі кроки, хазяїн яких своїм басом моментально перетворив скорботу Дем’яна на лють.
– Плачеш, Дем’яне? Напевно сам усвідомив, що накоїв.
Це був Гнат, лідер Шукачів після смерті їх батька. Саме з ним Дем’ян колись бився, виборюючи своє місце в їх лаврах. Кремезний чоловік, який не поступався Дем’яну в габаритах, був лисий, з густою рудою бородою та більмом, також на правому оці. Почувши його голос, Даміан стрімко підвівся, щоб кинутись на Гната, але зупинився в останню мить. Той навіть не ворухнувся, стояв схрестивши руки, глибоко дихаючи просто йому у вуса. 
– Наші люди пережили вже достатньо, тому поговоримо назовні. Зараз. 
Аскольд почав підводитися.
– Тебе це не стосується, Аскольде. Відпочивай.  
– Цей мій брат, Гнате. Єдиний з родини, хто в мене залишився. Я маю право послухати, про що ви будете говорити в такий момент.
Він сперся на старшого, що обережно його підтримував, не зводячи очей з лідера Шукачів. Гнат глибоко зітхнув і таким само рівним тоном йому відповів:
– Ні, Аскольде. Ніяких прав це тобі не дає, бо це особиста розмова дорослих людей. Тож поводься також по-дорослому, і залиш нас наодинці. 
– Ні. 
Люди вже починали обертатися на їх компанію, Гнат знову глибоко зітхнув.
– Воістину діти Волелюба та Віринеї, світла їм пам’ять. Йдіть за мною.
Допомагаючи своєму брату йти, Дем’ян вивів Аскольда за Гнатом на вулицю. 
– Скажу це коротко, – почав він, тільки-но двері за ним зачинился. – Я хочу, щоб ти пішов, Дем’яне. 
Старшого ці слова, схоже, ніяк не здивували, на відміну від молодшого.
– Що?! Гнате, як смієш ти так казати? Ще й при мені! Ти...
– Тому я й не хотів, щоб ти йшов за нами, Аскольде. Я дивлюся на речі об’єктивно, твій брат сам знає, що це він повинен у нападі цих істот на нашу домівку і в смертях наших людей. Це не може бути просто збігом. Чи я не правий, Дем’яне?
Аскольд чекав, що Дем’ян одразу випалить заперечення, але той, на диво, мовчав. 
– Даміане, не слухай його, він грає з твоїм відчуттям провини. 
– Ні, Аскольде... все не так просто...
Вільною рукою він провів по своєму обличчю й подивився на Гната зовсім іншим поглядом, ніж раніше. 
– Тож... просто піти? Просто так? Після всього, що ми разом пережили, ти хочеш, щоб наша громада втратила ще одну людину? 
– От громадою не прикривайся, синку. Я й усі інші знаємо, що тобі начхати на неї.
– Мій брат – то також громада, Гнате. Моя мати була громадою. 
Лідер Шукачів лише закотив очі та цмокнув. 
– Хай як там не було, Дем’яне, і... пробач, що я так кажу, але ти становиш для них загрозу. Ми не чули того велетня місяцями, але варто тобі зникнути на один день, як ми знову його чуємо, ти прибігаєш назад, увесь на нервах, і через декілька годин на нас нападають. Вперше за все наше перебування тут. Думаєш, ми не зведемо два і два? Чи є в тебе щось, що може заперечити твоє зникнення з подальшими подіями?
– Гнате, це пусті підозри, – втрутився Аскольд. – Не можеш же ти справді підозрювати мого брата...
– Скажи мені, Гнате... – тут уже його перебив сам Дем’ян. – Чи правда ти бажаєш для наших людей такого життя? Чи правда ти хочеш, щоб ми померли в цьому місці? А помремо ми точно, я гадаю, ти й сам це розумієш. Ми більше не можемо народжувати, наші жінки не хочуть, а навіть якщо хочуть, то виживає один з десятьох. Через кілька десятиліть такого життя вже нікого з нас не буде. Все більше людей хворіють через погані умови та їжу, ми слабшаємо. І поки ми ще в змозі, поки живі ти, я, Борис, Лука, Марко, Юстин, ми повинні хоча б спробувати знайти інше життя. Або хоча б загинути в боротьбі, як люди, а не ті свині, що колись у нас були, – у загоні. 
– Ти вимагаєш неможливого, Дем’яне. Я хочу тобі нагадати, що не всі з нашої громади гарячі голови, як ти, готові померти або шукати щось без наявних доказів. Люди різні, і деякі з них бояться, деякі з них не готові піти твоїм шляхом. Деякі з них фізично не можуть це зробити. Що ти пропонуєш у такому випадку? Полишити їх напризволяще? 
– Якщо вони навіть не готові щось зробити задля свого виживання, то я не збираюся через них залишатися тут. Я не буду...
Несподівано двері приміщення відчинилися, з темряви вийшла дитина – син Гната. Аскольд відчув усередині брата дуже погані, дуже темні й непристойні думки, які той через панівну лють вже хотів висловити, але він встиг дати йому сильного копняка під ребра й грізно заглянути йому у вічі. Річ у тому, що дитина Гната з народження дуже сильно хворіла. Їх місцевий лікар називав це хворобою мозку, хлопчик з великим трудом міг навіть пересуватися, погано говорив, чув і рухав руками. 
– Та... татку?
Очі Гната миттєво набули жалібного вигляду, він швидко підскочив до сина й присів на одне коліно.
– Любиме, що ти тут робиш? Я просив тебе почекати всередині, синку, навіщо ти вийшов?
Очі хлопчика знайшли Аскольда, який тепло йому посміхнувся й кивнув. Любим посміхнувся у відповідь.
– Татко скоро повернеться, ходімо, я тебе проведу назад. 
Вони обидва на час полишили братів. Дем’ян сумно подивився на Аскольда, якого все ще дбайливо підтримував, і похитав головою, виглядаючи, неначе людина, яку застали за якоюсь соромною справою. Він опустив погляд і був таким до самого моменту, як Гнат знову вийшов до них і продовжив розмову, таким самим чином схрестивши руки на грудях. 
– У цьому й полягає відмінність між нами, Дем’яне. Ти готовий жертвувати людьми задля своїх палких ідей, просто заради своїх мрій. Тобі пощастило, що вся твоя родина була і є сильною, але чи готовий би ти був полишити Аскольда, якщо знадобилося б? Я не такий і твій батько не був таким, він думав про всіх. Саме з його ініціативи ми не розповідали людям про істот, про все незвичне, що ми бачили у наших пошуках. 
– Саме так, – мляво відгукнувся Даміан, не підводячи погляду. – Ви не давали їм можливості глянути правді у вічі. Забороняли старійшинам розповідати історії, забрали картини Весни.
– Бо люди гинули через них! Юнаки та дівчата, які навіть не знали, на що йшли, тікали з дому, а потім ми знаходили те, що від них лишилося. Нам доводилося розповідати про це їхнім батькам. Ще раз тобі повторюю, я намагаюся думати про всіх, не ділити людей за сортами, відсіюючи слабких, а зберігати якомога більше життів. 
– Іронічно, що саме цим ти погубиш узагалі всі життя, Гнате. 
Діалог затих, десь зверху усі троє почули гучне дзижчання. Щось голосно літало над смогом туди й назад. Далеко знову почулися кроки велетня.
– Я дозволяю тобі взяти із собою трохи їжі та припасів. Сьогодні вночі ти можеш ще залишитися з нами, але завтра до обіду щоб тебе вже тут не було.
– Якщо піде мій брат, то піду і я, – втрутився Аскольд.
– Хай буде так, силою тут я тебе не втримаю. Але якщо ти колись передумаєш, то завжди зможеш повернутися. Дітям буде без тебе дуже сумно. Любиму буде без тебе сумно. Я піду, не можу терпіти ці звуки.
– Гнате...
Кремезну статуру зупинила міцна рука. 
– А як я щось знайду? 
– Ти знаєш, що я не гордий, Дем’яне. Якщо ти дійсно щось знайдеш і повернешся – я буду першим, хто попросить вибачення в тебе. 
Великий силует розчинився в півтемряві приміщення. Два брати залишилися на темній вулиці. 
– Підеш?
– Піду. Не можу інакше. 
Вони стояли. Аскольд думав. Думав про все, що розповів йому брат, згадував свої відчуття, але найбільше його хвилювало, чий жіночий голос він почув перед тим, як знепритомнів. І чому цей голос був до болю йому знайомий. У тьмяному світлі, наделако розташованого від них ліхтаря почала виділятися якась кольорова пляма, що привернула його увагу. Він підійшов, останнім синім оком роздивляючись у своїй руці щось зелене, розпізнавши врешті, завдяки спогадам одного з натюрмортів Весни, у цій цікавій штуці справжнє яблуко. Тихе здивування вирвалося з його вуст, і поки він повертався до старшого й передавав йому знахідку, соковитий і зрілий фрукт у лічені секунди перетворився на висушену коричнювату оболонку. Лють миттєво розчавила плід у руці, і той палкий погляд, що піднісся прямісінько до неба, можна було відчути навіть через нескінченну пелену туману. І його відчули.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше