Розділ 14. Травнева пелюстка

Травень у Черкасах вибухнув, мов бузок, що розкинув свої духмяні обійми над містом. Сонце, неначе велетенський бурштин, заливало вулиці золотом, виманюючи з домівок. Повітря було напоєне солодкими ароматами квітучих вишень, бузку, і десь у серці міста, біля ТРЦ "Любава", під рожевими кущами, що щедро обсипали своїми ніжними пелюстками бруківку площі Соборної, кипіло життя. Це було справжнє дихання весни, відродження, ковток свіжого повітря після задушливої зими. Зими, яку Ярина провела, наче в ув'язненні, у своїх орендованих стінах на Тарасковій – стінах, що з серпня були для неї фортецею, а в холодні місяці перетворилися на в'язницю. І ще більш задушливою здавалася згадка про чужу квартиру-студію на "сімсотці", де вона віддала не лише свій перший раз, але й частину себе.
Біль, що осів у ній після тієї ночі, нікуди не зник. Він став її постійним супутником, невидимою тінню, що рухалася поруч, але Ярина навчилася з ним жити. Вона функціонувала: ходила на лекції з історії та археології, виконувала завдання, посміхалася у відповідь. Зовні вона була зібраною, навіть холодною, немов її нове волосся – кришталево-холодний блонд, у який вона перефарбувала свої вже і так від природи максимально світлі пасма. Це було її відчайдушною спробою змити бруд, відновити втрачену чистоту хоча б візуально, стати недосяжною, немов крижана королева. 
Але насправді її внутрішнє єствозалишало порожнім, і єдиним прихистком був її "міні-світ" на Тарасковій. Там, у тиші своєї квартири, з чашкою гарячої кави в руках, Ярослава могла бути собою. Вона занурювалася у світ книг, що були її єдиними вірними супутниками. Зараз на її столику біля ліжка лежав "Американський психопат" – обкладинка з її власної, незрозумілої колекції. Вона гортала його сторінки, і жорстокість Патріка Бейтмена, немов дивне дзеркало, віддзеркалювала її власні відчуття – відчуття холоду, відрази до фізичності, нерозуміння людських мотивів, що спонукали до болю. У цьому "міні-світі" не було місця ні Юрію, ні складним, болісним почуттям до Сергія. Тут був лише вона, її захоплення, її ілюзорний спокій. 
Життя, однак, не дозволяло замкнутися в чотирьох стінах. 

Ярина і Сергій, хоч і були із різних університетів, перетиналися в місті постійно. Їхні зустрічі, хоча й планувалися по телефону, часто здавалися випадковими, сплетеними з ниток долі, які Ярина так прагнула розпізнати. Для неї Сергій став життєвою необхідністю, повітрям, що наповнювало її легені, рятівною соломинкою у морі болю. Його легкість, його світлий розум айтівця-технаря були для неї джерелом комфорту та ілюзорної надії.
Одного травневого вечора, після чергової зустрічі, де вони обговорювали цікаві моменти в Skyrim та складні патерни Devil May Cry, Сергій проводжав Ярину до її квартири. Вони йшли знайомими двориками від Алеї Путейка до Тараскової. Повітря було м'яким, напоєним ароматом травневої зелені. Їхні розмови перетікали від університетських новин та планів на літо, до якихось дрібниць, що наповнювали їхнє спільне дозвілля. Між ними панувала комфортна тиша, сповнена несказаних слів. Їхні руки могли ненароком торкнутися, плечі стикалися, і кожен такий дотик для Ярини був електричним розрядом, що викликав одночасно і тремтіння надії, і щемливе усвідомлення його невинності. Збоку, для випадкового перехожого, вони здавалися ідеальною парою – юнак і дівчина, занурені у свій світ, обгорнуті аурою весняної ніжності. Дистанція між ними скорочувалася небезпечно швидко, але Сергій, як вірний друг Юрія, не дозволяв собі переступити цю невидиму межу. Він бачив у ній лише подругу, хоч і дуже цікаву. "Знаєш, моя Сніжка, моя білява кішка, вона така ж легка і незалежна, як ти. Така ж холодна, але мила...", – промовив він якось, дивлячись на неї з теплою усмішкою. Ярина лише стиснула губи, відчуваючи, як ці слова, мов голка, впиваються в її душу. "Легка і незалежна..." – її думки розбивалися об реальність, де вона почувалася важкою і залежною від цього болю.
Вони часто зустрічалися на пляжах, де Дніпро розливався широкою стрічкою. Одного разу, прогулюючись по піску пляжу "Живчик", повз невиразну маленьку будівлю, що ховала в собі, можливо, човни, або просто стояла, мовчазна і забута, Сергій, безтурботно дивлячись на хвилі, що накочувалися на берег, промовив: "Пам'ятаєш, тоді, в останні дні листопада, на курсантському пляжі? Ти так швидко втекла, навіть не дочекалася. Я ще тоді подумав, щось з тобою не те". Його голос був легким, безтурботним, позбавленим будь-якого докору. Для нього це був просто дрібний, майже жартівливий спогад. Але для Ярини ці слова були, мов ніж. Вона відчула, як її щоки заливає червоний відтінок сорому, що розливався по всьому тілу. Хвилі тривоги, немов набігаючи на берег, підіймалися в її душі, розбиваючись об свідомість. Вона згадала той холод, той страх, що послідував за її втечею з пляжу і привів її в обійми Юрія. "Та... просто замерзла тоді дуже", – ледве вичавила з себе, намагаючись сховати свій внутрішній шторм. Сергій лише кивнув, не помітивши нічого дивного. Він був занадто далеко від її світу, щоб зрозуміти справжню причину її "втечі".
Юрій тим часом продовжував жити у своїй ілюзії "стосунків". Він не розумів її відсторонення, і це дратувало його, викликаючи дитячу образу. Одного вечора, коли Ярина, вже втомлена від його наполегливості, просто не відповіла на черговий його дзвінок, телефон задзвонив знову. Вона підняла слухавку, і звідти почувся його голос.
— Яринка, чому ти мене уникаєш? – його голос був напруженим, з нотками образи. – Я дзвоню, а ти не береш. Це що, нормально? Ми ж домовились...
— Ні про що ми не домовлялись, Юр, – її голос був холодним, як її нове волосся. Вона відчувала, як кожне його слово викликає огиду.
— Як це не домовлялись? А той вечір? А... – він замовк, ніби намагаючись знайти правильні слова, щоб маніпулювати нею. – Ми ж тоді... все було...
— Нічого не було, Юр, – перебила вона. – І не буде. Я просила тебе залишити мене в спокої.
— Але ж... – його голос став тонким, майже плаксивим – Ти що, нічого не відчуваєш? Я не розумію, що з тобою не так. Що я зробив?
— Зі мною все так. А з тобою... все не зовсім так. Взагалі не так.– Вона відчула, як її терпіння закінчується. – Просто забудь про мене. І не дзвони більше.
Вона поклала слухавку, її рука тремтіла від гніву. Його здатність жити в цілковитій відірваності від реальності шокувала її.
Кілька днів потому доля підготувала Ярині ще одне випробування. Вона поверталася додому з Сергієм після вечірньої прогулянки. Вони йшли двориками на ПЗР, поруч з її квартирою на Тарасковій. Розмовляли про майбутні іспити, сміялися зі звичайних  студентських жартів. Дистанція між ними була майже відсутня, їхні плечі торкалися, створюючи ілюзію близькості, яку Ярина відчайдушно прагнула. Вона відчувала його тепло, його запах, і на якусь мить здалося, що світ може бути ось таким от простим і чистим.
І саме в цей момент, немов привид з минулого, з-за рогу будинку з'явився Юрій. Його очі, що зазвичай були бляклими, спалахнули люттю, коли він побачив їх разом. Його обличчя спотворилося від ревнощів, які він навіть не намагався приховати. Він зупинився, немов укопаний, його погляд ковзнув від Сергія до Ярини, і на його губах заграла зла посмішка.
— О, Яринка, – процідив він, його голос був сповнений отрути. – Я бачу, ти часу не гаєш. Мене уникаєш, а тут розважаєшся з... ним...
Ярослава застигла. Її серце пропустило удар, а кров застигла в жилах. Це було те, чого вона найбільше боялася. Вона відчула, як її обличчя знову заливає червоний відтінок сорому, але цього разу він змішувався з пекучою хвилею гніву.
Сергій, здивований, напружено подивився на Юрія, потім на Ярину.
— Юрчик, що ти говориш? Ти ж знаєш... – запитав він, намагаючись зрозуміти ситуацію.
Юрій перевів погляд на Сергія, і в його очах з'явилася зловтіха.
— А ти знав, друже, з ким ти гуляєш? – він зробив крок ближче, його голос став тихішим, але від того ще більш загрозливим. – Моя Яринка дещо приховує від тебе. Наприклад, як ми з нею...
— Досить! – різко обірвала його Ярина. Її голос був низьким, майже риком, якого Сергій ніколи раніше не чув. Вона відчула, як її захисна оболонка розбивається на друзки. – Це тебе не стосується! І немає ніяких "нас", Юра, бляха! Ніколи не було!
Юрій скривився, його обличчя стало дитячо-образливим. Він очікував сліз, розкаяння, а не такого відсічі.
— Ах, ось як? – він фиркнув, його погляд був сповнений презирства. – Ну-ну. Подивимося, чи ж надовго це.
Він різко розвернувся і пішов, його кроки були швидкими, повними люті.
Ярина стояла, немов кам'яна статуя, дивлячись йому вслід. Її тіло тремтіло, в голові гуло. Сергій обережно доторкнувся до її плеча.
— Яринка, що це було? Що він мав на увазі?
Вона різко обернулася до нього, її зелені очі були широко розкриті, але порожні. Вона хотіла кричати, розповісти все, але слова застрягли у горлі. Вона лише похитала головою, не в силах вимовити ані слова, ані навіть подивитися йому в очі. В горлі стояла образа на себе. На власне мовчання. 
— Я... я проведу тебе, – тихо промовив Сергій, розуміючи, що зараз краще не допитуватися.
Вони дійшли до її під'їзду в повній тиші. Сергій стояв біля дверей, його обличчя було занепокоєним. Він хотів щось сказати, але Ярина, не чекаючи, швидко відчинила двері і, кивнувши на прощання, зникла всередині, залишивши його збентеженим на вулиці.
У своїй квартирі Ярослава впала на ліжко, мов зламана лялька. Порожнеча, що давно жила в ній, тепер була наповнена гірким смаком ганьби та гніву. Її захисний механізм вже остаточно розсипався на друзкт, розкривши жахливу, просто таки онидну рану. Вона розуміла, що Сергій, як би вона його не ідеалізувала, не може бути її рятівником. Він не знав, не розумів, і не мав розуміти її болю. Вона була самотньою в цій боротьбі. Її милосердя обернулося на отруту, а її ввічливість – на ланцюги.
Вона простягнула руку до книги "Американський психопат", що лежала на столику. Гортала сторінки, не читаючи, не сприймаючи тексту, не бачачи нічого, в тим часом її погляд позасвідомо ковзав по рядках, де описувалися жорстокі, бездушні вчинки. Тепер ця книга здавалася їй ще більш реальною, ще більш символічною. Світ, у якому вона опинилася, теж був жорстоким, ілюзорним, іноді бездушним. Її власна безпорадність, її нездатність змінити щось в той вирішальний вечір, її сором, що роз'їдав її зсередини – усе це відгукувалося в кожному рядку.
Раптом екран телефону, що лежав поруч, засвітився. "Дзинь". Нове повідомлення. Вона здригнулася, немов від удару струмом. Повільно простягнула руку, щоб узяти його. Це було від Сергія.
"Не хочеш завтра прогулятися пляжем?"