Розділ 15. Долина Троянд

Телефон у руці Ярини, щойно відпустивши з себе такий різкий"дзинь" повідомлення від Сергія, здавався гарячим, майже розпеченим. Вона дивилася на екран, де світилася фраза: «Не хочеш завтра прогулятися пляжем?», і відчувала, як у грудях зароджується крижана порожнеча, що поволі розросталася, загрожуючи поглинути її цілком. Ніч, що мала б принести забуття після виснажливого конфлікту з Юрієм, обернулася на тортури. Її тіло, що ще мить тому тремтіло від напруги, тепер в'яло, обм'якало, ніби втрачало опору, занурюючись у вир думок, що закружляли в її свідомості.
Спочатку її пропалювало різке заперечення.
"Ні. Нізащо, – шепотів внутрішній голос, що звучав рішуче й майже жорстоко. – Ти втомилася від цих ілюзій, від цього болю. Він нічого не розуміє, цей Сергій. Він не здатен зрозуміти глибину твоєї рани. Він не рятівник. Він лише черговий чоловік, який, сам того не відаючи, може завдати ще більшого болю. Ти вже обпеклася, і цього мало бути достатньо. Невже ти не навчилася?" Ця думка, мов крижаний обруч, стискала її скроні. Ярина примружила очі, ніби намагаючись відігнати примару власної слабкості.
Кожна клітина її тіла прагнула ізоляції, прагнула повернутися в той "міні-світ" на Тарасковій, де вона була сама, зі своїми книгами та кавою, де ніхто не міг дістати її, розтривожити її змучену душу. Там, за зачиненими дверима, де панував запах старого паперу та її власного, гіркого спокою, Ярослава могла бути собою – розбитою, але захищеною. Бажання відсторонитися, замкнутися в своєму коконі, щоб заліковувати рани, було всепоглинаючим. Воно посилювало її внутрішню самотність, зводило мури навколо її серця, що билося так болісно. "Нікому не можна довіряти, – повторював той голос. – Особливо чоловікам. Особливо тим, хто здається надто хорошим. Це пастка. Завжди пастка."
Та поступово голову огорнули сумніви та  спочатку ледь невиразна, в потім суттєва думка: «А чому б ні?»:
Що характерно, під цією кіркою втоми і страху, десь глибоко, в найпотаємніших куточках її свідомості, вже починав пробиватися інший голос. Тоненький, майже невловимий шепіт, який промовляв, змушуючи її тіло тремтіти: "А чому б і ні? Він – це таке собі світло. Навіть якщо це лише тимчасове полегшення, навіть якщо це лише дружба. Це краще, ніж задихатися в цій темряві, ніж повільно вмирати у власному соромі. Хіба ні?" Ярина відчувала, як її воля починає хитатися, немов дерево на сильному вітрі, що розриває його коріння. Вона повернулася на бік, намагаючись знайти зручніше положення, але думки не відпускали.
Ярослава намагалася переконати себе, що це лише спосіб контролювати свої почуття, не дозволити собі закохатися, а лише насолоджуватися його товариством. Це мало бути її зростанням, її здатністю керувати емоціями, не піддаватися поривам. Вона ж була дорослою, сильною, чи не так? Вона пережила те, вона зможе пережити і ці, хай і приємні, але поверхневі стосунки чи то пак взаємини. Це просто спосіб вийти з депресії, знайти хоч якісь барви у цьому сірому, згаслому світі. Просто дружба. Не більше. Вона б дозволила собі вірити лише в це.
Та останнім пострілом стала передранкова думка про згоду. Для самої ж Ярослави це стало ударом. Проте...
Проте, що ближче підходив ранок, то сильніше ставала ця непереборна, майже ірраціональна жага. Жага бути поруч із ним, відчути його легкість, зануритися в той світ, де не було Юрія, де не було сорому, де повітря здавалося чистішим. Попри всі прозріння, попри усвідомлення крихкості своїх ілюзій, бажання Сергія було сильнішим за будь-яку раціональність. Це була майже фізична потреба у світлі, у дотику до чогось чистого. Її тіло болісно вимагало цього контрасту, цього короткочасного забуття.
І ця жага загрожувала ще більшим розчаруванням, якщо вона знову дозволить собі повірити в казку, в якій вона була б кимось іншим, ніж є насправді. Але Яра вже нічого не могла вдіяти. Вона здригнулася, немов від холоду, що пронизував її, і, взявши телефон, її пальці зависли над клавіатурою. Потім, зібравши всю свою рішучість, з останнім подихом боротьби, що вирвався з грудей, Яринка швидко набрала: "Чому б ні?".

Повідомлення було відправлене. Вона відкинула телефон, заплющила очі, відчуваючи, як її серце б'ється шалено, відлунюючи у скронях. Їхня прогулянка пляжем обіцяла бути наповнена абсолютно іншими сенсами, ніж усі попередні.
Ближче до вечора весняне сонце вже не здавалося таким яскравим, а повітря не було настільки напоєне ароматами квітів. Для Ярини все було огорнуте невидимою вуаллю внутрішньої напруги. Вона боялася, що Сергій буде питати про Юрія, бо її душа ще тремтіла від вчорашнього зіткнення. Кожна його мовчанка здавалася їй підступною пасткою, що приховує незручне запитання, якого вона не зможе уникнути. Яра ризикувала майже розкритися, або ж остаточно замкнутися, поховавши всередині себе останні залишки надії.
Сергій, здавалося, відчував цю напругу. Його обличччя, зазвичай безтурботне, тепер було позначене легкою задумою. Він був трошки більш уважним до Яри, ніж зазвичай, ніби намагаючись своїм спокоєм врівноважити її внутрішню бурю. Як добрий друг, він відчував, що "щось не так" – і з ним самим, адже він не розумів, що відбувається між Юрієм та Яриною, і з Юрієм, який був його другом, і особливо з нею, що здавалася крихкою, мов скло. Він не ліз із запитаннями, але його погляд, що ковзав по Яриному обличчю, читав її біль, хоча він і не міг його розшифрувати.
Вони йшли берегом Дніпра, прямуючи до одного з невеликих пляжів неподалік "Долини Троянд". Погода була ідеальною для тривалої пішої прогулянки: легкий вітерець, що лоскотав щоки, сонце, що відбивалося міріадами іскор від водної гладі. "Долина Троянд"... Символічна назва для Ярини, адже вона, немов троянда, була сповнена пелюсток чистоти, але й захищена шипами, якими тепер здавався Юрій, що загрожував її тендітному світу. Вони розмовляли про все на світі: про свої улюблені ігри, про складні моменти Skyrim, про динамічні миті Devil May Cry. Ці спільні інтереси були їхньою рятівною шлюпкою, що дозволяла їм обом відійти від напруги, від незручних питань, від ваги, що висіла в повітрі. Сергій пропонував ідеї для майбутніх походів, а Ярина з захопленням слухала, її очі на якусь мить наповнювалися блиском життя, якого так бракувало. Ця нова внутрішня динаміка, сповнена несказаних слів, але й щирої дружби, робила їхні взаємини дедалі складнішими, але водночас і ціннішими.
Юрій, однак, нікуди не зник. Його присутність відчувалася, немов важкий подих на шиї. Він продовжував жити у тому ж місті, і його гнівні повідомлення раз у раз дзинькали на телефоні Ярини, вимагаючи її уваги, її пояснень, її повернення у "його" світ. "Ти мені зрадила!", "З ким ти там швендяєш?", "Ти повинна мені пояснити!". Її серце стискалося від цих слів, але вона ігнорувала їх, дозволяючи своєму телефону лише спалахувати і гаснути у відповідь на його вимоги. Юрій був ображений, він хотів контролювати ситуацію, і його спроби достукатися до Сергія також не припинялися, хоча Сергій поки що не розповідав про це Ярині, дозволяючи цій незручності гризти себе зсередини протягом усього дня. Усе це гостро проживали вони всі, але найбільше, що характерно, саме Ярина.
На щастя, дівчина почала відходити від ідеалізації Сергія. Вона розуміла, що він не чарівний принц, не лицар на білому коні, який прийде і врятує її. Він був просто другом, світлим, добрим, але нездатним зрозуміти глибини її болю. Це відігравало їй на руку, дозволяючи трохи відпустити цю ілюзію. Проте для пошуку власної сили, для остаточного усвідомлення їй було замало лише конфлікту з Юрієм. Їй, можливо, треба було певне посилення дисоціації, ще глибше занурення у власні думки, щоб знайти вихід. Бракувало певного каталізатору...
Вони дійшли до пляжу. Сонце вже починало хилитися до обрію, розливаючи по небу багряно-рожеві та помаранчеві відтінки. Повня, що сьогодні обіцяла яскравим диском висіти над Дніпром,  вже потроху готувалася кидати сріблясті доріжки на воду, створюючи майже містичну, доленосну атмосферу. Сергій розклав невелике вогнище, і незабаром у повітрі запахло смаженими сосисками. Вони сиділи біля багаття, розмовляли, жартували, як добрі друзі. Між ними не було ані найменшої напруги, дистанція здавалася стертою. Їм було добре разом, у цьому тихому, майже ідилічному світі, де Юрій, здавалося, зник назавжди.
Але раптом телефон Ярини "дзинькнув". Вона здригнулася. На екрані світилося ім'я Юрія. Її реакція була гострою, майже інстинктивною. Вона перепросила у Сергія, щось пробурмотіла про "прогулятися", і, піднявшись, пішла до води. Її бліда літня сукенка ледь не торкалася хвиль, що лоскотали її щиколотки, досягаючи навіть ледь трохи нижче коліна. Вона йшла берегом туди-сюди, намагаючись віддалитися від вогнища, від Сергія, від того дзвінка, що повернув її в реальність. Її думки були схвильовані, вихор емоцій знову закружляв у її свідомості. Дівчину знову поглинула непроглядна внутрішня темрява...
— Яра, – почула вона голос Сергія, що лунав з-за спини, тихий, але владний. – Чуєш? Може досить себе гризти? Ходи сюди.
Він не ліз в особисте, хоча, безумовно, розумів, що їй нелегко. Сергій відчував її біль, її напругу, але не тиснув, не вимагав пояснень. І саме ось таке його розуміння, його вміння не лізти в душу, але вчасно витягати її з виру темних-темних думок, подіяло на Ярину заспокійливо. Сама думка про таку його здатність, про те, що він не намагається контролювати її, як Юрій, але водночас простягає руку, змусила її по-новому подивитися на їхні взаємини. Так, Яра чітко розуміла, що жоден чоловік, та й взагалі жодна інша людина не може її "врятувати". Але саме ось це "витягання" її з внутрішньої темряви і сумбурного виру думок було ніби каталізатором, що штовхав її до чогось нового.
Яра відійшла від води, її кроки були легшими. Вона сіла знову біля вогнища, але вже не навпроти Сергія, а прямо біля нього, поряд з ним. Так близько... Вони мовчали. Сергій бачив всю ту темінь, що огортала саме єство Яри – її бліде обличчя, тіні під очима, напругу в її тілі.
— Ти можеш не казати, що саме тебе турбує. Але якщо хочеш виговоритися, то я тут, – тихо промовив він, його голос був спокійним і теплим.
— Дякую. Справді. Але я не певна, що хочу про це все говорити. Та й, якщо бути відвертою, я сама не до кінця розумію, що відбувається...
— Добре...